Пшоно стовбичив перед дверима, і його голу голову обсипáло колючим снігом. І хоча була погасла та голова, але жару ще не втратила, бо сніг на ній миттю розтавав, перетворюючись у тремтливі крапельки, які, однак, на слизоті його лисини не мали сили втримуватися — їх немилосердно здував вітер, насипаючи натомість нового снігу. І тільки коли гості виступили з хвіртки, Пшоно зітхнув, щось буркнув, здається: "Ну й дурна!" — і сховавсь у сінях. І як тільки це вчинив, усі три пси рвонули одночасно з буд і з гавкотом помчали до хвіртки, звідки почали оббріхувати дивну парочку, яка химерно спускалася з гори, досить тут крутої: Єва — боком, убиваючи у сніг вістря калош, а Адама на капчиках з’їжджала й бухалася засунутими в рукави руками об Євиного кожуха й так зупинялася. І це подобало на якийсь незвичайний танок із хитромудрими па, а зверху над ними моталися, гуляли, перекидалися, крутилися, підскакували й кидалися вниз снігові пасма, ніби були живими істотами, півпрозорими, а тому й летючими, котрі також танцювали довкола цих двох солістів шалену метелицю чи болеро, — отакий рухливий і самозакоханий кордебалет. І не було в довкіллі ані душі, і біло, нерушно стелилося рівне, засипане снігом, подовжнє поле ріки, а посеред того поля рухалися дві темні, хоч уже також припудрені постаті: в Єви посивіла шапка, а в Адами — нічим не прикрите волосся. Вітер бив їм в обличчя, кидав пригорщами колючу, дрібну крупку, і вони знову на тому полі мимоволі ставали танцюристами, але дивними, бо кавалер, котрий і вів цього танка, танцював — його хитав чи вітер, чи хміль — спиною до дами, а дама намагалася потрапити капцями у сліди кавалера, але їй це не вдавалося, а може, так і було замислене якимсь невідомим, але напевне шаленим балетмейстером; більше того, дама від кавалера дедалі більше відставала, а він, захоплений власним танком, і не подумав до неї хоч раз обернутися.
— Єв, не спіши! — почувся комариний писк, а може, то пискнула змерзла пташка. — Не можу йти!
Єва спинився й трохи почекав, а коли зігнута, засипана снігом постать наблизилася, знову мовчки рушив, важкий, неповороткий, ніби роздутий — отакий собі кошлатий ведмідь, у якого замість очей поіржавілі бляшки, котрі не приймають, але й не висилають світла.
— Єво, мені важко йти! — верескнула Адама.
— Тоді повернись, — байдуже сказав Єва. — Він тебе прийме!
— Нє! — крикнула Адама. — Лучче замерзну!
— Як собі хочеш! — сказав так само байдуже Єва. — А щоб не замерзла, не відставай, а йди біжком.
— Але ж я п’яна! — розпачливо крикнула Адама.
— І я п’яний, — мирно сказав Єва. — А коли ми п’яні, то чорт нас не вхватить!
І знову почалася безсловесна вистава: Він і Вона на білому рівному полі зі своїми незрівнянними па, підбіжками, але підбігав не Єва, а таки Адама, шпагатами, і це теж робила тільки Адама, підскоками, викрутасами, хиляннями, притупами, обертасами. А довкола несамовитів шалений кордебалет, який, здається, цілком знавіснів. А згори на все це незрушно дивилося всевидяче око, оправлене в трикутника, дивилося пильно й печально, бачило ж поле і дві комашини на ньому, і їхній танець був для того ока зовсім не смішний, адже вміло бачити не тільки вшир, а вглиб, і хоч які нікчемні, смішні й упосліджені були ці двоє танцюристів, воно їх не зневажило, бо добре знало, що в кожному з них ще залишалася, як у всіх живих істотах, закладена колись Божа частка. Отож Око ту частку й намагалося видивитися, адже вона в них, як крижинка, майже розтопилася й майже зникла. Та не розтопилася і не зникла, хоч так багато обоє повтрачали в житті, навіть притаманні собі імена поперекручували. Таж-бо правду сказав Пшоно, котрий раз навіть ім’я Господнє згадав, що світ перевертається догори дриґом, бо Адам став бабою, а Єва — чоловіком без чоловічих здатностей. І хоча Єва не розшаркався галантно перед дамою своїми валянцями, і не скинув кожуха, і не запропонував Адамі, адже був уже Єва — не Адам, однак усе-таки зупинявся, коли надто відставала в цьому їхньому поході, й надчікував терпляче; Адама ж, хоч і була з упосліджених, у теплі хати Пшона таки не залишилася, може тому, що той Тройцю шанував через пульверизатора та псів; вона ж нагадувала в цьому світі нурця, котрий пірнув у воду, але опустилася до певної межі. Все це добре вкмітило всевидюще око — єдиний глядач, але не балетмейстер кавалерського танцю у сніговій пустелі річкового поля; балетмейстер залишався невидимий, а може, то він крутився в тих шалених вихорах — ось чому лилася з Ока така широка і така глибока печаль, адже істина безначальна: в печалі більше змислу, як у байдужості! А ще всевидяче око знало, що ті двоє на сніговому полі танцюють химерного танця разом недаремно, таж-бо були колись ясні душами й училися в одному класі, і, хоча те померло і зникло в синіх далях, саме тоді, колись невимірно давно, Єва, ще не бувши Євою, кидав на Адаму, яка ще не була Адамою, ховані й захоплені погляди. Здається, саме тоді й витворилася між ними нитка-павутина, однак доля судила, щоб вона не погрубшала, а потоншала. Однак всевидяче око добре бачило, що нитка не зникла, хай вона й тонка, як тільки може бути тонкою, але не розірвалася, тож на ній ще могла гратися сяка-така музика, можливо, і не чутна нікому, але їм самим, хоч і з далекої віддалі, чутна. Отож доки існує та музика, подумало всевидюще Око, вправлене в трикутника, доти вони в цьому світі не пропащі, тож потребують догляду.
