На селі заблимали по хатах каганці. Роздратовано в'їдали собаки й гучняво гули по дворах людські голоси. Де-не-де скрипіли вози. — Повстанці лаштувалися в дорогу.
— Мої бойові сили за селом, у лісі, — сказала до мене отаманша. —Ходім же туди помаленьку.
Було вже цілком темно, як ми вийшли за село. З півночі віяв холодний вітер, небо було вкрите важкими чорними хмарами, в повітрі мрячило дрібним дощиком. Десь далеко перед нами блимали вогні багаття і, здавалося, що там хтось не то плакав, не то сміявся...
Отаманша йшла сміливо вперед і тихим голосом говорила:
— Треба йти так, як на розвідку, щоб не бачили нас. Цікаво знати, справді, які саме між ними панують настрої?..
Коли ми вже підходили до лісу, то назустріч нам вилетіли звуки гармонії і гуртової пісні:
Ой, казала мені мама,
Ще й наказувала,
Щоб я хлопців у садочок
Не принаджувала...
Ми підійшли майже до самого гурту співаків, тихенько присіли між кущами шипшини і стали слухати. Набираючи місцями масного виразу, пісня тяглась без кінця й краю. Часами вона переривалася жартом когось з козаків, але чим далі, тим більше ці пісні ставали сороміцькими, так що годі було й слухати їх. Коло самого вогню сиділи Байда й Дубина і заправляли співами. Як видно, вони були одними з перших серед повстанчого товариства, і всі повстанці їх слухались і запобігали перед ними.
Нарешті Байда встав і сказав:
—Годі, хлопці! Давайте будемо казки розказувати.
— Про що? — почулося з гурту.
—Про все...—сказав Байда.—Ну, от хоч би й про комуністів.
—Пішли вони к чортовій матері!—сказав той самий голос з гурту. —Я хочу додому...
— Що ж тобі в тім домі?.. Мама цицьки дасть, чи що?.. — засміявся Байда.
—Коли мені вдома мама не дасть, так нехай тобі тут отаманша дасть... — огризався голос з гурту.
— Ха-ха-ха-ха-ха!.. — зареготалася вся громада. — От так взяв!..
—До отаманші якийсь зух приїхав, бачили?! — заговорив голос з гурту.
—То, напевне, родич,—сказав Дубина.
— А ти по чім знаєш?—вмішався Байда. — 3 такими родичами, матері їх холєра, треба знати, як поводитись!.. То її любчик, хіба ви не бачили, як вона весь час блимала на нього очами?.. Сука!..
— Ну, облиш чортзна-що видумувати. Думаєш, що в її голові, як у твоїй, сидять одні дурощі? Краще подумав би над тим, що завтра буде! — обурено закричав Дубина.
—А що там станеться? — півнасмішкувато спитався Байда.
— Ти не знаєш що?!. Будем наступати на червоних і на білих разом...
— Ми вже своє діло зробили. Одного комуніста розстріляли і буде з нас...
Невідомо з якої причини всі стали голосно реготатися.
— Ходім! Досить! — тихо промовила отаманша. — Той за обідом казав правду. Дійсно розгвинтилися.
Помалу вилізли з кущів і пішли з лісу. На узліссі чулося в пітьмі пирхання коней і брязкіт залізних пут на них. Враження було таке, що начебто тут розташувалися нічліжани, а не повстан— че військо.
VI
Небо, здавалося, обвисло над самою землею. Дикий північний вітер гасав над селом і злосливо шарпав з дерев пожовкле листя.
В селі панувала мертва тиша. Погасли каганці. Затихли собаки. Все принишкло й заніміло. І серед цеї тиші глухо відзивалися наші кроки, якось чудно бряжчали остроги отаманші.
Вже доходячи до школи, вона зупинилася і сказала:
— Це буде мій останній наступ. Ним я думаю закінчити своє отаманування. Так вже остогидло мені це все, що як так буде далі, то сама собі пущу кульку в рот.
— Аз ними як? — спитався я.
