забувся...—якось розтеряно промовив він.
Коцюбенко підсунув до себе шклянку, налив самогону і встав на ноги.
—А тепер, дорогий товаришу, дозвольте мені сердечно привітати вас! Хай вам Бог допоможе чесно й непохитно провадити свою працю і не забувати того, що всяка власть від Бога і все мусить робити по-божому. За вас я цілком певний, бо ви чоловік справедливий і все будете робити так, як вам скаже ваше сумління. Вітаючи вас, п'ю за ваше здоров'я!
В той час, як Коцюбенко виголошував свого тоста, Журибіда соромливо кліпав своїми маленькими оченятами, наче йому плювали в лице. А коли той скінчив, він всміхнувся і захвилювався:
—Тая той... я нічого собі... спасибі вам... як сумління, еге ж...
Але тут підвівся "начальник". Розгладив вуса, кашельнув і заговорив, як камінням посипав.
— Поздравіть і я могу, но толькі дольжон сказать вам здєся, што када ти власть какая-нібудь, так імєй від настоящій!..
—Про що це ви, товаришу?—цікаво запитався Коцюбенко.
—Пазвольтє вислушать!—сказав на те "начальник".—Січас наш товаріщ Журібєда стал начальством, да єщо й воєнним, а від у ніво совершенно простой і необразованний...
—Вибачайте! Я щось нічого не розумію,—озвавсь Журибіда.
— А вот я чічас скажу! — моргнув "начальник". — Как же так, што Опродком, Бєдком, Ревком і Воєнком, а как самий обна— кавенний мужик?.. По-моєму, нада імєть начальственний від; а так нікто й слушаться не захочеть. Нада, штоб товаріщ воєнком оделся как следуїть і поєхал з поліцейскімі посмотреть по всей волості, штоб все відєлі єво і понімалі, кто управляїть...
Журибіда так і захопився. Встав на ноги, підняв угору обидві руки і, оглядаючи свої постоли з ремінними волоками й вишиті червовою заполоччю поли своєї свити, ніяково промовив:
—Ай справді?.. Товариш правду каже!.. Якось воно не теє... Постернак, як був тільки одним старшиною, то куди краще виглядав, а я ж той... Опродко, Бідко, Ривко і Воєнко...
— Ну, що там Постернак? — сказав Коцюбенко. — Глитай, куркуль, зволоч, дурень! Ви ж пролєтарій і...
"Начальник" схопився з місця і крикнув:
— Так што, по-вашему, нада такім і бить? А власть для чіво ему дана?.. По-моєму, нада так, штоб товаріщ воєнком обулся в харошія сапаґі із шпорамі, оделся в ґаліхве і хренч, повєсіл сібє коло пояса шашку і револьвера, на шапке красноармейськую звезду поставит, тогда послєдній дурак будіть понімать, што ето настоящая власть, і будєть єйо бояться і слушаться!..
Журибіда оглянувся наліво—до мене, а потім направо—до Коцюбенкаі, поспішаючи, заговорив:
—Еге, еге!.. Товариш правду каже... Як же так, справді, в оцій свиті?!.
Вдарився руками об поли і так занімів...
Коцюбенко знизав плечами, всміхнувся і поважно сказав:
— Що ж, як хочете, так і одягайтеся! Тільки де ви дістанете оце все? Це ж амуніція, а не що-небудь!..
Журибіда тільки рота роззявив:
— Ай справді!..
Але "начальник" заговорив знову:
— А власть для чіво? Ви толькі дайте мне пріказаніє, так я чічас достану всьо, што нада!..
—Ну, то й дістаньте!—просто сказав Журибіда.
Коцюбенко перебив:
— Почекайте! Це ж справа зовсім іншого порядку, а в нас же засідання. Ми ще мусимо обговорити справу з лісом, розверсткою хлібних лишків, а також реквізицію курей та полотна...
— А по-моєму, — озвався "начальник", — здєся нєту чіво говоріть!.. Все еті вопроси может разрєшіть своєю властю одін толькі товарищ Журібєда!..
