Білецькі

Шевчук Валерій

ОДКРИТТЯ

1

– На проводи відвідаємо дідову могилу, – сказала якось мати. – Ну, й того, може, й до тітки Аполінарії зайдемо.

Мирослава зирнула на неї трохи здивовано – якимось особливим тоном це було сказано. Зрештою, тітка Аполінарія з'явилася в їхньому житті недавно, досі ні про яку Аполінарію Мирослава в домі не чула; звістку про неї принесла материна подруга тітка Марися Шара, котра приходить до них часом зі своїм надто вже випрасуваним (це вона, Мирослава, придумала так на нього казати), надто вже схожим на дівчинку сином Владеком.

Було то увечері, коли вони сиділи за столом і пили чай; до чаю мати подала домашні коржики, посипані маком; Мирослава сама витискала їх із розкоченого тіста двома бляшаними формочками – зіркою і дванадцятикутником.

Потім у хаті пахло випічкою, і дівчинка не могла втерпіти, щоб не заскочити щоп'ять хвилин на кухню і не вдихнути в себе соолодкого повітря, та й не тільки, хоч мати й застерігала її не раз, що від гарячої випічки може боліти живіт. Але що там живіт, коли в домі так гарно пахне, коли цукор, посипаний на ті коржики, трохи приправлений ваніліном, коли до коржиків так цупко, як мацюпенькі їжачки, поприліплювалися мачини; ні, Мирослава не могла стриматися, і трохи тих гарячих коржиків таки переїла, і їй, ясна річ, болів живіт, а ввечері, коли тітка Марися Шара і її Владек їли ті коржики, сказати прямо, не без апетиту, вона сиділа за столом блідою тінню, а до того ще й погасло світло, і вони засвітили лампу, і від лампи гостро запахло горілим гасом, зате в кімнаті виникли чудові сутінки, і розмова про загадкову тітку Аполінарію (одне ім’я чого варте!) набула особливої принадності, адже було в ній щось таємниче і не до кінця зрозуміле! Хрумкотіли коржики на зубах у тітки Марисі й на чудових зубах її схожого на дівчинку сина Владека: Ванда з’їла тих коржиків всього кілька, а Мирослава не взяла жодного й пила тільки чай – не справжній, а фруктовий, і смаку вона в тому чаї не відчувала, хоч загалом фруктовий чай любила.

– Хіба вона ще живе? – здивовано спитала Ванда, звісно, маючи на увазі тітку Аполінарію.

– На Смолянці, – сказала тітка Марися, вгризаючись у коржика.

Пила чай, їла коржики з маком та з ваніліном і розповідала про тітку Аполінарію, про те, як вона, тітка Марися, потрапила в той дім, бо господиня його була знайома її знайомої, і та знайома порекомендувала її як добру модистку, яка з нічого може зробити щось.

– Ти ж знаєш, Вандо, – сказала тітка Марися, – яке в мене пальто! Це вже не пальто, а якесь страшилище!

Пальто в тітки Марисі й справді було старе, вона не раз скаржилася на нього за тим-таки столом, але пальто оте було ще не лицьоване, тягти уже нікуди, їй порекомендували ту модистку, яка з нічого робить щось, і вона подалась у той далекий світ, бо модистка, яку вона знала раніше, більше зіпсує, як зробить. Вони розговорилися, і в цей час у кімнату, де тітка Марися вела ділову розмову, зайшла якась стара. Перейшла кімнату і сховалась у комірчині, навіть не привітавшись. Тоді модистка, стишивши голос, розповіла Марисі, який тягар їй ця квартирантка, бо вона не тільки чудна, але й нічого за квартиру не платить; господиня-модистка вже кілька разів виставляла її з хати, але з великої своєї чулості знову приймала назад, бо ця стара сідала на ганку й нерушно на ньому сиділа, аж доки в неї, господині-модистки, не витримувало серце й вона знову пускала цю зовсім чужу їй людину в дім собі на гризоти й клопіт.

