Рештки моєї витримки мов вітром здуло. Перевірив обидві вудки – горошини на місці, неушкоджені: " Треба щось робити, скільки ж оце чекати мені з моря погоди? Та в мене ж і пшениця є, і черв'яки!" І я знову беру найменшу вудку, що лежала покинута на березі та почепивши на її гачок кілька розпарених пшеничин, закидаю під самий кущ.
Ага! Задріботів поплавець і пішов під воду. Р-раз! – пусто... Та це нічого, головне, щоб клювало, тоді рано, чи пізно ми її... Ось ми почепимо на гачок не три, а одне зерняткою. Ану, давай, хто кого?
На цей раз поплавець диб-диб, – пустив по воді крупні кола і зник під кущем. Р-раз! – є! Ого, щось добряче вчепилось – тисне і тисне вниз, до дна. Не вбік, не на стрижень, все до дна. Якась дивна рибина...
Годі вже мені поспішати. Я лише тримаю волосінь натягненою і потроху піднімаю вудку, коли опір слабшає. Риба ходить на невеликих колах: вправо-вліво, вправо-вліво і все тисне до дна, хоча до поверхні їй залишилось хіба що з метр. Аби не заважали, я лівою рукою виймаю решту вудок, вивільняючи простір, щоб взяти здобич в підсаку. Ось вже вона і у воді, готова прийняти в сітку мого суперника. Ось блиснув сріблястий бік продовгуватої рибини. Що ж воно таке, кого це подарувала мені Десна? В'язя? Ось риба вже біля самої поверхні і все намагається піти в глибину, тисне, звиваючись всім тілом, високий плавець вже виткнувся над водою, а мені ніяк не вдається підняти їй голову, аби вона хапонула повітря. Раптом біля самої підсаки риба стає сторч, головою донизу і половина її тулуба із сильним хвостом стримить над водою – ну що це за диво?!
Потягнувшись із підсакою вперед, порухом знизу догори я таки забираю здобич і з натугою, на витягненій руці, піднімаю її в повітря. Сірувато-срібляста рибина важко борсається в сітці, доки я підношу підсаку до себе. Хто ж це втрапив на мій гачок? Підуст! Ну як я відразу не здогадався – хіба ж ми з хлопцями мало переловили їх на биринському плесі?
Тупий, немов обрубаний ніс і невеличкий рот знизу, неначе в акули, – чудернацька риба. Правда, на плесу вони попадались нам куди менші: грамів по двісті-триста. А тут он який "дядько"! Ну, слава Богові, і я тепер з рибою. Хоча і не в'язь, та все ж велика рибина, ніхто не скаже – дріб'язок.
– Ну що там у тебе? – стиха цікавиться батько. – В'язь?
– Ні, підуст.
Перекинулись двома словами і знову мовчимо. Лише земснаряд гуде й гуде, вже всі вуха прогув, добре хоч риба звикла до цього гулу, а то довелось би мандрувати звідси світ за очі.
Знову пшеничину на гачок – і під куща. Клюнуло відразу; підсічка, нетривала боротьба і деснянська плітка з мою долоню завбільшки переселилася в торбину до решти здобичі.
Гарна насадка – парена пшениця. Коли на горох велика риба не клює, рибалку виручає пшениця. Рідко кому вдається, хіба що випадково, спіймати на пшеницю ляща, а тим більше в'язя, зате дрібної білої риби – скільки завгодно. Та й нема нічого простішого, ніж приготувати парену пшеницю: звечора сипонув жменю зерен у термос, залив крутим кип'ятком, термос добре закрив – і ось, вранці маєш вже готову насадку. Зерна за ніч розпарились, понабухали, аж шкуринка на них полопалась, але, на відміну від гороху, таке зернятко на гачку тримається досить міцно, а деснянська біла риба, – від себеля до густірки, – нізащо не пропустить нагоди поласувати пшеничинкою.