— Не розумію!—здивувався Коцюбенко.—Як можна вирішувати питання, зміст яких ще не відомий?.. Я, наприклад, хотів порушити справу з порубкою лісу. Ось приїхав мій старий товариш, сам добрий лісничий, і я думав доручити йому догляд за лісом...
Почувши, що він мене зробив лісничим, мені аж моторошно стало. Правда, я любив ліс і часто ходив за білими конваліями, але про лісову справу маю стільки поняття, як про астрологію. Повернувшись поза плечима Журибіди, я шепнув:
— Слухайте, товаришу! Я ж не лісничий!..
— Пусте! — шепнув він мені і голосно сказав: — Ну, так як же, товариші?
— І нехай собі рубають на здоров'я! — несподівано викрикнув Журибіда. — Що він мій чи ваш, щоб його доглядати?.. Ліс обчествений і обчество рубає!..
— Так то так, але ж він буде потрібний ще й для тих, що будуть після нас!—сказав Коцюбенко. — Він буде потрібний ще й для дітей наших!..
—Другой тада вирастьоть!—упевнено сказав "начальник".
—А виросте!—промовив Журибіда. —Де ж то видано, щоб на Поліссю та не було лісу!..
—Ну, а як з розверсткою та реквізицією? Треба ж установити якийсь порядок! Не можна далі так робити, як то робилося досі!..
—А што там разговарівать?—махнув рукою "начальник". — Разі не всьо равно?..
— Ай справді!.. Що тут і говорити!.. — почав було казати Журибіда, але Коцюбенко сердито зауважив:
—Це, товаришу, чорт знає що! Невже ви думаєте, що ви маєте власть для того, аби нехтувати справами? Сказати по щирості, цього від вас вже не сподівався!
—А ви тово... поосторожнее...—прошипів "начальник". — Почему єто ви всьо командуєте, когда я тоже такой член, как і ви?..
— Чому я командую?! — обурився Коцюбенко. — Тому, що сам усе діло роблю!.. Чи подумали ви коли над тим, щоб так не було тут мене, то не були б ви начальником міліції і членом ревкому, а товариш Журибіда також не був би тим, чим він є зараз?..
—Та заспокойтеся!—злякано сказав Журибіда. — Я ж той... я нічого... що мені?..
"Начальник" схопився з місця і кинувся до нього:
— Ви, товаріщ военком, вразумітельний челавєк, но очінно согласітельний! Ви должни здєлать так, штоб бил режим, штоб дісціпліна і послушаніє!..
—Ай справді! — метнувся Журибіда. — А я той... я й забув якось!..
Коцюбенко мовчки встав з-за столу і схвильовано заходив по хаті. Дідусь співчуваюче стежив за кожним його рухом і тихо приказував:
—І треба ото так сперечатися? І треба ото так доказувати? Та ви плюньте на них, товаришу!
Коцюбенко раптово зупинився перед дідом і сказав:
— Не ваше діло, товаришу діду, мішатися в справи начальства! Самі знаєм, що робим!..
Лице "начальника" розплилося в задовольняючу усмішку, а маленькі очі Журибіда так і засвітилися. Обидва переглянулися поміж собою.
—Дело, можно сказать, такое, што конєшно нада било б рєшіть вместе, но как нету врємені, так почему єво ніззя поручіть това— ріщу Журібєдє, штоб он без лішніх разґаворов рєшіл своєю власно?.. —згідливо сказав "начальник".
—Еге, еге!—озвався й Журибіда.—Чому не порішити своєю власно?.. Я ж так, щоб і вам було легше!..
—Дякую! — буркнув Коцюбенко. — Хай буде по-вашому! Вирішайте собі своєю власно, але тоді самі говоріть собі з тими, що приходять скаржитися на вас!..
— Чіво ж тут такого? — спитався "начальник". — Разі тєто так трудно?
— Ну й говоріть! — відмахнувся рукою Коцюбенко.
— А ви не гнівайтеся!—сказав Журибіда. — Сідайте краще на своє місце та вип'ємо ще по чарочці!..
— Дякую дуже! Ви вже краще дозвольте мені піти спати!