– І от що мене здивувало, – сказала тітка Марися, викруглюючи очі. – В неї виявилося те саме прізвище, що й твоє дівоче Марцінковська. Аполінарія Марцінковська. Це тобі нічого не говорить?

– Маєш на увазі мою тітку Аполінарію? – спитала Ванда, задумано розколочуючи чай, від чого ложечка срібно подзвонювала об порцеляну. – Але ж, Марисю, про неї казали, що вона загинула ще на початку війни, бо в її будинок упала бомба. Це ти повинна була б знати

– А вона, голубонька, й не загинула, – урочисто повідомила Марися, – бо я бачила її, як оце тебе, на власні очі.

– Боюся, що опізналася, – сказала Ванда. – Минуло стільки років.

– Яке в мене око, ти знаєш, Вандо, – гордо сказала Марися. – Коли вже я кого взяла на оцей свій апарат, – вона показала на очі, – то він там відбитий навічно.

Тітка Марися часом любила висловлюватися викрутасно; Мирославі стало смішно, але вона тільки всміхнулася тонко. Владек вирішив, що Мирослава всміхнулася до нього, й відповів на ту посмішку своєю, коржиків він уже наївся, і розмова, що точилася, увіч була йому нецікава.

– Якісь дивні речі кажеш, – мовила Ванда. – Гаразд, вона не загинула. Але в неї живі ще родичі, хоч би і я. Окрім того…

– О, родичі! – закотила очі тітка Марися. – В мене також є родичі, але сама знаєш, які в мене з ними стосунки.

– Але ж, Марисю! – вигукнула Ванда. – Чи не відчуваєш, що говориш неподобно. Я ніколи нічим своєї тітки не ображала.

В цей час вогник за склом лампи почав вити чорну нитку кіптяви, Ванда прикрутила гнота, і в кімнаті стало ще сутенніше.

– Вибач, Вандусю, – схаменулася тітка Марися. – Не хотіла тебе образити, але сама знаєш: люди є люди. Ти до людини ставишся добре, а вона до тебе зле.

Ванда сиділа, випроставшись на стільці, очі її погасли й подобали на притьмарене скло.

– Дивно, – сказала вона. – Дивно!

– Нічого дивного, – мовила Марися, покліпуючи. – А може, вона не хоче бути тобі морокою?

– Комусь чужому морокою вона стала, – відказала задумливо Ванда.

– Не знаю, – зацокотіла Марися, – чи треба було мені розповідати про ту твою тітку… Але як почула, що й вона Марцінковська, то відразу мене мов освітило. Думаєш її навідати? – спитала обережненько.

– Звісно, – сказала Ванда. – Виберемо з Мирославою вільний час і підемо. До речі, я давно збиралася на Смолянку. Адже знаєш, на Смолянці похований мій батько.

– Якось призабула, – спитала Марися, – чого його поховали не на Польському цвинтарі, а на Смолянці?

– Його ховали з лікарні, – печально мовила Ванда. – Мене тоді не було в Житомирі, а він так раптово помер.

– Ага, ага, – закивала головою Марися. – Тоді ти поїхала в Київ до свого… Така сердита була на тебе мати, що й не повідомила?

– Ах, Марисю, – сказала різко Ванда, – ти й справді все переплутала. Мати моя померла раніше від батька. Телеграми давати було нікому…

– А та Аполінарія? – вкрадливо спитала Марися. – То ж був її брат.

– Аполінарія телеграми мені не дала, бо не знала моєї адреси. Ми тоді так перебивалися, що я сама не знала своєї адреси.

Мирослава сиділа біля вихолодженої філіжанки з фруктовим чаєм тихенько, як мишка. Світила до матері великими очима, так дивно було їй на серці й цікаво – мати не могла того не помітити.

