Вона їх зачуває здалека, вона вибігає в клітину й хилиться вниз на поручча.
— Хутче — там, хутче, вона певне голодна.
Тоня далеко, її ледве слідно в стрімких сутінках клітки. Проте Лі будиться зразу.
Вона закруглює повіки, її ніздря виструнюються тонко, вона вловлює молошний солод у голосі Тоні й вистрілює вверх пожадливо радісним криком.
оді Тоня відкидається від поручча й хлине вниз по сходах. Вона вихоплює дитину з рук (— постій, шалена Тоня, постій ! —) вона припадає до неї обличчям і лепече тепло:
— Ну, чого ти, моя квіточко, чого — — Пожди, зараз будеш їсти, зараз...
Вона підгойдує її в повітрі й біжить уверх по ступнях. Ледве вспівають за нею. Як увіходять в кімнату, вона стоїть уже при світлі й розгортає дитину.
— Подивимось на тебе, так...
Лі в неї високо в долонях, вона важить її хитком і говорить нідокого:
— Важка, здорова.
Потім вона проходить до ліжка й дає груди.
Лі впивається жадно губами. Її тільце ще здрігається від недавного крику. Згодом вона стихає й заволікає повіками очі.
Тоня дивиться на неї.
Прислухається довго.
Потім підводить обличчя й шукає поглядом Данька. Знаходить і спиняється мовчки.
Й вона ніби не Тоня.
Тоня це так:
Головка на голій шийці просто й відкрито. Плечики тугі, міцні. Середні, карі очі, діловито сухі. Спокійні, байдужі ніздря й губи короткі, тверді, завжди холодні, мабуть завжди холодні. —
Це Тоня.
А це ні.
Це так:
— — знаходить і спиняється мовчки. Головка трошечки взад і в теплу лінію шийки. Плечики мягко додолу. Губи збренілі й мягкі, це видно. Ніздрі дужками вниз. І просто на Данька очі, великі, вохкі, позолочені теплою вільгістю, й близькі, так дуже близькі, що від їх на обличчі дотик, потеплений вохкістю дотик —
і це наче не Тоня.
Вона спиняється мовчки й дивиться так і говорить згодом помалу, розтяжно:
— Впадаєш на мене, Даньку, з тим дуже не в час...
. . . . . . . . . . .
Що зробиш, Тоню...
. . . . . . . . . . .
— Отож-то — — "що зробиш — —". Приходить таке питання — — не знаєш, що відповісти.
. . . . . . . . . . .
— І в тебе це, Тоню ?
— Ні, Фру, це я вже маю за собою, це було — — — Одне знаю тепер напевне: нам цього — не можна.
. . . . . . . . . . .
— Фруман говорить то саме — —
— А що, Стаху, це правда.
Тоня повертається живо:
— — ти може навіть не догадуєшся, яка це правда — Повір, Стаху, — то якесь божевілля, що налітає на жінку разом з припливом молока, — — якась солодка прірва, що заливає з головою — — Ні, ти тільки уяви: якась година — дві шаленого, звірячого крику — і враз — провалюється кудись усе, — крик, біль, зігнута над тобою жінка, стеля, вікна, світ, — цілий світ — і нічого — нічого — : ти, воно й солодка, спокійна глибінь, — і там воно, воно глибінь, воно — світ, усюди — все — воно, — ні, — так, — це так:
СОЛОДКЕ
МОЛОШНЕ
БОЖЕВІЛЛЯ
захватне, осліплююче, майже непереможне, — ні — ні, — я певна: цього — нам — не вільно.
Тоня поводить по всіх очима й стискає легко плечі.
Стах посміхається на волосинку,
Згодом, стримано:
— На помилках вчимося, Тоню.
Вона підхоплює легко:
— То правда, Стаху, на помилках вчимося.
— Нема про що говорити.
Тоня підносить очі на Фрумана й дивиться спокійно. Прислухається хвилю. Тоді опускає повіки на дитину й осідається мягко.
В кімнаті тихо.
Лая вгортається в куток постелі й засинає зразу. При столику збіраються другі й докінчують нараду.
Стах і Фруман відходять.
