— Наш преосвященний мудрий чоловік. Правильне його казання. Полкові треба забратися з Києва.
— Проте і кинути на поталу святе місто пан полковник і вся козацька рада не хочуть. Рішинець такий, чоловіче: піти з міста назустріч Радзивіллу й дати йому відсіч.
— Мудрий, мудрий рішинець, пане осавуло.
Не завваживши настрою Ходики, козак провадив далі:
— Коли ж не стримаємо Радзивілла, бо ж кажуть, має він п’ятнадцять тисяч драгунів і піхоти, сядемо в байдаки, та й гайда вниз по Дніпру на Черкаси до батька Хмеля… А в Києві битися не будемо, аби лютий вепр зі злості не зжер усього люду. Як булисьте в Трилісах під Хвастовим, коли ляшки й литваки внівеч обернули нещасне містечко. А боронилися козаки та міщани знаменито… жінки косами шаркали жовнірів… та несила. Тьма Радзивіллових вояків удерлася до Трилісів, усіх — і старого і малого — вирізали впень, а сотника повішено догори ногами над вогнем… Славний був козак, знав його, царство йому небесне.
— То коли вирушаєте… з міста? — спитав Ходика, підвівши на засмученого осавулу нетерпеливі очі.
— Мо’, й сьогодні ж. Як тільки пан полковник з паном сотником накажуть.
Вони пішли на свіже повітря; а Софроній і про свічечки свої забув, задер голову під купол до Христа-вседержителя і подумки запитав: "Невже це ти, господи, напоумив митрополита і полковника? Три тисячі козаків підуть за оборонні мури Києва, в чисте поле, проти п’ятнадцяти тисяч драгунів і жовнірів? Тут, у Старому місті, на городні при вежах, самих пищалей двадцять вісім штук… А Радзивіллові треба дертися вгору з Подолу або заходити з боку Золотих воріт… Подоляни замкнулися б у Верхньому місті й разом з козаками лили б смолу, скидали б колоди на голови нападників…"
Ох, і неспокійно на душі! Піти й розважитися трішки до приятеля, колишнього бурсака, з яким у колегіумі ділили останній кусень, мандрували влітку ярмарками, виставляючи напоказ власні інтермедії, удвох граючи всі ролі — від чорта до веселої баби? Чоловіків показував Софроній, жінок — Хома Маслюк, чіпляючи поверх штанів широку спідницю. По виставі Хома обходив глядачів, тримаючи в простягнутій руці солом’яного бриля, куди без дзенькання зрідка потрапляли шеляги й гроші. Тепер Маслюк їв хліб дяка при церкві святої Троїці. Софроній штовхнув хвіртку церковної огорожі, зазирнув у високу порожню дзвіницю, торгнув зачинені двері церкви, обійшов її, але й бічні двері замкнено, бо ще рано, до вечірні можна зайти до Звіринця й назад. Певно, Хома спить у своїй халабуді в кутку церковного подвір’я за цвинтарем. Стукнув носаком в низенькі дверцята підсліпуватої хатки на одне віконце — ніхто не відповів, а старий крук на груші розплющив око й невдоволено каркнув: мовляв, хіба не бачиш, що господаря немає? І тут невдалість. Повертай голоблі, хлопче, додому. Поминув обійстя Ходик, звідти линуть голоси, сміх дзвінкий жіночий і давкий регіт пана Андрія. Заворушилися Ходики, ожили, а два роки їх не видко й нечутно було, наче вимерла садиба. Вулицею козак на возі поганяв сірого й чалого жеребців у супрязі, з хури стирчали жерла чотирьох пищалей-фальконетів завдовжки в три ліктя, перекочувалися на днищі свинцеві ядра, буцалися об дерев’яну куту діжечку з порохом. Коні повернули ліворуч, Софроній надав ходи, аби не відстати, і встиг побачити, як у Вишгородські ворота, обнесені земляним валом з