Добре я тут прилаштувався: довго чекати кльову на маленьку вудку не доводиться – закинув, трохи почекав, є! Полотняна торбина в рюкзаку все більше наповнюється рибою: плітки, густірки, синці, навіть себелик взяв із дна, певно від самої поверхні погнався за пшеничинкою, що тонула. Ось поплавець знову рішуче пішов вниз, до дна, хтось верткий, сильний, рвучко смикає за волосінь, затято опирається та врешті-решт опиняється-таки в моїй лівій руці. Стовпчик. Довга, немов пічкур, з майже округлим тулубом, рибинка, із лускою, схожою на луску маленького в'язя, – сильна, м'язиста, це одразу відчувається, коли тримаєш її в долоні: тільки й дивись, щоб не вирвалась – хто ж не знає нашого стовпчика?
Все ж таки вдалий день, нічого не скажеш. Рибальське щастя по вінця наповнює душу, ось-ось вихлюпнеться через край. Серпневий погожий ранок, не прохолодний, ні – свіжий, чистий, тихий-тихий, без жодного подиху вітерця; якби не земснаряд, що гуде і гуде за півтораста метрів вниз по течії, здавалось би, спить усе: завмерла спляча красуня-Десна, лише сплески хижої риби, що почала нагулювати на зиму жир, час від часу тривожать річковий спокій; не чути вже багатоголосого співу лугового птаства, яке, вивівши молоде потомство, заклопотане тепер його годівлею та наукою; зелені деснянські жаби притихли і не влаштовують червневих концертів – все говорить про те, що літо через два-три тижні закінчиться, а там знову школа... Ні, не наїздився я і цього року на Десну. Скоріше б вже закінчити школу, десь там ще повчитись, повернутись із армії, – отоді вже ніхто не заборонить мені їздити по рибу з травня і аж до кінця жовтня, як це робить, наприклад, Іван Трифонович. Скоріше б вже. Придбаю десь у великому місті розкладні бамбукові вудки, мотоцикла, – ні в чому не буде мені перепони: хоч під Змітнів, хоч до Розльотів, – куди твоя душа забажає. Буде в мене і своя гатка, і човен, обов'язково, от тоді і подивимось, хто більше риби спіймає!
Коли в рибалки гарний настрій, тоді і думки гарні. Оце почув би батько мої мрії, мабуть, ледь помітно посміхнувшись, мовив би: "Дурень думкою багатіє". Нехай. Приємно помріяти. А як не мріяти, не будувати планів, хіба знатимеш, чого бажати, куди прямувати?
...Хай тобі! Клювало. Авжеж, пшеничинки немає. Ось ми ще на черв'яка спробуємо. Верткий червоний черв'ячок опускається під кущем на дно, за хвилину поплавець починає дріботіти, тоне, підсічка! – затятий опір необачного сміливця, і жирнючий, сантиметрів із п'янадцять завдовжки, пічкур вихоплюється з води і опиняється в долоні. Ти бач! Здоровань, яких ще й не доводилось ловити. Хотів уже підсаку брати – так опирався. Ото було б сміху людям – пічкура в підсаку!
Майже неушкоджена наживка повертається на своє місце і через якийсь час поплавець знову тоне, та так красиво, неспішно, глибоко, що моє серце від передчуття великої здобичі враз зупиняється в грудях, аж подих перехопило: "Лящ! Ну ж бо, – р-раз!". Підсічка вийшла вдалою, вчасною, але ж отого опору, отого відчуття, що на вудці повисло щось важке, немов колода, сильне, як майже рівний тобі по силі суперник, – отого відчуття чомусь немає. За мить в повітрі зависає розчепірене, колюче сіро-зелене йорженя, як завжди із загнутим набік хвостом. "А щоб тобі!" – і я згадую Острів, наш із дідом піший похід. До речі, як брати по прямій, то до того місця звідси метрів сто п'ятдесят, не більше.
