Зелений тесля

Шевчук Валерій

1.

Це не був сон, а щось інше. Пізніше він, уже бувши в дорослому віці, назве це "примхою" — може, воно й так, а може, й ні. "Примха" — це те, що находить раптово й примушує людину бачити й розуміти, а відтак і діяти відрухово, не до речі і не раз по-дурному. Але того разу, в Ясах, коли Осип Федькович збирався вранці від'їхати до Нямцу, власне, повернутися після марної спроби знайти собі під цим осонням брата — то була й не примха. Бо чи примха це, коли раптово прокидаєшся, ніби запалений, і починає пожирати тебе вогонь. Хвороба? Але це не була хвороба, принаймні невдовзі минуло, але тоді, коли тіло так несподівано запалало, відчув себе не в пеклі, а ніби сам став пеклом. Примха? Може, й примха, але чи бувають такі примхи? Може, приступала тоді до нього нагло Смерть, чи підповз отой Гад, якого часом біля себе відчуваєш, чи завітав до господи, де спав, Отой, хто сам є вогнем із сірчистим віддихом? Та ж бо ні! Але й не сон то був, щось інше. Так, Інше, тобто те інше вдягло вогненну плоть і стало Іншим — істотою без окресленого образу.

Але прийшли й образи, при тому такі, що не забуде згодом їх ніколи, але опише не тепер, коли він зелений юнак, а далеко по тому, дозрілим мужем, ба вже уславленим поетом — тоді до нього вдруге прийде такий ранок. Можливо, Інше — це й був ранок, сірий, непрозорий, налитий міріадами завислих у повітрі крапель, коли дерева ніби вдягнені в кожухи дядьки, без ніг, але з однією палицею-підпоркою, яку й тримали в тому місці, де мали б бути ноги.

Отож, коли прийшло те Інше, воно обволікло його зусібіч, як клей, загнало в оболонку, стисло й знерухомило, а очі його здобули особливу змогу проглядати цей туман. І він уздрів залізний двір, а біля нього —залізний дім, а в ньому — залізні кімнати із залізними дверима та вікнами, а ще із ґратами на тих вікнах. А посеред кімнати — залізний стіл, а на столі — великий залізний хрест, який сягав з одного й другого боку країв стола, і той хрест був осипаний коштовним камінням, власне порохом із нього, який мінився та грав. І десь далеко в домі почав вибивати години дзиґар: раз, два, три і чотири — дванадцять разів. А за вікнами, саме там, де проглядався залізний двір, тобто вкритий залізною долівкою і оточений металевим парканом стін, почало блискати, але то були не блискавиці, а посвіти, які несамовито кидалися, наче світляні звірі, на стіни залізної кімнати із столом та хрестом на ньому. І почали там гасати у шаленому несамовитому танці. І те Інше, яке не мало образу, конче було в тій кімнаті присутнє, а може, там був присутній він, Осип, а воно — в його нутрі чи в серці того нутра, бо, може, тим Іншим у тій кімнаті був не хто, а таки він — юнак, якому світ став раптом страшний.

Тож стояв у залізній кімнаті з розверстими, повними жаху, очима, і саме тим очам і вдалося витворити образи, які покладе на папір через двадцять п'ять років, ставши дозрілим мужем.

І це сталося саме тоді, коли перестав бити дзиґар, бо ніби в продовження того биття почали чутися кроки, які наближалися до залізної кімнати, при цьому кожен крок ніби лунко ставив на залізній підлозі печатки, що творило чітке, яке побільшувало звук, відлуння. Тоді залізні двері самі розчахнулися, завищавши на петлях, а в світлицю вступив залізний король, ведучи за собою на ланцюгу заплакану царівну. І той ланець при ході дзвякотливо подзенькував. І він, Осип Федькович, який складав форму без образу того Іншого, не міг не подивуватися із краси тієї королівни чи царівни. А те, що вона плакала, красу її невимовно побільшувало, бо немає більшої принади, як печаль у красуні. І йому здалося, що та королівна помітила його чи пізнала, хоча раніше вони ніколи не здибувалися. Але не помітив його й не пізнав залізний король.

— Отут і присягнеш! — гаркнув він голосом іржавим, а отже, залізним. — Поруч із хрестом цим та залізною книгою!

І тільки тепер Осип помітив залізну книгу, яка лежала, ніби скошена поперечка до того хреста. І від тої книги почало подихати холодом, а коли вона сама розгорнулася, то уздрів Осип не сторінки, а кригу, літери ж нагадували замерзлих бджіл.

— Присягай! — наказав залізний король.

Осип знову зирнув на обличчя царівні й побачив сльози на її блідому лиці, які стали крижинками, очі ж при цьому були ніби дві небесні кринички на сніговому полі, а вуста посірілі. І ті сірі вуста не так проказали, як вишепнули щось нерозбірливе, а може, й не вишепнули, а тільки рухнулися.

— Не чую голосу! — крикнув залізний король.

— Клянусь! — сказала втомлено й печально царівна. — Але ця клятва буде чинна доти, доки не прийде на землю зелений тесля!

— Гаразд! — засміявся залізний король. — Хай приходить той твій зелений тесля. Тесля, якого в світі нема та й ніколи не буде...

Оце й усе. Осип отямився, і всі оті видива спливли з його очей, ніби налетів прозорий синій вітер. Зламав залізні стіни, наче були паперові, завалив дах, поніс покриття, стола, що повільно летів, перекидаючись і кружляючи, окремо поніс залізного хреста, а ще й залізну книгу, що розметала залізні, чи, властиво, крижані сторінки, а літери видувалися з тих сторінок і ставали ожилими бджолами. Поніс вітер і самого залізного короля, постать якого на ясному тлі неба стала чорно-почварна й нагадувала павука — король розчепірив руки й ноги, а за ним летіла трохи на віддалі, прикута ланцем, королівна, з якої вітер рвав несамовито одежу, скинув їй накрив'я на голові, і її рясне, русяве волосся хвилювалося й пливло, як мала ріка у великій.

