Що тобі ще треба?
— Барахлом не цікавлюсь, — байдуже відповів Яким.
— O-о, ви таке бачили, друзі? Це не гра, це грабунок!
В його руці блиснув ніж. Саме тоді нагодився Микола; він блискавичним рухом устиг схопити Сюрчка за руку і ніж упав на підлогу. Сюрчків запал одразу погас, мабуть через біль пораненого пальця.
Яким спокійно сидів, ніби все, що тут відбувалося його не цікавило.
— Якиме! — втрутився староста бараку: — Так не можна, Сюрчок ще має одну нагоду виграти або програти. На тому й закінчиться ваша гра. Дай йому карту.
А тоді до Сюрчка:
— Не дивися на свого пальця — скидай барахло...
Сюрчок слухняно роздягнувся, кинув костюм на стіл, потім пішов до Якимового ліжка, взяв свого картатого кашкета й разом з черевиками поклав на стіл. Цілком задоволений, сказав:
— Карту... Ще раз карту...
Сюрчок програв. Устав з-за столу з таким виглядом, ніби щойно впорався з марудною, набридлою роботою.
— Це чесно, — зустрівши старостин погляд, сказав Сюрчок. Він щось міркував, оглядаючи свої куценькі підштанці й подерті шкарпетки. — Мені байдуже: сьогодні програв, а завтра виграв. А от як завідуючий магазину викрутиться?
Сюрчок зловтішно захихотів.
— Позавчора сів я грати у Єнакієвому із завідуючим нічного магазину, примостившись у коморі. П'ять тисяч забрав, тобто всю готівку, ще й костюм отой прихопив з собою. Дуже мені повезло, — захоплено розповідав картяр. Та ненароком побачив себе без одягу й одразу споважнів.
— Ви мені якусь одежину дайте, — заглядав Сюрчок у очі шахтарям, що придивлялися до події. — Мені ж треба доїхати до Харкова, а у мене грошей нема.
Усі поглядали на старосту; тільки він міг знайти вихід із скрутного становища.
Староста підійшов до Якима, що саме недбало запихав під ліжко виграні речі. Вони довго сперечалися, але Яким не поступався й не мав ніякого бажання дати Сюрчкові ні старої одежі, ні грошей на квиток.
Переконавшись, що розмова їхня марна, Пилип Іванович пішов до свого ліжка, витягнув з-під матраца латані з "чортової шкіри" штани, знайшов під ліжком і великі, мов човни, із закопиленими носами робочі черевики. Сюрчок убрався і до нього знову повернувся веселий настрій. Штани, правда, були довгі й широкі, та це вже дрібниці. Холоші закотив, підв'язався шнурком — тепер можна їхати куди завгодно, ніхто не причепиться.
— Спасибі, — обсмикуючись і беручи дві десятки, казав Сюрчок старості. — При першій нагоді поверну.
— Не турбуйтеся, друже, мені за все заплатить Яким. Ми з ним ще будемо мати порахунок.
На дорогу Сюрчок випив трохи горілки й тоді вже потягнув свої шкарбани до залізничної станції.
Коли шахтарі впевнилися, що Сюрчок вже пішов, на них напосіла така веселість, ніби вони всі разом обіграли невдаху-картяра і з свого дотепу сміялися.
Підійшов до гурту і Яким.
— Сволота той Сюрчок, — казав він, піддаючись загальному веселому настроєві. — За ножа хапається... Коли б це не в бараці, а деінде, то я б його так хапнув, що його кишки волочилися б до самого Харкова.
— Одначе душа твоя заховалася до п'ят, — обізвався Семен Лягуша, людина з гострим язиком, — ото краще не хвались...
— Нічого мені б і не зробив Сюрчок, — казав Яким. — Через стіл тяжко щось зробити.
— Коли б не Солод, то стирчала б фінка в твоєму грішному тілі, — не вгавав Лягуша. — Ото ж став нам могорич.
