Хмари

Якісь кошлаті уривки, барвисті смуги, що розкручувалися, ніби нитки; в глибині того місива проступали обличчя, надмір витягнуті, перекошені чи власне, переливні, ніби були витворені не з тіла, а води; обличчя, які всі були йому знайомі, але не менше твердо знав, що ні з ким із них насправді не зустрічався, хіба в снах; а може, сни — це також частина якогось буття, тільки іншого; частина іншого світу, а може, часом думав він, ми в цьому світі живемо на дві половини: сьогодні в хаті білого світу, а завтра — чорного. З другого боку він твердо знав: коли йому щось подібне видиться, наступний день буде сутінний, тоді й на душі ставатиме сутінно, ніби він не добув свого у хаті чорного світу і трохи того світу переніс у день.

А день і справді приніс хмари. Стіни здавалися побляклими, власне, сірими, листя за шибою немічно повпускалося, безживне й безвільне, а паркани — це коли вийшов на двір, коли перекидав ногу на велосипеда й кинув поглядом на вулицю — ніби ще більше почорніли. їхав на велосипеді, і хмари лягали йому просто на спину, тяг їх за собою, як полотно плаща, і трохи поколювало в карку: чи погано лежав, чи потягнув у шиї якусь жилку. Порипувало сидіння, коли спускав ногу з педалею, повітря натікало на обличчя сивими, вільжистими потоками, а вулиця ніби втягувала його в розхилену хащу...

Він у цій хаті, звідки щойно виїхав, недавно прибився до Тоськи, часом, шевцював, стукав молотком, припасовуючи до чобота підошву, аж виляски голосно били в стіни; часом, усе покидав і вимагав у жінки горілки. Тоді вона якось дивно лякалася, скиду-вала на нього очима, але завжди бігла й ту "заразу" приносила; взагалі, годила йому як болячці; це його похмуро втішало, але милостивіший до неї не ставав; понуро кидав накази, аби подала те чи те, і вона виконувала те з якоюсь запопадливою поспішністю й покірністю.

Хмари затягли небо, пливли розірваними клаптями, низькі, скаламучені, ніби аж дерев торкалися, —через те й дерева, й хати, й паркани, й лавки біля них, і дорога, по якій їхав, ніби порозбухали, посіріли чи почорніли й нагонили лихі почуття...

Тоська годила йому як болячці, щось солоденько до нього заговорювала, а він мовчав, лише сопів. Сидів і натужно їв, вряди-годи його лохмата рука протягувалася по пляшку, булькала рідина, вливаючись у склянку, а потім ту склянку махом заливав до горла. "Зараза" булькала вже у горлі, він ковтав з якимсь дивним прихлепом, а Тоська стояла в кутку сірою тінню, з розширеними очима, печально скривленими вустами, з руками, сціпленими на хвартусі, і тужно думала, що на нього знову найшло, а коли на нього находить, всього можна чекати; може, навіть, і з хати погнати, хоч це хата її, а не його, хоч він тут тільки приймак, і навряд, думала вона, він у неї затримається, бо ні в кого не міг затриматися, а перекочовував від удови до вдови — і скрізь було, це вона знала достеменно, так само, як оце в неї. Але коди прийшов до неї з вулиці, коли лагідно забалакав, збудив у душі приспаний щем, і вона, хоч усе недобре знала про нього, пустила до себе, а відала: добра від того не чекай. Отож і стояла отам, у кутку, не так людина, як тінь її, майже непомітна, бо зливалася зі стіною чи з шафою, бо таке вже призначення в неї в цьому світі: бути комусь тінню, послужливою й покірною. І вона з того не ремствувала...

Це було тільки вчора, коли знову запив. Оце вчора подавала йому й підносила, що просив, годила як болячці, а він вряди-годи зводив на неї сиві очі, й там засвічувалося якесь моторошне світло, аж у неї все тіло ціпеніло — починала боятися його, адже вже кілька разів, хоч як недавно у неї поселився, й кулаків його спробувала, і то за те, що надто йому годила.

— Думаєш, чо я запив? — спитав хрипко, — Коти отутечки! — вдарив себе в груди. — Шкребуть і деруть, а чого?

Вона мовчала, бо що могла знати про тих котів. Утуплював у неї сиві, як у гада, очі, і це був майже непритомний погляд; може, він ненормальний, цей Дмитро, — спалахувала думка. Він же рипко реготав.

— А я знаю, шо думаєш. Думаєш, шо я малахоль-ний.

Це була правда, вона й справді так думала, і те, що він по-чародійському вгадав її негарні думки, ще більше лякало її.

— Думаєш, шо я приблуда й п'яниця, — недобре ошкірювався, і це вже була неправда, бо саме так у цю хвилину й не думала.

— Лягав би спати, — сказала з серцем. — І не молов би дурниць!