2.

Осип виїхав через Пакурарську заставу, покинувши за собою розбиті, баюра коло баюри, яські вулиці. Жалю не мав, залишив його там, за заставою і на тих баюристих вулицях. Перед очима й досі мигали картинки з його ранішнього видіння, від якого хотів очищення, тож весь шлях до Поду-Ілоає молився за це подумки.

Місцевість навколо була нецікава, тож мало роздивлявся, тим більше, що пожирав її, аж очі боліли, дорогою сюди. Тепер же він не мандрівник, тепер він як блудний син, тільки не батьківська домівка чекає, а понуро-п'яний його господар Чунтуляк. Від однієї думки, що повертається до нього, в Осипа тенькало у грудях. Чунтуляк відчувався десь попереду як хмара, власне велетень, закутаний у туман, як сам туман, що змінює, згортаючись чи розгортаючись, форми своїх привидь, які пороззявляли пащеки і чи випивають цей світ, чи лякають його. А може, Чунтуляк — це змій, котрий загніздився на горі і час од часу вилітає звідти на кажанячих крилах, щоб захопити собі дівчину чи хлопця, аби перетворити їх у рабиню чи раба. І він знав, що ці Чунтулякові польоти, може, не з цього світу, а може, це його думки і його, Оси-повий, біль, що терзає раз-пораз серце, а може, перші пописані тим-таки, Осипом, листки? Може, він не до кінця справедливий у цих думках до Чунтуляка, бо не завжди той буває лихий, але так уже уклався образ господаря в його уяві. І тут годі щось удіяти.

Вони рушили вже з Поду-Ілоае до Тигру-Фромоса, і Осип подумав, що і в Чунтуляка є серце — хіба по-своєму, не дбав за хлопця? Але сьогодні такий настрій, можливо тому, що не вийшов іще з іпостасі Іншого. Одне знає твердо: не хоче повертатися до Чунтуляка, хоч і повертається, тим більше, що той виразно натякнув йому — несила їм під одним дахом, а це значить, що даху він, Осип, фактично, й не має.

Отак котиться цим шляхом, людина без даху, людина на чотирьох колесах замість ніг. Погукує на коні візниця, побіч ведуть балачку люди, в товаристві яких хлопець опинився. Але він, здається, не бачить ані каруци, ні людей біля себе. Не чує навіть розмов, бо весь не тут. Назустріч трапляються навантажені ґон-тою вози, воли тягнуть їх спокійно і спроквола, а візниці — ніби витесані із колод боввани.

— Біля Ружиноси, — розказує побіч чоловік з великою бородою, — кочують цигани. Бува, нападають і на подорожан, особливо, коли замешкаються і поїдуть уночі.

Обличчя в бороданя широке, спокійне, ніс з-поміж заросту висувається бульбашний, ніби посічений лунками, і зчервонілий.

— З дровима в цьому краї погано, — продовжує свою мову бородань, голос у нього хрипкий, але густий, — крім того ці кляті комарі!

Бородатий з розмаху б'є себе по зарослій волоссям щоці, і Осип дивується, як можуть кусати бороданя ті комарі, коли він такий зарослий? Але неподалік Серет, і в повітрі й справді достобіса комарів. Та й не тільки тут, Осип запам'ятав їх, коли ночували в Браждешті дорогою сюди. Сам він комарів не боїться, навіть вільно ходив тоді й по дворі, хоча його співподорожан комарі заїдали.

Зараз Осип спокійний також, хоча все каруцине нутро понікуди заповнене ними, ніби потрапили в якийсь комариний вулик. Може тому, хлопець дивиться на бороданя поблажливо. Той вряди-годи вдаряє себе по щоках чи по шиї, важко дихає, аж надуває щоки, очі в нього чи вирячуються, чи неспокійно бігають.

Його співрозмовник високий і сухий, а на довгій шиї стримить видовжена вузька голова. Гостре підборіддя, гострий ніс, запалі щоки; притакуючи бороданеві, він похитує головою, і Осипові на мент здається, що та голова нежива. Що це опудало, до якого прив'язали кілька шворок та й посмикують за них: голова хить та хить, хить та хить — очі, хить та хить — губи. Тоді в худого й вузькоголового з-під жовтих зубів витирається кілька іржавих слів. І ці слова складаються на чудні оповіді, бо оповідає про жахливі речі: про те, наприклад, що в одному з поблизьких сіл народилася дитина, подібної до якої ніхто не бачив. Замість обличчя в неї — страмні речі: ніс як чоловічий, а рот як жіночий страм.

— А все інше, — сказав чоловік, роздираючи засипані комарями круглі оченята, — густо заросло волоссям.

І Осипові знову стає дивно, бо невідь-чому здалося, що та небувала дитина виросла і ввібралась в образ бороданя.

— Кажуть люди, — майже вищить худий і вузькоголовий, і той вискотлявий голос, ніби пилка, що ріже сире дерево, — коли таке дитя народжується, то це на біду! Ото, можливо, та Біда й наслала на нас оцих комарів, бо ще ніколи, так, ще ніколи не було їх так багато.

І справді, комарі майже застеляють од нього обличчя вузькоголового, при тому лізуть йому не лише у носа, очі, але й у рота, відтак, коли чоловік говорить, то ніби їх пожирає.

1 2 3