Ну що мені з тобою робити? Одна ж лише голова та колючки. Пливи, мабуть, додому, розповідатимеш на старості літ про цю пригоду своїм праонукам: " Я сюди, а він туди!... Був я вже й на Той світ потрапив, але так налякав своїми колючками рибалку, що він одразу ж мене випустив!". Обережно, аби не поколотись, знімаю йоржика з гачка і кидаю назад у Десну. Бульк! – нема, немов би й не було.
А ранок непомітно перейшов уже в день. Сонечко, лагідне серпневе сонечко, піднялось досить високо, висушило вранішні роси, нагріло, підсушило повітря, і я з насолодою, знявши сорочку, підставляю під його промені своє, і без того засмагле за літо тіло, котре відчуваючи, що недовго залишилось тішитись оцією благодаттю, з охотою приймає на себе ласку небесного золотого тепла.
Сонячні промені пронизують воду вже мало не до дна: мені добре видно зграйку себелів, котра, тримаючись проти течії, стоїть під кущем біля самої поверхні, товсту чорну гілку, яка стримить з-під берега десь у півводи і довгу косу річкової зелені, що відходить від гілки і з якою грається течія – колише, пестить, розчісує та голубить.
Закінчився рибальський ранок, спадає напруга очікування і розслаблені рибалки мають тепер змогу сповна насолодитися довколишньою красою. Серпом вигнуте русло Десни з густо порослими верболозом берегами: лівим – крутим, високим, бо його постійно підмиває, рушить течія, – це Десна, як і казав нам на уроці Василь Кирилович, пробиває собі коротший шлях, прагне піти в своє старе русло, обрізаючи тут останню свою петлю; і правим, – низьким, піщано-жовтим, що так і вабить звідти своєю пляжною насолодою; глибоке синє небо над головою, з якого ллється сонячна благодать тепла, світла та лагідної турботи про все живе; чисте, насичене річковими запахами, лугове повітря з ароматами: тонким, гіркуватим – червоної лози, кислувато-солодким – дозріваючих ягід дикої смородини та ожини, ваблячим до сну, віддаленим, – свіжого цьогорічного сіна і таким жаданим для кожного рибалки сирим запахом нещодавно власноруч виловленої риби.
Вже про щось своє, доросле, стиха розмовлють батько та дядько Михайло, онде, вище по течії, котрийсь із рибалок, здається Федоренко, вже прилаштовує вудки до свого велосипеда, готується їхати додому, і хоча я вже розумію, що все гарне має свій кінець, але ж покидати оце диво так не хочеться! Певно, і батькові так само кортить ще хоч трохи посидіти над деснянською течією, проте, досить скоро я все ж таки чую від нього:
– Ну що? Давай, мабуть, будемо збиратись: як тут не гарно, але вдома повно роботи, треба їхати.
"От у дорослих завжди так: якісь турботи, якась робота... Невже оце і я, коли стану такий, як батько, не зможу робити те, що мені подобається і скільки подобається? Та ні ж бо! Я житиму по-іншому, в своє задоволення, і ніщо не змусить мене їхати з Десни отак рано!" – хоч і з невдоволенням, але я починаю змотувати вудки.
"Можна було б і залишитись, дорогу я добре знаю, не маленький. – Але ж чомусь не клює, риба брати вже перестала, а мені хочеться показати дідові свою здобич: нехай позаздрить – це не бобирі з Острова!"
Вудки вже змотані, зв'язані докупи, і я, взявши їх у ліву руку, правою піднімаю із землі свій рюкзак. Ого! Оце наловив! – приємна вага моєї здобичі відтягує руку донизу і нова хвиля задоволення плеще в грудях. Що не кажіть, а риболовля – надзвичайно приємна річ. Видершись нагору, та підійшовши до того місця, де ловив батько, я дивлюся згори на гатку, у якій він сидів і краса вміло вибраного, впорядкованого, доглянутого місця мене зачаровує: "А що, як мені приїхати сюди ще раз, одному?"
– Гарна гатка, – кажу я, звертаючись до батька.