Це треба було сказати, бо він уже здається, втомився. Взяла його під пахви й підвела, він обхопив рукою її за шию, і вона потягла його до ліжка, волочила, ніби лантуха, бо й був він під цю хвилю лантухом; безвольний, обм'яклий, сипко дихав перегаром, і, наче лантуха, жбурнула на ліжко, хоч він пробував ще й лапатися; і одразу захріп, а вона підійшла до вікна й дивилася на шматок дороги, що звідси проглядав, на сусідське обійстя, де копав картоплю безногий сусід, і так чудно він копав: на нозі в нього була дерев'янка із набитою на кінці набойкою, і тим вузьким кінцем дерев'янки він натискав на лопату; їй здавалося, що бачить вона навіть піт на його обличчі, що стікав мутними потічками, а може, це стікали краплі по її обличчі — тихо плакала, бо колись до війни любила цього сусіда, був він приятелем її загиблого чоловіка і мав тоді ще обидві ноги, і мав пишного кучерявого чуба, веселі очі й білі зуби. Він часто приходив до них і жартував так, що вона шарілася й запалювалася, наче квітка. Він чудово знав, що вона до нього не байдужа, не знав тільки цього тюхтій її — чоловік, а потім прийшла ота завірюха, змела зі світу її чоловіка, а в його приятеля забрала ногу, і він уже не дивився на неї отаким веселим, гарним поглядом, бо й сам погас, став сірий і ніякий, і в ній також погас вогонь, хіба часом зустрічалися вони очима і щось собі пригадували, хоча ніколи нічого між ними так і не вив'язалося. Вона ледве не застогнала від таких думок, бо чому, чому так у світі буває? Відійшла від вікна, зирнула на Дмитра, той виставив неголене підборіддя й хропів. Тоді вона тихенько наблизилася до неприбраного столу, ще тихіше націдила собі чарку, випила, і по її обличчі ковзнула світла й загадкова усмішка.

— Падлюка я, — сказав крізь сон Дмитро. — Де ти там лазиш?

— Я тут, — сказала вона, наче прілу нитку обірвала. Але він її не чув, хропів і висвистував носом, а по

його неголеній шиї ковзав борлак, ніби щось там у тій чорній хаті сну випивав, а може, він і не спав, бо його сиві очі розплющувалися отак на щілину і звідти лилося моторошне світло.

— Спи, чорте! — казала Тоська, безсило впускаючись на ослінця і скулюючись на ньому у грудочку.

І він спав, власне, заходив у чорну хату, розчиняючи чорні двері, і в тій хаті сиділи всі ті жінки, які прогнали його від себе, всі чорнолиці й червоноокі, сиділи за столом і трапезували, і про щось балакали вискучими, тонкими голосами, а він стояв у кутку, як стояла оце щойно Тоська, й дивився на них, і відчував, що і в нього чорне, як смола, обличчя, а ще відчував хмари, що котилися над головою, бо в цій чорній хаті ночі не було стелі, ті хмари й творили котів; сірі клубасті, хижаки зіскакували з тих хмар, залазили йому хто в голову, хто в груди, хто в серце й почали там дряпатися і скавчати. Тоді він тихо каявся, що міг би бути добрий, а бував лихий, міг би любити цих чортиць, але ненавидів їх, міг би стати хазяїном у котромусь із домів, де його приймали, але ставав тільки приблудою й п'яницею. І від того розпачу, що на нього находив, чи від тих котів, що вщерть заповнювали йому тіло, чи від отих чорнолицих бенкетниць, що й уваги на нього не звертали, а й досі, ніби кішки, пронизливо кричали одна до одної, він застогнав тяжко, бо чомусь подумав — це приходить, остання його година.

— Мо тобі погано? — схилялася над ним Тоська. Тоді він розплющив очі, але побачив не Тоську, а

вишкірену котячу морду, але та морда до нього не так шкірилася, як усміхалася, а може, й співчувала йому.

— Це ти? — спитав він. — А мені таке чудне наснилося. Такі цвіточки в нас біля стежки виросли, одне уми-лєніє.

— Да! сказала вона, — красіві цвіточки! Заплющив очі, і його загойдала хмара. Свідомість

плуталася і сама ставала хмарою, і пливли в тій хмарі чорні клапті сну. Пливли й барвисті смуги, а в глибині виринали обличчя, які він напевне знав, але які не жили ніколи в цьому світі, і не з тіла вони були створені, а з води, через це переливалися і перекошувалися. Він був підвладний отим хмарам, бо заповняли собою увесь простір, поглинали повітря і котились у глибину ночі й сну, де танули й гинули і звуки, і барви, і обличчя. Тоді починався дощ і приходили тіні. Загортували й колисали і вели між накопичення сивих косм, в яких і жили оті водяні обличчя, котрих він напевне знав, але в цьому світі не зустрічав. Сон був наче хмари, хмари — наче сон. Важкота перетравленої їжі разом із хмелем — теж хмари, які вивертали зі своїх нутер барвисті чи й чорні міражі...

Тоська розбудила його серед ночі саме тоді, коли виїжджав перевіряти сторожу. Дмитро виїхав розхитаним велосипедом на вулицю. Ще патлались у голові шматки сну, а в грудях плескалася, як завжди на похмілля, каламутна хвиля. Хрумтіла під колесами галька, важко долав важкі метри пологої вулиці. Нога йшла донизу, педалі повискували, тоді натискала друга нога і йшла знову-таки донизу. Починали мліти м'язи, переднє колесо ходило зигзагом. На горі спинився й глянув. Між два ряди руїн, безмовних і мовчазних, котилася порожня неосвітлена дорога. На мокрих лобах бруківки танцювало гостре проміння місяця й зір — і місяць, і зорі повільно гойдалися у проміжках важких тупоносих хмар, наче срібні човники. Ці човники стрибали в його остекленілому погляді і ніби поколювали промінням шкіру обличчя. Ніч загусала над ним, біля нього і в ньому на кисіль, а коли вітерець несподівано налетів і штовхнув його в спину, Дмитро здригнувся. Дивно йому стало під цим небом: самітно, але й радісно...

Біля продтоварів сиділа майже кругла, замотана в свиту і хустку жінка. Дмитро прихилив велосипеда до стіни.

— Дрімаєте, Йванівно?

— Чого це дрімаю? — несподівано голосно озвалася стара. — Та за такої роботи, коли б і заснула, то нічо не зробив би. Другі суткі, скільки можна?

— Не кричіть, Йванівно, — Дмитро присів навпочіпки.