Чекай, брате князю, визволимо.
— Викуп! Викуп…— уже тихіше говорив розпалений Корецький і зціпив вуста, бо зрозумів погляд дебелого ченця.
Іван швидко пішов з темниці, аби чимось не виказати свого наміру. Павло слідом здивовано смикав його за рукав. Та Іван наказав: "Мовчи".
Коли височенна прибережна скеля затулила від них вежу-в'язницю, ченці пустили свого човна до берега — у затишну смарагдову затоку. Тут Іван виклав свій намір.
І ось перша зоря на небі. Біле вітрило спущено, ченці щосили веслують назад.
Берег зустрів їх таємничою темрявою. На тлі зоряного неба зловісно стриміла зубчата вежа.
Брат Михайло залишився пильнувати човна, Іван та Павло, нечутно ступаючи, розтанули в темряві берега.
І тут стара біда запосіла Михайлову голову. Син його, Юрій, перекинчик. Не зміг старий укріпити синів дух, звабила того пишнота лядська… І чи пізнає його, колишнього князя Збаразького, молодий Корецький? Не хотілося б. Ой, не хочеться! Розпитуватиме про свого однолітка Юрія, з яким бився на дерев'яних шаблях у дитинстві, лазив у пущах волинських, виривався на батьківських конях у дикий степ. Давно те було, та Михайло добре усе пам'ятає. Як з'їжджалися в його Збаразькому замку чи у князя Василя-Костянтина Острозького роди князівські, києво-руські, показували молоді книжки з гербами своїми родословними, древами від самого Ярослава Мудрого, літописи давні, радилися про примноження слави своєї, як протистояти зазіханням польської шляхти на землі українські, як боронити церкву святу Володимирову православну, — й усі хлопці жадібно слухали старших, очей не зводили, в іграх називали себе Святославами чи Мономахами, а тепер… В очі не глянеш молодому князеві Корецькому. Що робить його син, Юрій, поки сип Якима Корецького, вірний дідівській та батьківській вірі, страждає за праведне діло?
"Господи, оборони, помилуй, виведи князенка на волю, живота свого не пожалію…"
Цікаво, менший це чи старший син князів? Було їх двійко — порічні, одного Іваном кликали, другого Самійлом, а якого саме — забув… Та дарма, може, скоро побачу-таки. Тільки б Самійло не впізнав старого Збаразького, аби сорому за власного сина не множині.
А на вежі тихо. Жодного звуку. Де зараз брати Павло та Іван? Чи не зніметься раптом, крик, бойовисько нерівне? Тоді й він, старий Михайло, скочить на берег і побіжить на галас з кинджалом напоготові, хоча брат Іван наказував сидіти в човні будь-що.
І от кроки, осипання камінців, важке дихання — три постаті вимальовуються з темряви. Князенко з ними! Мовчки перевалюються через борт, останній штовхає човна з мілини, старий Михайло допомагає йому.
— Молімося, брате Михайле, господу нашому за щасливий кінець! — вигукує Павло.
— Тихо! — сичить брат Іван та, схаменувшись, пошепки додає: — Кожен хай творить молитву в собі.
Троє налягають на весла, а четвертий забився на дно човна і тремтить, чи від радості, чи з переляку. Брат Михайло вдивляється в нього, але обличчя не вирізняє. Хай. На світанку роздивиться. А зараз на весла! Подалі від страхітливої вежі, що громадиться на небі, понад горами, і ніби дивиться на них і переслідує їх очицями-зубцями. Подалі від її лихого ока!
Так вони пливуть, і вже плечі й руки німіють, піт заливає очі, і брат Михайло, найстарший, проситься:
— Брате Іване, напнемо вітрило, бог послав нам попутний вітер…
Іван з Павлом ставлять вітрило, а Михайло шукає в закутку барильце з вином, жадібно ковтає, підносить князенкові:
— Випий, князю, підкріпися.
Але той не чує, спить, загорнувшись у товсту повсть.
— Хай поспить трохи, а на світанку перевберемо його в чернецьку рясу — подалі від лиха. Раптом каторга турецька, — каже Іван.
А Павло взахлин починає оповідати, як визволяли князя. Як тихо-тихо відчинили рипучі двері до нижньої зали, як скрадалися повз сп'янілих і міцно поснулих турків, — барило з вином афонських ченців переможно бовваніло у темряві на столі. Як Павло перечепив турка, але той лише закашлявся уві сні, як навпомацки дерлися сходами, як відсовували важкі засуви і звільняли клямки на дверях до в'язниці…
А князь уже чекав на них, не спав.
Найстрашніше було потім — знову пройти тією залою і прослизнути у прочинені двері, зарипіли-таки, кляті, наостаннє!
Та все це позаду. Аби не було погоні. Та звідки їй бути, адже у варти немає навіть човна, а галера турецька з припасами прийде за кілька днів, — за цей час вони вже будуть на Святій горі!
На світанку брат Михайло роздивився князенка — так, це був син Якима Корецького, викапаний батько замолоду, але який — старший чи молодший? Та не спитаєш в нього, бо викажеш себе, пізнає, почнуться спомини, розпитування про Юрія…
Так зайнявся день, і четверо чоловіків у рясах зустріли його з тривогою і надією, сподіваннями на милість божу. Говорили мало, налягали на весла, допомагаючи вітрилу, брався до весел і князь Корецький, та захирів у в'язниці, ненадовго ставало йому сили, і ченці забирали в нього весла, наказуючи лягати на дно човна і спочивати.
Князь теж не мав охоти до балачок. Якось почав говорити польською, то брат Іван глипнув на нього по-вовчому, а брат Михайло відвів очі, і зрозумів князь, що їм це не до шмиги.