І воно, Око, хоч яке було втомлене від пристрастей, глупоти й мізерності людської, цього разу не заплющилося.
Акт другий
Дамський танець
1
Та маруха, яка проробила над головою Пшона загадкове дійство, після якого все волосся з тієї голови капітально позлазило, далеко у світ не відійшла. Вона вибралася від Пшонової хати нагору, було то весною, отож на крутій стежці трохи й поковзалася, бо стежка покрилася багнючкою, перейшла пішохідного моста над Тетеревом, саме того, на котрому було оголошення, щоб не тільки не їздили, а й не ходили, бо міст аварійний, але ніхто із жителів Броварів на те не зважав і ще нікого, як звіщав Пшоно, чорт не вхватив. Отож не вхватив і маруху, звалася вона Маруська, отже, слово "маруха" щодо неї можна писати і з великої літери — отакі були початки її дамського танцю, тобто затанцювався він від кавалера, але без здобуття нового, отже, без кавалера, а що будь-який танець без кавалера, як то кажуть, котові (варіант: собаці) під хвіст, то й скерувала свої стопи в гумових ботиках у бік околиці, де жили Єва, Адама і чимало інших подібних і неподібних до них істот. Зрештою, можна було вважати оте ковзання розгрузлою стежкою, а потім хід через міст, а потім через моста, по якому заборонено переходити, і за танець із кавалером, бо він насправді, коли подумати, був, але на чотирьох і з хвостом, тобто Маруська крім потертої і не без дірок, колись сіро-чорної, а тепер цілком сірої, сумки із сякими-такими лахами (верхня одежа була на ній), мала ще у власності пса якоїсь особливої породи, бо подобав не так на собаку, як на козу, але без рогів та копит; роги, може, у шерстині десь і були, а от копит не було напевне і це кожен міг укмітити. І той пес-коза, коли Маруська дерлася слизькою стежкою, майже торкаючись руками землі, тицяв їй козячою мордою під зад, ніби підштовхував господиню чи виявляв якісь інші, менш пристойні, зацікавлення, тож маруха на нього гостро накричала, адже була збуджена від баталійного запалу із Пшоном і не до жартів їй було із цим капосником, тим більше, що в голові в неї перекидалися, як кубики, думки: куди б це їй податися, адже покинула Пшона несподівано в стані афекту і нового місця для прожиття не підшукала. Отож ішла через моста й метала позирки на хати околиці, і коли погляд її падав на якесь обійстя та хату, то та ніби просвічувалася, тобто стіни ставали прозорі, відтак, хоч і далеко звідсіля було, виразно бачила, як там сновигають, сидять, лежать чи стоять якісь чорні стовпці — пожильці отих хат, але ніхто з них Маруську не зацікавив, бо в партнери до щойно розпочатого танцю не годився. І її аж відчай узяв од цього марного просвічування, а коли брав її відчай, то це миттю позначалося на нервовій системі її пса, котрий звався трохи незвичайно — Лоботряс чи (у ніжнішій формі) Лоботрясик, тож пес починав скавуліти або й погавкувати.
— Не мішай мені думать! — верескнула Маруська. — Не бачиш, що я зайнята!
Пес гавкнув із розумінням, хоч йому більше личило б мекати, аніж гавкати, але тихенько повискувати не перестав. Тоді маруха зупинилася, в обличчя дув прохолодний вітер, і міст од того вітру хилявся туди й сюди, наче живий, а ще той вітер остуджував її, адже й досі перебувала у стані афекту чи баталійного запалу; холодно примружила очі й іще раз пильно озирнула околицю.
І тут тілом її пройшов дрож, жінка стрепенулася й завмерла. Пес миттю перестав скавуліти, спинився біля господині, й собі пильно задивившись на околицю, і дивилися вони в одне місце, де згрудились у купу кілька хат, а в тих хатах битком понапихано ворухких, як черв’яки, істот: жінки, чоловіки, діти, коти, собаки, але в одному із цих скупчених будинків, власне цілком ненадійно зведених халуп, у маленькій комірчині, на ліжку, лежав тільки один чоловік, тобто поблизу нього не було ані жінок, ані дітей, ані котів чи собак: чи спав, чи ліг спочити, чи, може, валявся п’яною колодою (як побачимо далі, припущення правильне, але неточне); Маруська миттю вгадала, хто то такий, через що в очах її заграла дивна якась вода, десь так як справжня, коли її мружить вітер, але це тривало коротку мить; по вустах ковзнула чорна гадючка усміху, а очі стали спокійні й холодні, як джерельні кринички. Тіло розтерпло, бо тепер уже знала, куди йти, отож могла не поспішати, а там, на брудному, розкиданому ліжку, й справді лежав чоловік, заклавши під голову руки, у роті в нього стриміла погасла цигарка, а очі нагадували не так джерельця, як болото, що його вимісили ратицями якісь демонологічні істоти. Лежав непорушно й застигло, ніби й неживий, коли б не оті широко розверсті очі, і в думці не маючи (бо в голові не було жодних думок, а щось таке, як оте розтовчене ратичками болітце, отож очі й стали віконечками до того болітця), що до місця його спочину наближається істота жіночої статі, яка безапеляційно і без погодження з ним вибрала його в кавалери до свого дамського танцю, бо жодного іншого (ліпшого чи гіршого) видивитися з того хиткого й небезпечного мосту не могла.