Двоє на березі

Шевчук Валерій

Повість-диптих

СТРОФА: "ХМІЛЬ НА РОГАХ В ОЛЕНІВ"

Діється у Житомирі 1980 року

1

Старий Підгаєцький насторожено звів обличчя. Над головою щось гупало, а глина відколювалася від стелі й кришилася сухими пластівцями. Старий рушив до дверей, ступаючи навшпиньки, його рот розтулився, й з нього вигулькнув язик. Прозоро визкнули погано змазані двері, і старий на мить завмер.

Зупинився й наставив обличчя угору. В цей час від стелі відкололася чимала глиняна пластина й розбилась об покришку каструлі, що стояла на столі.

Підгаєцький метнувся на засклепу веранду, а за мить уже дерся по драбині, котра вела на горище. Хапався покритими ластовинням руками за щаблі й обережно переставляв ноги. Рот його був так само розтулений, а язик нервово облизував сухі вуста. Піт заповнював зморшки, і старий сипло дихав. Дверцята, що закривали хід на горище, були прикрашені чималим висячим замком, і Підгаєцький, тримаючись однією рукою за того замка, другою нишпорив у кишені, шукаючи ключа.

На нього війнуло металічним запахом бляхи й терпким, сухим — куряви. Ступив у густий сутінок, порізаний жовтими навкісними сонячними смугами, але зупинився й насторожено прислухався. У смугах крутилися вертляві пилинки, неподалік кричали ластівки; десь близько були їхні гнізда.

— Хтось тут є? — вигукнув старий тонким, тремтливим голоском. Коротка луна озвучила його голос — стояла навдо-кіл мертва тиша.

Старий пильно обдивився горище, але йому заважали добре бачити ті ж таки сонячні смуги. Був наче під водою: старі речі, бозна-коли сюди викинуті, покрилися пухнастим шаром куряви, а по кутках і у глибині сторожко принишкла тьма. Він подумав, що речі, які тут, вже майже з'їдені часом — промайнуло це в його голові, як спалах; ноги помалу повели його поміж химерне плетиво сонячних мереж.

— Я тебе зловив! — крикнув старий задля остороги, хоч був сліпий тут і затуманений,— йому увіч причулося, що в глибині цієї порізаної сонячними променями сутіні хтось зачаєно дихає.

Нервово втяг у себе повітря і, здавалося/почув запах і світляних стяг, і померлих речей, перемішаний з духом старого паперу.

Ішов, керований більше відчуттям, ніж розумом, виставив уперед руку й начебто мацав перед собою простір: той, котрого він хотів застати на горищі, мав ховатись у лівому дальньому кутку.

Сподівався на цю зустріч, але, коли на нього блимнула пара блискучих оченят, здригнувся й зупинився, збивши хмарку іржавої куряви. Йому стало млосно й дивно, бо там, у сутіні, почало повільно промальовуватися обличчя. Злякане, перестрашене, але напрочуд знайоме. Достеменно знав його, бо щось тенькнуло в грудях і примусило стиснути кулака: не здивувався б, коли б сталося таке вві сні. Його думка спалахнула, метнулася, наче їй стало тісно в цьому душному світі, а в глибині мозку просвітився чи спогад, чи передчуття: він побачив свій власний фотоальбом, горталися сірі тугі сторінки — чи не звідти воно?

— Ти хто? — вражено спитав Підгаєцький.

У кутку засопіло, мала, освітлена сонячним променем рука майнула і пропала — хлопчак утер затиллям долоні носа.

— Ти злодій моїх книжок! — знову вигукнув старий.— Украв у мене аж десять штук!

— Я не крав! — буркнув малий, і його очі затремтіли, затанцювали перед Підгаєцьким.

Книги лежали тут-таки. Долівку було застелено газетами, що пожовтіли від часу, а на них — томи з блискучими золотими надписами на корінцях. Тут же стояв низенький ослінчик, і старий зморено на нього присів.

— Тепер ти від мене не втечеш,— сказав він зовсім мирно.— Давно за тобою, голубчику, полюю: і гупає над головою, і вкрадено десять книжок...