Певно, що з хлопів простих ці ченці.
З хлопів чи міщан незнатних або ж козаків. Про що з ними балакатиме родовитий князь? Старшого ченця, брата Михайла, колись вій ніби бачив, знайоме обличчя, напружував пам'ять, але так і не згадав. Мабуть, з челяді якогось пана. Бог з ним!
Вони остобісіли йому ще в поході на Волощину, коли батько спорядив йому загін з отаких хлопів, а в дорозі приставали до них усякі волоцюги з міщан чи селян, які не хотіли триматися домівки, коритися своєму панові, хотіли здобичі і вільного життя, і він мусив терпіти їхню сваволю, їхні вимоги, панібратство, щоб прийти у числі й силі у Волохи, на господаря Томшу — турецького попихача. А славно вони хазяйнували на Волощині з князем Михайлом Вишневецьким, і молодий господар волоський Олександр Могила в усьому прислухався до них, радився, присилав їм кращі вина і молоденьких ягнят на заріз. Славно, та мало!
А брата Івана ті кілька слів, зронених князем, навернули на спогади непрошені, заховані в глиб душі, страшні спогади війни з ляхами, подробиці якої не стерлися за двадцять років, а ніби стали ще виразнішими, кривавішими.
…Міст через Сулу. За спиною на високій горі — Лубни, попереду — болото, річечка Солониця, притока Сули, а десь там, за лісами, має бути новий замок князів Вишневецьких, куди поспішають зараз козаки, сподіваючись на прихильність Вишневеньких до людей православних. Там, у замку, за стінами мурованими, можна відбитися від ляхів, пересидіти цю лиху-годину, а далі, як випаде удача, податися й на Запоріжжя, на Січ.
Треба усіх переправити через міст, а тоді знищити його, бо от-от наскочить польська кіннота. Напевно, вона вже в Лубнах. Северин Наливайко, обраний за гетьмана козацького замість пораненого Шаули, запорозький отаман Лобода і полковник Кремпський на конях гарцюють на мості, підганяють своїх людей. "Поспішіть, хлопці! Гей, веселіше, козаки, бо вже ляхи наступають на п'яти! Гей, гей, музики, а ви чом носи повісили?" І справді, довбишева конячина ледь переставляє ноги, тягне пузаті "котли" — барабани, і сам довбиш запилюжений, смутний, а ще недавно так хвацько вистукував козацького марша, й сурмачі підспівували йому, і корогви козацькі майоріли над музиками…
Уже два тижні, від Миколи Чудотворця, в поході, спекотливий травень, повсякчасні нальоти польських драгунів і гусарів, позаду важкі переходи від Білої Церкви, від Трипілля, поляки не дають і дня відпочити, наступають на козацький табір, а він усе відкочується й відкочується на схід, в обозі жінки козацькі й діти, череди овечок, усіх їх прикривають козаки своїм тілом, своєю головою. Немало вже наклало головами, та не можуть стримати козаки дужчого числом і арматою польського війська. Аякже! Мало не вся Річ Посполита озброїлася проти козаків. І військо коронне з Жолкевським, і загони князя Кирика Ружинського, брата загиблого ватажка козацького, славного Богдана Ружинського (брат пішов проти справи братової, чи не кінець світу вже настає?), а ще на підмогу їм литовське панство, яке веде князь Огінський, а ще брацлавські пани із своїми військовими дружинами на чолі зі Струсем — старостою брацлавським, — усім їм залив сала за шкуру Наливайко з хлопцями. І великі пани й паненята, усі ті ляхи-прищі на тілі українському, що їх припекли були козаки-наливайківці. Та наросли з новою силою і завзяттям! Хіба могли вони змиритися, витерпіти, що хлопці Северина майже два роки господарили у Брацлавському замкові і навколишніх містечках? А сам він гуляв по всій Україні, збирав контрибуцію з шляхти, харчові припаси з комор їхніх, зваблював хлопів панських, усякому було вільно пристати до нього й мандрувати аж до Криму, чи Молдавії, або ж до самої Угорщини і повертатися додому з шаблею і пістолетом при боці, не платити панові чиншу, не давати збіжжя та сіна.
Або наскочити на Луцьк, саме коли там був ярмарок і сеймик, коли туди з'їхалася уся волинська шляхта, купці іноземні, і розігнати той сеймик?
Або скарати на горло поважного пихатого єзуїта-ксьондза, який промишляв тим, що крав у православних міщан немовлят і вихрещував їх у католицьку віру, як це було у Бобруйську?
Терпіли пани-ляхи наливайківців до часу, поки військо королівське воювало з Туреччиною.
А тепер, відчувши силу за собою, кинулися переймати козаків-лотрів, гриців-свинопасів, аби не втекли ті через Дике поле на Січ далеку й неприступну, щоб вибити їх до ноги, сваволю хлопську викоріняти. І рубали козацьке тіло нещадно, як тільки допадалися до нього, і садовили на палі спійманих хлопів-бунтівників для науки решті хлопській.
Багато козаків наклали головами під Трипіллям. І старий сотник козацький Сасько, що його так прозвали за шепелявість, і курінний Дрига, і козаки-відчайдухи Грім, Таран, Ніс, Чепіга, Драч… А гетьманові Шаулі ядром відірвало руку. І ось тепер виснажені козаки переходять міст через Сулу, вузький і довгий, як драбина до раю, по шестеро в ряд, та ще не одна сотня купчиться біля мосту, на лубенському боці, і Наливайко, Лобода та Кремпський намагаються дати їм лад.