— З ними? Вони, напевне, виберуть собі другого отамана. Головне, я прошу вас, не лишайте мене тут. Інакше я загину... Загину ні за що й ні про що...
— Ви ж казали, що робите це з помсти, — сказав я.
— Мовчіть! — майже крикнула. — Остогидло мені! Жити хочу! Розумієте мене?
Взяла мене під руку і близенько притислася до мене:
—Хочу спокою...—прошептала.
Я легенько став гладити її руку. Вона наче заніміла.
— Ми підем до Великого Міста,—зачав я говорити, але враз від школи хтось вистрілив раз і другий, а слідом за цим почувся несамовитий голос ад'ютанта:
—Хлопці! Отаманша втекла!.. Хло-о-о-опці!..
На його голос спочатку озвалися собаки, а слідом за ними почувся гомін по дворах. По вулиці затупотіли ноги. Бігли й кричали:
— Що сталося?.. Що сталося?
За селом у лісі почулася стрілянина. Коло школи гуло й гомоніло, а серед того гомону чувся голос ад'ютанта:
— Залишила все і втекла з ним... Я ще з самого рання помічав щось непевне... Не інакше, як зрадила. Зараз же догонять...
— Хто зрадив?.. Кого догонять?.. — чулося в юрбі.
— Отаманша! Отаманша зрадила!.. — кричав ад'ютант Найда.
— Змова! — сказав я до неї.
— Буть не може! — скрикнула вона і, залишивши мене на дорозі, кинулась до школи.
Через хвилину до мене долетів її голос:
—Що тут сталося? Хто й кого зрадив? Схаменіться! Я з вами!.. Суворий голос ад'ютанта затремтів і став покірним, м'яким: —Я, пані отаманшо, тричі заходив до вас за розпорядками, але вас не було,—слебезував ад'ютант.
— Ну, так що ж з того, що ви мене не застали? — питалася отаманша.
— Приїхав козак з розвідки і сказав, що бачив вас аж за селом, як ви кудись їхали на возі разом з тим добродієм, що сьогод— ня приїхав до нас, — оправдувався ад'ютант.
—Де ж той козак?
— Я тут! — почувся голос із школи і на ґанок вийшов козак Байда.
Отаманша наче скаменіла від здивування:
—Ти?!. Ти розстрілював комуніста, був у лісі і ходив на розвідку?!. Ти... ти... ти... брешеш, паскудо!..
— Як ви знаєте?—спитався він нахабно.
Отаманша оглянула юрбу і крикнула:
— Сотенні, вийдіть сюди!
На ґанок стали виходити один за одним незнайомі мені вояки. Серед них був і добродій в потертім френчі.
— Панове! — сказала вона до них. — Починається щось неможливе. Досі в нас було тихо й мирно, але з якогось часу став помічатися нелад і руйнація. Сьогодня за злочинну агітацію розстріляно комуніста, чужого нам чоловіка як по вірі, так і по ідеї. Скажіть же мені, що маємо діяти з власними злочинцями, які своїми провокаціями шкодять нам далеко більше, як вороги?..
— Розстрілять! — почувся старечий голос діда Семена.
— Вам, діду, теж годі судити та розстрілювати. На мою думку, виходить так, що нам необхідно зробити деякі зміни. Треба декого з відповідальних людей, які вже давно сидять на однім місці і встигли розбеститись, замінити новими людьми. Як ви на це дивитесь, панове?..
— Негайно замінити!.. — почулося звідусіль, наче сама ніч заговорила.
—Так от, добродій Найда більше вже не є ад'ютантом. Замість нього буде добродій Шабатурка,—і отаманша покликала до себе добродія в потертому френчі.—Ви, як я зауважила, обов'язки ад'ютанта будете виконувати краще Найди.
Добродій Шабатурка вклонився і сказав:
— Я взагалі не хотів би тут нічим бути... Хіба можна щось робити в такій розпусті?..
— Я, пані отаманшо, сам міг би отаманом бути. Це не раз мені навіть ваш покійний брат казав...—заговорив Найда.