Лі засинає.
Її кладуть у колиску. Вона розводить повіки й дивиться над себе нерухомо.
Тоня киває Данькові:
— Це за матірю.
Вона згинається до дитини й проказує мягко:
— Спи.
Тоді сідає просто й торкає колиску.
Лі слухає.
Для Лі це так:
велике глибоке уверх хви сто
голубе голубе униз ля
велике це Лі це Лі ай! Це Лі
голубе не Лі другий другий!
велике там щілка щілка ля
голубе червона гаряча хви сто
гаряча це Лі це Лі ай це Лі гий
щілка не Лі другий дру
це Лі
другий
Лі
другий
Лі
спить
ЗОЛОТИЙ
ПРИ
СУД
День сьогодня ясний, вікно сліпучо біле. Лі бється в йому пястучками
— дай, день, біле, дай!
В одинадцять прибігає Тоня з грудьми. Лі чує зразу, вона кидається в колисці й кричить пожадливо радісно.
— дай! дай!
А Тоня просто з морозу, повіки збренілі червоно, в їх здавлені зіниці як пучки карого світла.
Тоня роздягається на бігу й кличе вспокійливо:
— Дам, Лі, дам!
Вона нагрівається при грубці: обличчя, долоні, — вона розстібує корсетку й поглядає на себе. Кличе очима Лаю. Груди набухли в вершках, сорочка промокла. Тоня поводить плечима й говорить з крихітною гордістю:
— Будеш сита, дам!
Вона вихоплює дитину й пригортає рвучко. Сідає скраю постелі. Й як Лі вловлює цицьку, вона зітхає коротко й опускається мягко всім тілом.
Лая збірає сповитки й розкладає на хустці. Тоня питає згодом:
— Таки йдеш.
— Іду.
— Чи пустять, Лає.
— Побачу.
— Щодня то бачиш.
— Побачу знову.
Тоня змовкає. Завважує по хвилі:
— Там глітно нині.
— Нічого.
— З дитиною — —
— Нічого.
Лая підводиться від хустки й говорить просто:
— Лі там треба бути.
Тоня киває й посміхається турботно. Вона передає до другої груді. Лі скоро сита.
Вони вгортають її сонну й виходять. Розлучаються в брамі. Тоня до страйккому, Лая в місто.
На Поштовій вона стрічає жовтогривого складача з Союзної. Він біжить захеканий і спинює її рвучо:
— Ти туди, Лає.
— Туди.
— То вже скоро, там нарада.
Він дивиться кудись у сторону, понад голови. Потім устромлює в Лаю свої жовті вії й кидає гарячо:
— Їх засудять, Лає!
Лая підносить брови (— о, Лая, — високі крильця брів, фатальний спокій губ! —), вона підносить брови й притакує байдуже.
— Хіба було інакше.
Вона йде вже по Поштовій і доходить до Міського саду в білих плетінках. За ним, у глибині, cipiє будинок суду й Лая повертає до його.
Вона минає гуртки молоді по хідниках і сині стійки на їздівні і йде просто на двері.
— Wstecz. Nie wolno.
Вона спиняється і підводить очі.
На ступенях, перед нею — кругле, сизе підборіддя в білих бакенбардах. Воно нерухоме як у статуї, Лая це знає. Вона дивиться хвилю волливо, (— скаже: присуд — і мати, — не скаже!) — вона відходить у низ і йде здовж сірої стіни повз трійку кратованих вікон. Минає стійки й увіходить у бічні двері.
— Wstecz. Nie wolno.
Й це Лая знає. Це плісняві, зелені щоки з гостреньким клювом. Вони насовуються на неї сліпо, вона відступає назад і завернувши за угол доходить до жовтої брами в кінці будинку.
Далі йти нікуди.
Там ще один кварталик і клекітлива площа ринку, — далі йти нікуди. Лая спиняється тут, повертає обличча й дивиться на браму.