– Якісь дурні балачки ми завели, – обірвала вона розмову. – Хоч як там було, дякую тобі, Марисю, за вісті. Я й справді була переконана, що тітка не живе, але все може бути…

Отак Мирослава довідалася про існування тітки Аполінарії і, засинаючи після того чаювання, вона дивилась у вікно, в якому стояв місяць, було їй дивно, а може, й трохи моторошно, адже навколо лахмата ніч, і місяць аж тремтить у шибці, а вона така мала й самотня у світі, і це тому, що в світі цьому безліч існує таємниць. Може б, і хотіла дівчинка їх розгадати, але не стає їй для того ані розуму, ані сили. Ось навіть розмова про материну тітку – скільки ще тут незбагненного! Чому дорослі, думала вона, відчуваючи, що мерзне під тонкою ковдрою, облита холодним місячним промінням, так люблять усілякі недомовки, чому так неохоче оповідає їй мати про своє колишнє життя; чому згадувати батькове ім'я в їхньому домі заборонено; навіть тітка Марися, коли згадує про нього, то каже "твій" чи "той, ну, знаєш"? Чому вони живуть так самотньо, навіть гостей не збирають і не святкують ніяких свят; навіть тітка Марися зі своїм Владеком з'явилися в їхньому домі недавно, і коли це сталось уперше, мати аж зовсім з того не зраділа. А коли дівчинка поцікавилася, хто це така, оця тітка Марися – родичка? – Ванда нахмурилася і різко сказала, що ніяка їм тітка Марися не родичка, а колишня її подруга, яка ні сіло ні впало згадала про неї.

– Так говориш, – наївно сказала Мирослава, – начебто не рада, що знайшлася твоя колишня подруга.

– Вона ніде не дівалася, – так само різко мовила Ванда і, повернувшись, пішла на кухню, так і не роз'яснивши Мирославі нічого до пуття.

І от нарешті мати сказала оту вирішальну фразу: "На проводи відвідаємо дідову могилу", і Мирослава аж задихнулася від незнайомого, щемкого почуття, бо їй, у її тихім, одноманітнім житті пообіцяли свято. Свято ж це щось таке, уявляла вона, як дуже й дуже сонячний день. Вона ж любила сонячні дні в усі пори року: узимку із відчуттям хрумкого, сліпущого снігу та з вицвілим небом; весною з густим духом землі, яка пробуджується й починає родити зілля, і з густо-голубим небом; улітку, коли від надміру світла й тепла все повітря тремтить, а небо блакитне; восени із відчуттям тихого смутку, настроєм прив'ядання і з розводненим небом. Зараз була весна, і вона хотіла б, щоб на ті загадкові проводи було багато сонця, а ще більше барв, щоб у той день було розгадано якусь сокровенну таємницю, ну, хоч би отієї таємничої Аполінарії. Дівчинка уявила собі ту жінку, власне, бабу: суху, високу, з обличчям ще й тепер гарним, але холодним, з пишною кучмою сивого волосся і гордим орлиним носом. Саме такий образ пасував до дивного імені Аполінарія; вони навідають бабцю і не може бути, щоб не почалися спогади, адже стільки часу минуло, відколи не бачилися. І самі того не бажаючи, вони розкриють у тій балачці немало такого, про що мати воліє мовчати, що старанно від неї, Мирослави, приховує, а вона таки хоче щось довідатися про батька. Діди й баби її не так цікавили, бо вони жили в якомусь іншому, колишньому житті; зрештою, дещо вона про них і знала; дід її по матері, саме той, на могилу якого вони підуть, був інженером, а баба так само, як і мати, навчала дітей музики. Дід щодня вирушав на роботу, а баба приймала учнів удома й господарила. Ні, тут не було ніякої таємниці – життя як життя. Вечорами Мирослава любила мріяти, любила вигадувати казна-що, любила уявляти їхній дім, населений колишніми людьми, одягнутими в одежу, яку вже ніхто не носить; у діда були закручені хвацькі вуса, довге волосся, невелика, охайно підстрижена борода, а баба носила мережані, як їй, Мирославі, уявлялося, комірці, мала високу зачіску, а на скроні в неї спускалося по штучно завитому пасемку.

1 2 3 4 5 6 7