дерев’яною городнею, виїздить загін вершників з піками, притороченими до сідел. Віз наздоганяв їх. Козаки рушають з міста… Софроній постояв трохи і звичним шляхом, тим самим, що привів його сюди, вийшов у Софійські, спустився до Подільських воріт. Сонце ще висіло над головою, була година найбільшої спеки, він визувся, закинув свитину на плече, на друге — зв’язані сап’янці, смикнув за шнурок полотняної сорочки, полегшено зітхнув, ловлячи у пазуху вогкуватий легіт з дальнини Дніпра. Мало не біг — безлюдний жовтий на сонці узвіз між Уздихальницею і Замковою горами чомусь наганяв сум. Скотився донизу. Занурився у прохолодні хащі шевської вулички, полегшено зітхнув. Побачив під лопухом на білому камінчику рожеву гусячу лапу, підібрав її, вкинув до широкої кишені штанів. На Красному майдані у торгових рядах при порожніх рундуках стовбичили зо два десятки міщан і стривожено туркотіли. Біля шинку Лейзора, який тепер тримала козацька вдова, купчилися цехові підмайстри, певно, стягувалися на цехову учту. Тим часом зазирнув до шинку й Софроній, аби перехопити спраглою горлянкою кухоль пива. Першим порухом дидаскала було дати дьору, бо ж побачив за столом сам-одного сп’янілого й зажуреного, наче собака в човні, Лавра Килимаренка. Але той, здається, нікого не бачив, поклавши голову на стіл, зирив набік і тяжко видихав повітря. Софроній сів ближче до дверей, пальцем поманив шинкарку, виклав останнього таляра. Та принесла йому поставець, і вчитель, не зводячи погляду з Лавра, сьорбнув пива. Дороге ж воно до ката — з торішнього ячменю, але заморочує на якийсь час голодний шлунок. Добре, як надворі спека: не так їсти хочеться… Ялозячи підборіддям по столу, Килимаренко перевів посоловілі очі на дидаскала, щось там майнуло в них осмислене, але згасло, а чоловік уже довбе носом стіл і мугиче щось, якусь пісеньку. Дидаскал вслухався. Гай-гай, знайома пісенька… Хай доля милує од такої пісеньки. Заткнув лівицею вухо й чимдуж засьорбав з поставця. Витер рукавом вуса, підхопив з лави свою свитину й чоботята.
— Га-а, Сохроне!.. Зажди, не тікай… — пізнав-таки Лавро, підвів голову, підпер кулачиськами. — Не зачеплю, присяйбо! Сядь до мене, та сядь, бісова личино!
Пекарський підійшов боком, сів так, щоб між ними був темний із зарубками стіл.
— А послухай-но, коханку, пане навчителю, що я заспіваю, — тоді оддам своїх чад до тебе в науку.
— Не треба…
— Тре! Ой тре’, бо душа горить! То слухай:
Ой поїхав Лаврінок
До Хва… Хвастова на ринок,
За ним ту… турчин
Коня водить,
Його ту… турчин
Бардзо просить:
"Ой Лавріне-Лавріноньку,
Чи маєш ти родиноньку?"
Килимаренко закашлявся, сплюнув під стіл, витер полою розпарений вид, примруженими очицями дряпонув Пекарського.
— То слухай… Чи не співати далі?
— Не співай ліпше, іроде.
— Думаєш, мені не болить? Але ж співати годиться до решти. То слухай, пане Сохроне… Це вже… тобисть, брат у пісні відказує:
"Ой маю я родиноньку,
Одну сестру Вівдоньку". —
"Ой Лавріне-Лавріноньку,
Продай мі сестру Вівдоньку
За коники воронії
І за сідла золотії.
Дам ті коня вороного
Альбо злата-срібла много".
— Так правда це! Правда? — іще сподіваючись на щось, вигукнув Софрон і схопив ненависну пику за рудяву чуприну. Шарпнув, Лавро поточився на лаву, а Пекарський відскочив.
Килимаренко, вовтузячись, поволі всівся на місце, соваючи ліктями по столі.