— Вам? — здивувався Яким. — А це ж за що?
— Дивна ти людина, Якиме, — вів своє Лягуша. — Не розумієш користи. Чи тобі краще було б, якби ми випили не за твоє здоров'я, а за твоє царство небесне? Скажи Попикові дати нам щось випити.
Яким знайшов очима Попика й махнув рукою, мовляв, роби як знаєш, а тоді підійшов до Миколи й подав йому руку.
— Бачу, свій ти хлопець, цього не забуду... Спасибі!
В його розкритому роті блищали золоті зуби.
— Повіриш, мені аж голова розболілася. Сюрчок міг би мою вивіску попсути. Я умовлявся грати на гроші, а не на барахло. Ще й зміну давай йому! Квиток купуй! А чорта пухлого! Більше я з ним не сідаю. Ходімо, Солоде, трохи вип'ємо на зспокоєння нервів.
Попик уже встиг налити кілька склянок.
— Пилипе Івановичу, бери, — піднісши склянку, запрошував Яким. — Бери, Солоде, беріть всі, хай же будемо!..
Микола трохи відпив й закашлявся.
— Ей, Цимбале, приймай до своєї бригади хворих ще одного кумпанійона, — кричав підхмелений Лягуша, — Він ще не навчився пити.
Миколі наморочилася голова не від горілки, а від вражень.
— Вже час спати, — почув він голос нового приятеля. Набалакався за всі часи. Дивно, друже, я навіть ні разу не закашлявся. Буває, що й рота не встигну роззявити, а мене вже розриває. Сьогодні мені було так добре з вами.
3. ПОЦІЛУНОК ВІРНОМУ СИНОВІ
Оце вже починається й осінь. І день помітно покоротшав, і сонце втратило свою силу; лист на дереві набирає іншого кольору, а стерня в полі покрилася густим зеленим мишієм. Бур'яни, розкидавши навколо насіння своє, готувалися з часом покотитися за вітром.
У Підверб'янці закінчення літа й початок осени легко було помітити не лише тому, що дітвора вже не гасала на вигонах та в степу, не ходила купатися до перещепнянського ставка або до річки Бик, а сиділа в школі й училася. Певною ознакою осени було й те, що після літньої перерви керівні організації копальні урухомили агітаційно-пропагандивний апарат. Скрізь, де тільки можна було, провадились політичні бесіди, читалися лекції і відбувалися мітинги.
Усім працівникам копальні бути на політбесідах, лекціях чи мітингах так само обов'язково, як обов'язково дітям щепити віспу, дорослим платити членські внески до профспілки.
Уже декілька разів відсидів на політбесідах і Микола. Він розважав себе тим, що уважно слухав агітатора Ваню Сухотеплого, знаменитого футболіста, улюбленця всієї Підверб'янки.
Ваню Сухотеплого за його смішні футбольні витівки любили усі, в тому числі й секретар комсомольської організації товариш Большухін. Він дав Вані громадське навантаження, що полягало в читанні актуальних статтей з центральних газет.
Навантаження на перший погляд ніби й не тяжке, але впоратись з ним було Вані не легко через недостаню грамотність. Він водив пальцем по газеті, щоб не збитися з рядка, але палець якось непомітно переповзав то вгору, то вниз. Коли б шахтарі слухали Ваніне читання трохи уважніше, вони б мали не меншу втіху як і на ігрищі. Але шахтарі воліли не напружувати своєї уваги, сиділи з посоловілими очима й куняли.
Внезабарі довелося з Ванею Сухотеплим розпрощатись. Одного вечора, коли до гуртожитку посходилися мешканці, староста Пилип Кваша офіційно повідомив:
— Хлопці, я домігся, щоб нам замінили агітатора. Замість Вані Сухотеплого ми матимемо Віру Доценкову.
— Віру? — запитав хтось недовірливо.
— Оце діло! — відгукнувся Федір Цимбал, що прийшов почути оголошення.