— Справа скінчена! Що я кажу, так мусить бути! Шабатурка буде ад'ютантом, а вас за намір посіяти тривогу віддаю під суд яко найбільшого злочинця.
—Ви збожеволіли, пані! Я не за себе, а за товариство турбуюся! Мене ніхто не може судити! — закричав Найда.
Отаманша, озирнувшись навколо себе, знайшла очима діда Семена і сказала:
— Вам, діду, прийдеться ще один суд відбути. Заберіть добродія Найду поки що до себе, а потім ми з ним поговоримо...
Дідусь підійшов до Найди:
— Ну, ходім! — промовив тихо.
— Я нікуди не йду! — відрубав Найда, стаючи в артистичну позу.
— Гей, ти, хлопчику! — несподівано крикнув добродій Шабатурка. — Годі тобі ломатися й удавати бозна-що! Йди, як тобі наказують, а то побачиш!..
Найда поблід, затрясся і в одну мить стратив свою величність.
— Й-йду!.. — сказав тихо.
Отаманша подивилася в його слід гнівним поглядом. Закусила губи, подумала щось і заговорила:
—Я, панове-товариство, судити його не думаю. Я звеліла заарештувати його тільки на час нашого наступу, щоб він з дурної голови не наробив якої шкоди... Як тільки проспівають треті півні, ми звідси рушаємо. Перші п'ять сотень з п'ятьома кулеметами й обома гарматами підуть на Фастів, а другі п'ять сотень з рештою кулеметів і двома "люїсами" підуть на Мотовилівку. Одинадцята і дванадцята сотні залишаться в резерві при штабі, який стане в селі Тихій Балці. Там буде ад'ютант і той добродій, що приїхав до нас з Великого Міста. Сотнями, які підуть на Мотовилівку, буде управляти добродій Мухобій, а я сама піду на Фастів. Попробуєм свого щастя, панове!..
—Слава нашій отаманші! — залунало в пітьмі ночі.
Дзвінкий голос отаманші забринів, як натягнута струна:
— Ми йдемо не для того, щоб втратити, а щоб виграти. Приготуйтеся до цього зарання. На добраніч!
— На добраніч!., добраніч!., добраніч!..—загуло навколо.
Я вийшов з тіні. Підійшов до ґанку. Шабатурка, побачивши мене, приємно всміхнувся і промовив:
— Ну, значиться, ми з вами команда і зв'язок?..
— Здається, що так!—сказав я.
В той час підійшов з понурим лицем і сірими очима вусатий добродій і, звертаючись до мене, заговорив:
—Я Мухобій. Нам треба поговорити про зв'язок.
VII
Після півночі в селі і за селом розпочався злодійкуватий гомін людських голосів і скрип возів. Північний вітер затих і хмари непорушною масою вагоніли над землею, наче хотіли її придавити. Отаманша, верхом на коні, скрізь і всюди витичала. Її дзвінкий голос чувся то тут, то там, і нарешті вона приїхала до штабу. Звертаючись до Шабатурки, вона сказала:
— Ми зараз вирушаємо. Слідом за нами вирушайте й ви. Займіть школу і встановіть кінний зв'язок між мною і Мухобоєм/ Для допомоги лишається пан Добродій.
Кивнула на мене і поїхала. Через якийсь час вибрались і ми.
Зараз же за селом на нас повійнуло вогкістю і густа мряка безмилосерно стала сікти по очах. їхали навмання, польовими доріжками, щоб скоротити дорогу. Вже починало розвиднятися, як перед нами замаячіли ряди старих гілчастих верб, що росли коло Тихої Балки. В селі, як видно, вже чекали на нас, бо як тільки ми в'їхали в коловорот, нас зараз звідусіль обступили місцеві селяни.
— Значиться, проти комуни?—питали одні.
—Так, так! — відповів Шабатурка.
— Аз білими як? — питали другі.
— Так же і з білими...
— То дуже добре!.. Так їм і треба, заволокам!.. — чулося навколо нас. Заки ми встигли розмістити свій штаб і людей, як вже добре розвиднілося.