У кутку схлипнуло й засьорбало. Мала, худа постать втислася між бантини — на широкому дитячому личку тріпотіли два перелякані вогники...

На старого знову найшла запаморока. Дивився на малого й не міг до тями прийти: надто знайоме обличчя! Нервово смикнув плечем і кашлянув — було йому увіч не по собі. Хлопець миттю відчув його настрій, бо тоненько й фальшиво заскиглив.

— Ти мені не реви! — сказав Підгаєцький,— Ти, бра,— злодій, і я зловив тебе на гарячому!

По запорошених хлопчачих щоках попливли вже справжні сльози, а брудний кулачок узявся ретельно квацяти їх і розмазувати.

— Вилазь — і підемо! — сказав старий,— Заведу тебе куди тра,— тоді й дітям своїм закажеш красти!

Хлопчак різко замотав головою: вилазити не хотів. Рука його потяглася за шматком цегли, що валявсь у поросі, і Підгаєцький мовчки за тою рукою стежив. Хлоп'ячі пальці розтислися й покинули цеглину. Зачерпнули жовтої куряви й на мить знову повосковіли в сонячній смузі. Хлопець немов туманом покрився, а старий зморщив тонкого носа і чхнув голосно й розкотисто.

— Ти, я бачу, хверт! — сказав він.— Онде й каменя проти мене береш. А що мені зробиш тим каменем?

Довга пауза, а в ній — дзвінка тиша горища, у піддашші знову закричали ластівки, на бантині, якраз над головою малого, приклеївся нічний метелик і, як хлопчик, нервово тремтів.

— Вилазь! — видихнув Підгаєцький.— Чи до вечора надумав сидіти? Хоч знаєш, що за книги крав?

Хлопчик кивнув: знав. Обтер брудною долонею очі і ще більше замацьорив обличчя.

— Я їх цілий вік збирав,— так само мирно сказав Підгаєцький.—Не для таких злодіяк, як ти. Чи, може, як лежать на горищі, то й викинуті?

Хлопчак дивився на старого блискучими оченятами й сопів.

— Тобі це так просто не минеться!

— Я їх не крав,— буркнуло з кутка.

— Ти їх не крав! А десять книжок? Отак узяли й полетіли, еге? На крильцях! — Він зробив рух пальцями, показуючи, як летіли книжки.— Е, ні, голубчику, я тебе зловив, і ніде ти тепер не дінешся!

— Я їх у вас позичив! — сказало з кутка.— Думав, почитаю і віддам.

Очі в старого округлилися, і він знову відчув запамороку. Десь бачив цього малого, та й голос був знайомий.

— Гаразд!— сказав майже мирно.— Я тебе не битиму. Давно сюди лазиш? Тільки не бреши!

— Давно! — сказав голосок.

— Ясно, що давно,— десять книжок потягнув. Вони в мене кожна на очах, чи, може, думав, не помічу? А я їх, як свої пальці, голубоньок, знаю... Як сюди залазиш?

З кутка хмикнуло.

— Коли б ти був добра дитина, а не злодіяка, прийшов би до мене... Так і так, сказав би,— може, б тобі яку книжку й показав.

— Не показали б,— буркнув малий.

— А може, й показав би. Чесні люди не лазять потайки по чужих горищах, а ходять у бібліотеки й позичають там книжки. То як сюди залазиш?

Вуглики в кутку спалахнули, хлопчик облизав зашерхлі губи.

— А ніяк! — сказав він.

Старий засміявся. Хрипко й тонко, і його сміх химерно розлунився по горищі.

— Яз тобою по-доброму,— сказав він,— а ти як вовченя. Хочеш, дам цукерку, коли скажеш, як сюди залазиш.

Витяг замотаний у папірець "Барбарис" і помахав ним, тримаючи за кінчик обгортки.

— А п'ять цукерок дасте?

— Ого! — сказав Підгаєцький.--— Ти ще й торгуєшся! Гадаєш, у мене цукеркова фабрика?