— Почему же енто так? — цікаво спитався "начальник". — Не здравіцца вам, што лі?..
— Нічого...—протягнув Коцюбенко. — Стомився... Голова болить... Час спочити трохи...
— Ще встигнете! — сказав Журибіда. — А ми б того... як його... запили б трохи... за моє здоров'я, чи що...
—Я вже пив, як було треба, а тепер на добраніч!
— Ви вже йдете? — схопився Журибіда. — А як же я маю їхати на ту волость?..
—На мою думку,—сказав Коцюбенко,—ви повинні зробити парад міліції, а потім скликати скрізь мітінги!..
—А що то таке оті мітінги?—жваво спитався Журибіда.
— Собранія такія... — вмішався "начальник".
— От вам товариш начальник скаже вже! — кивнув Коцюбенко головою на "начальника".
"Начальник" нахабно підняв голову.
—І раскажу, что мне такое!..
— Ех, дурню ти, дурню! Що ти можеш розказати?—захитав дідусь головою.—Розсівся на панських стільцях, так думаєш, що й розумним став?..
— Мовчать, дєд!—гримнув "начальник".—Када била война, то я єщо не на таких сідел! Било вот так в Галіції заходіш в какой-нібудь дом і садішся, где тібе толькі пондравіцца і дєлаїш сібє, што толькі завгодно...
— Через те ж воно так і кепсько тепер, що тільки ходили та сідали! — зітхнув дідусь.
— Ну, завтра будемо балакати! — сказав Коцюбенко. — А тепер годі!
Попрощавшись із Журибідою та Підкуйногою, він повернувся до мене.
—Ходіть зі мною! — сказав, йдучи до дверей.
—А чіво єму йті? Пускай здєся будєть!—сказав "начальник".
— Еге, еге! Чого вам іти?—звернувся до мене й Журибіда.
Стараючись бути якомога лагіднішим, я обережно став відмовлятися, але то нічого не помагало. І коли я попрощався з Жури— бідою і подав руку Підкуйнозі, то він, тримаючи мене за руку, швидко шепнув мені на вухо:
— Ви будьте здєся, так ми вас замєсто єво ізбірьом!..
—Замість кого?—спитався я голосно, не розуміючи, що він хоче сказати.
Він почервонів, розсердився і сказав:
— Ну, как не жілаєтє, так до свіданя!..
Я вклонився і вийшов слідом за Коцюбенком. Він стояв на ґанку й замислено дивився на ясно визорене небо.
—Яка чудова ніч! — сказав я.
—Чудова, та не для нас! — промовив він.—Хіба такі люде, як от ми, мають час і змогу милуватися нею?..
Зійшли скрипучими східками з ґанку і подалися до школи. В селі було тихо, як у могилі, тільки десь далеко сумно й протяжно хтось кричав.
— На хуторі кричать, — байдуже промовив Коцюбенко. — Певне, розбійники напали...
І вийшло якось так, що ми несвідомо приспішили свого ходу. Зараз же за маленькою й низенькою однобанною церковцею повернули в провулочок і зупинилися перед невеличким сірим будиночком, над дверима якого висіла чорна таблиця з білим написом —"Народня школа".
V
В маленькій, вимазаній білою глиною кімнатці було тихо й затишно. Одним одне малесеньке віконце було завішене біленькою фіраночкою, в кутку стояв невеличкий столик з книжками, над ним копія картини Ґвідо Рені "Христос у терновім вінку". Далі по стінах висіли картки українських письменників, видання "Союзу Визволення України", а між ними незмінні "Гагілки" і "Гість з Запоріжжя".
— Сідайте і будьте як у себе вдома! — сказав він до мене, висунувши з-під стола табуретку.
Я сів і став переглядати його книжки. Все старе й давно знайоме, але характерне для українського інтелігента з народу. "Історія одного селянина" Еркмана Шатріяна, "Боротьба за право" Францоза, "Ілюстрована історія" Грушевського і тут же старе видання Леніна "Письма о тактикЬ".
—Читаєте дещо? — спитався я його.
—Де там у чорта читати?!—сказав він.