Важка, широка, обхвачена стінами, — вона розкрита до половини. Одне її крило придержує дідок — зіниці в клаптях брів. З просторого двора висувається сіра доріжка вязнів, розтягнута вглиб. Вона підходить вперед, її затримують у брамі, поки поспіють відсталі. Вона збивається тут затхлою, кислою тучкою й колотиться отяжіло. Лая дивиться на браму. Вона підгортає щільніше дитину й проходить повз вязнів у двір.
Її ніхто не спинює, — вона минає тюремників, їй дивляться вслід, — це може хтось із подвіря. Вона обходить збиту колодку й завертає за стінку й поміж зібгані стоси дров іде на службові дверці.
Її ніхто не спинює. Тут близько чорний хід — півтемні східки вверх, — Лая кружляє ними двічі й виходить у довгий коридор на поверсі.
Це там, У глубині праворуч видніють мисокі, стрімкі вікна, від їх падають у низ горючі ромби світла й тіней і в їх ворушиться лінко товпа глядачів.
Лая йде просто на неї. Вона вгрузає безсильно в її клекітню. Вона просовується до останньої вікнини при вході до салі й опускається на лутку.
Сонце вгрівається помалу в спину. Лі спить. Лая підносить очі й кладе їх важкуватий погляд у товпу перед собою.
Вона їй чужа — ця товпа, що в ній повно ситих облич, гладких, бездільних і вороже байдужих, проте Лаї з цім добре. От двері, ліворуч, готово відчинені, при їх дрімає сидьма привяло спокійна служба. Он куняє в вікні одинока стійка, втикаючи деревяне обличчя в соняшний день. Вона їй чужа й противна й Лаї з тим добре.
— Щось говорите, пане?
— — — Їх би до стінки — —
— То правда, — є стінка.
Лая притакує звичайно, вона підносить очі й кладе їх важкуватий погляд у товпу перед собою.
Скоро звідсіль будиться потік у напрямі входу. Лая встрягає неспішно й подається за потоком у салю.
Він стікає вниз за похилістю долівки й розбігається струмками на сидіння. Лая вилучається з його й знаходить місце в горішній лавці по той бік від входу.
Тут не так глітно. Вона звільняє рамена й опускає хустку на розставлені коліна. Лі спить. Лая підводить обличча й дивиться в низ на салю.
Сидіння збігають по склону трьома вузькими стежками й спинюються на барієрці внизу. На право, за плетінкою барієрки біліють довгі, приземі ослони з протертими хребтами,— то місце для підсудніх і там тепер порожньо.
В глибині салі зводиться зелений стіл з металевим розпяттям, за ним темніють три важкі кресла з червоними плічками й на їх также порожньо.
В повітрі колихається гулко стриманий гомін товпи. Він осідає згодом, — на його місці вчиняється прірва ожидання. Вона встає під лукове склепіння. Від неї будиться Лі й закруглює широко повіки.
Хтось нахиляється збоку й кидає коротко:
— Йдуть.
Вязні.
Їх ведуть із низьких дверей, що в кінці барієрки.
Першим виходить Андрій згинаючись в одвірках. Він ступає широко до переднього ослону і в його мягкій ході верховинця і в піднятому злегка обличчі вчувається заслуханий спокій.
Другою йде Марія. Вона йде з отяжкою здовж білого ослона. Вона спиняється на своїм місці й підносить погляд на салю.
Дивиться майже нерухомо.
Очі гарячі, великі, виквітають синіми платками на скроні.
Лая це бачить.
Вона дивиться, вона згадує якось матір і осібним струмком думки веде з Мірою безмовну розмову.
(— Ти недобре дивишся, Міро, не добре — —
— То мине, Лає, то дрібниця, як там Лі?
— Будь спокійна, Міро, то остав, того не слід — —
— Я знаю, Лає, я оставлю, як там Лі?
— Ти гляди, Міро, тут Андрій а там дванадцять других, не хитнись — —
— Я гляджу, Лає, я не хитнуся, як там Лі?) —
Лая дивиться і змовкає.
Вона лиш охоплює Міру обручиками зіниць і затягує міцно. Потім вона їх переводить на Лі й тоді в їх тепліє гарячий образ й опускається жагуче на дитину. Лі це чує.
В далекій стіні салі темніють лукові
двері, вони здрігаються й розходяться
в дві половини.