— Бий! Чого витріщився? Бий мене, бендерську чуму, свиню магометанську! Чого задкуєш? Гидуєш ударити? Гидуєш Лавром? Ти, тараня вчена… У-у, покажу тобі, поверну потилицею наперед. Хай-но повернеться пан воєвода. Іди сюди, наказую тобі!
Софроній вискочив у сінешні двері і вже там почув Лаврове, звернуте, певно, до шинкарки:
— Е-е… сестра, жінка й трійко дітлахів… Пан учитель того не тямить… З голоду пухли у пилипівку… Не було з чого житнього коржа спекти, присяйбо… А ціни які? Е-е… чого там тепера балакати. Грішний…
Учитель вибіг із шинку повз здивованих цехових братчиків, пересмикнув плечима, сплюнув у порох майдану слину огиди, котрої набралося повен рот. Ех, яка погань! Ніби ненароком ступив у червиве падло… Бендерська чума, магометанська свиня… Не те! Іуда. Так він і кинув йому в пику тоді, як довідався про це. Іуда іскаріотський! Прибіг до Килимаренкового тину, залишаючи в снігу кривулясті сліди, ухопився за кілок, Лавро саме провітрював свої килими, яких тої зими ніхто у нього не купував, та й кинув у барилкувату спину: "Іудо! Де подів Вівдю?" Лавро обернувся, чорний як хмара, а тоді пішов до тину, прискорюючи ходу: "Е-е-е… Ще й ти мені отута?!" Накочувався на гінкого, вищого на голову Софронія, як камінь на хитку билину. Учитель хутко нахилився, черпнув у пригорщу сухого колючого снігу й жбурнув у вічі Лаврові. Та й дременув грудчастою вулицею. Килимаренко отетерів на мить, перескочив тин, погнався за Пекарським, та де там… Відтоді, коли й де не зустрінуться, обидва по-котячому вигинають спини й сичать, вивергаючи прокляття.
За брамою колегіуму зеленіло порожнє подвір’я. Софроній ступив на ґанок бурси — довгої дерев’яної споруди на зразок козацького куреня, — де мав окремий ванькирчик, приліплений збоку, і почув тоненьке вищання. З-під дерев’яної сходинки вилізла білява сучка і замлинкувала хвостом, ловлячи погляд учителя.
— А, ось де ти. На! — витягнув з кишені гусячу лапу, кинув собаці. Сучка обважніло підвелася на задні лапи і на льоту впіймала лапу. Гризонула так, що луна покотилася подвір’ям. Із сіней бурси вибігло двоє хлоп’ят, намагалися: попестити собаку, але сучка крутилася між ними й загрозливо гарчала, не випускаючи здобичі. Потім пірнула під ганок, і вже звідти почулося хрускотіння й чавкання. Хутко вилізла на світло облизуючись й запитально . подивилася на Софронія.
— Нема! — розвів руками Пекарський. — Знаю, тобі багацько треба, бо цуценята в лоні смокчуть. Але ж нема! Зачекай, мо’, чогось з вечері принесу.
Вже з’явилися постаті ченців з келій Братського монастиря, вони перетинали подвір’я, неквапно йдучи на вечірню молитву до собору, й задивлялися на Софронія і пухнасту з розсілим брухом сучку. Гріховодна животина… Чи ж годиться тримати її при монастирі?
На вечерю в трапезну Софроній прийшов чи не перший — ще кухар наповнював глиняні миски риб’ячою юшкою, а служка ставив їх на довгий стіл, що заломлювався латинською літерою "п". Біля кожної миски клав тонкий окраєць житняка, п’ять голівок перестиглого редису й три стрілки молодого часнику. Висьорбавши юшку й перехрестивши рота, учитель забрався з трапезної, захопивши з собою шматочок хліба і три редиски, — може, захочеться серед ночі похрумтіти, — довго перечікував у низьких сінях, поки ченці пройдуть у двері.
Біля бурсацького ганку тихенько покликав:
— Біличко…
Тварина миттю вилізла з-під сходинки, кинув їй редиску, понюхала, посмоктала кінчик, одвернулася, уникаючи погляду Пекарського.
— Дурна… То соки животворні.