— П'ять! — твердо сказав хлопчак.

— Гаразд, п'ять. Але тоді повернеш книги. Всі до одної! А не віддаси, заявлю на тебе в міліцію.

Вогники в кутку насторожено блимнули.

— Не треба в міліцію!

— Тоді ти повернеш мені книги й покажеш, як сюди залазиш.

Хлопчина кивнув.

— А тепер вилазь!

Вогники в кутку погасли, хлопець вагався. Сидів у закапелку й шкрябав нігтем по блясі.

— Перестань шкрябати! — не витерпів старий.— Терпіти не можу, коли хтось шкрябає.

— Гаразд! — сказав хлопчик і поліз навкарачки з кутка.

— Візьми цукерку,—милостиво сказав Підгаєцький. Малий узяв цукерку брудними пальцями.

— Хоч би вмився, коли йдеш до книг.

— Це я тут замазався! — буркнув малий.

Одна дошка на торці відставала, і Підгаєцький аж рота розтулив з цікавості. Хлопчак сів і висунув ноги в дірку, ліва його щока віддималася від засунутої туди цукерки.

— Дивись, не впади! — сказав старий і присунувся до дірки.

Внизу темніли клухмби, а над ними майоріла сліпучо-біла білизна. Цю білизну випрала ще вчора невістка Під-гаєцького і строго наказала старому за нею дивитися. Сама побігла на роботу, як завжди, і Підгаєцький вперше за сьогодні виконав її наказ.

Хлопчак звісився на руках і замахав ногами. Потім зачепився великим пальцем ноги за цегляний виступ і обережно вмостив ступню.

— Ну й ферт! — аж засміявся Підгаєцький.

— Не заважайте! — блимнув хлопчак. Він відірвався рукою від дошки й схопився за потріскану від численних дощів ринву. Старий пильно стежив за обережними рухами свого невільника.

— Може, шворку подати?

Хлопчак замахав головою і відірвав від дошки другу руку. За щокою віддималася цукерка, і він з прицмоком посмоктав. Нога посунулася донизу й оперлась об другий цегляний виступ. Руки розслабились, а тіло трохи з'їхало по ринві.

Підгаєцький раптом схаменувся. Почалапав по горищі — за ним жовто здіймалася пронизана сонячними струменями курява. З гуркотом засунув за собою засув і навіть замка не замикав. Надибував ногами щаблі драбини й поспішно злазив.

Хлопчак тим часом зачепився за цвях і обережно звільнявся від нього. Потім притулився животом до ринви і спустив ногу. Обличчя його було спокійне. Підгаєцький у цей час кульгав по сходах. Сусідка, що підіймалася назустріч, здивовано подивилася на нього.

Вискочив з дерев'яної веранди і настільки засліпився сонцем, що не помітив ще однієї сусідки, котра непорушно й велично стриміла у вікні. Завернув за ріг будинку й подався стежкою.

Довкола нього сліпуче замайоріла білизна — наче на якийсь вітрильник потрапив. Вітер плескав полотнищами, над головою цвіла яскраво-синя бездонь, яка впала йому у вічі, коли глянув, як злазить хлопчак. Той уже був невисоко, і старий гукнув тоненько, остерігаючи його.

Хлопчак повернув до нього замацьорене обличчя, переклав цукерку з однієї щоки за другу й мотнув головою:

— Відступіться!

Старий відступився, а малий стрибнув, як кішка на всі чотири. Відразу ж випростався — до долонь йому причепилися прозорі піщини, і він обтер руку об руку, наче їх мив.

—— Ти ферт! — сказав Підгаєцький і пошукав по кишенях. Витяг одну за одною ще чотири цукерки і всунув їх у хлопчачу долоню.

— Це мені невістка дає, щоб я не курив,— сказав, ледь усміхнувшись.— Як тебе звуть?

— Вітько...

— То пішли, Вітьку!

Хлопець рушив, широко ступаючи, а старий поквапливо задріботів поруч. Пахло квітами від клумб, свіжою білизною і попеченим на сонці полином.

1 2 3 4 5 6 7