— Помовчте! — наказував староста. — Тож прошу дотримуватись пристойности, обходьтесь без брутальних слів, застеліть ліжка, підлогу підметіть; стіл треба вимити, щоб оселедцями не смердів. Хай Віра побачить з ким має справу.
Ця вістка внесла в барак пожвавлення, почулися дотепи, сміх.
Микола зацікавився, чому шахтарі ставляться до нової агітаторки з особливою прихильністю, навіть хотів про це запитати старосту.
— Чи ви вже мали нагоду познайомитися з родиною Доценків? — запитав Федір.
— Хіба це обов'язкове? — пожартував Микола.
— Аж ніяк. Та вам познайомитись доведеться; Юліян Адріянович Доценко — головний інженер нашої копальні. Він людина дореволюційного гарту, наскрізь інтелігент і, звичайно, з партійним квитком. Дружина його, Ольга Павлівна — невгамовна діячка в галузі культури, провадить все: вона завідує клбом, диригує хором, вчить гри на музичних інструментах і керує драматичним гуртком. З клюбу вона, здається, взагалі не виходить. Не мало допомагає в цій роботі й Віра, їхня донька. Вона цікавитиме вас у першу чергу.
— Чому?
— Дуже просто. Кожен, хто приїздить до нашого селища і побачить Віру, байдужим до неї не залишається. Ви не маєте бути винятком.
— Я, Федоре, не з тих, що легко втрачають голову.
— Віра вродлива, але ж з краси воду не п'ють. Гарні дівчата є скрізь, та не такі, як вона: розумна, товариська, весела, а до того ще й спортсменка. Якби ви побачили її на майдані, Миколо Степановичу. Вона легка, як пушинка, прудка, а плигає, як заєць.
— Крім того, Віра літає, як ластівка, плаває, як щука, в огні не горить, у воді не тоне, — імітував Федора Микола.
Нова агітаторка не забарилася з'явитись.
Микола з цікавістю поглядав на дівчину. Не дивлячись на Вірину зовнішню привабливість, він відчував якусь упередженість, йому здалось, що вона не така, якою показує себе.
Жінка в Квашиному бараці — гість винятковий, якщо не рахувати тих випадків, коли до старости іноді приходила з села його дружина та, якщо не мати на увазі Наталю Безсмертну. До Віриної зустрічі шахтарі дбайливо приготувалися, помивши й позамітавши своє житло, ніби на свято.
В урочисту хвилину староста схвально кивнув головою і Віра розпочала дивну розповідь про Івана, що був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків та його кохану дівчину Марічку з ворожого роду Гутенюків. Розповідала Віра тихо й спокійно, ніби читала. Спочатку шахтарі слухали насторожено, не мігши збагнути, що це за новий спосіб агітації, та незабаром усі вони підпали під чари романтичної оповіді й уважно сприймали кожне слово.
Микола дивувався Віриній пам'яті. Дівчина передавала не тільки зміст, але й діялоги дійових осіб повісти, навіть вживала гуцульські слова. Ніхто не завадив дівчині переповісти всю повість.
У цей вечір Віра зробила на всіх надзвичайно приємне враження.
Попрощавшись з шахтарями, повернулась до Миколи й запитала:
— Чи ви не погодитесь провести мене додому, я так засиділась тут?..
Невдовзі вони вже йшли темною вулицею. Микола шукав слів, щоб почати розмову, але нічого не знаходив.
— Ви завжди такий мовчазний, чи тільки цього вечора спеціяльно для нашого знайомства набрали в рот води? — запитала Віра свого супутника. И, не чекаючи на відповідь, продовжувала:
— Тепер жінки мають однакові права з чоловіками, принаймні в дечому, а тому дозвольте перші заходи до нашого знайомства взяти на себе. В контору, де я працюю, кілька разів навідувався ваш староста Кваша й намовляв мене бути агітаторкою.