– Ну речи!
– Дає Бог владу кому хоще. Аще бо князі правдиві бувають на землі, то багато гріхів прощаються там, аще злі чи лукаві трапляться, то більше зло наводить Бог на сторону ту, понєже глава є землі всієї... Апостол Павло глаголить: кожна душа мусить володарям коритися, бо влада від Бога вчинена суть.
– Знаю! – відмахнувся боярин. – Татари до чого тут?
– Се за провини володарів наших, яко же примножися гріхи й неправди, ними творимі.
І хотів боярин крикнути, в шию виштовхати нахабу, а... не зміг. Бо ніде правди діти – котора княжа всій Русі в печінки в'їлася.
– Ти речеш, що жив серед них. Повідай, чого чекати від кари сієї.
Патапій якийсь час збирався з думками, потім повільно почав:
– Коли одним словом зректи, то страшні вони й безжальні. Хто не упокориться, до ноги винищать. Не з одним про це мовлено було: і з нашими, русичами, й із половцями, що теж у полоні зі мною були. Всі мені одне рекли, що таких, як татаре, світ іще не знав. Вони самі себе псами війни кличуть, та як на мене – виродки пекельні! Закону людського для них нема...
Жирослав Мироніжич, слухаючи прочанина, Калку згадав, те шаленство, з котрим "пси війни" на маленьких волохатих кониках з обох боків лавами накочувались на чернігівську рать.
– Пощо так?
– Вони вважають, що перед ворогами слова можна не тримати. Се в них хитрістю зветься.
– А в чім же сила їхня? – зацікавився боярин.
– Вони немов із заліза роблені – худі, жилаві всі, як ото голодні пси здичавілі. Коні в них і ті такі ж – усю зиму в степу, мов дикі, травою з-під снігу харчуються.
– Тю... – махнув рукою Жирослав. – Не вірю. На таких не навоюєш.
– Ось хрест святий, що не брешу! – аж стрепенувся Патапій. – А витривалі такі, що седмицями[58] по сорок верст на день ітимуть.
– Без обозу далеко не зайдуть! – вперся боярин.
– А нема в них обозу! – прямо з торжеством прорік Патапій. – Зате в кожного по троє коней: один з поклажею, один на переміну. Через те ще ніхто від них і не втік. Всі народи, мов трава під косою, лягають.
Жирослав тільки головою хитав: "Не вірю я щось..."
– І самі вони їдять мало, й усе, що під руку трапиться – хай і здохлятина буде. А як зовсім нема нічого їсти – коням своїм кров із жили пускають і п'ють.
– Свят-свят-свят!! – захрестився боярин. – Що ти таке речеш?! Скільки ж на тій крові проживеш?
А в голосі Патапія вже мало не гордість за тих татар вчувалася: любив, грішний, хоч кого вразити словом.
– І ще рекли мені знаючі люде, що, як зовсім їм з харчем припече, тоді в кожнім десятку жереб кидають: на кого випаде, того вб'ють і з'їдять! Он як!!
Жирослав Мироніжич отетеріло дивився на богомольця й забувши про своє боярство, тільки губами напіввідкритого рота ворушив, не маючи сили навіть десницю звести для хресного знамення.
Жирослав ніколи не був боягузом. А тут злякався. Не за своє життя, а за свій світ: дітей, онуків, боярство власне, соколів ловчих, котрих любив безмірно. Насувалась від Чернігова чорна хмара з гуркотом грому й блискавками, а він почувався самотнім отрочам у чистім полі. Хоч би тобі кущик який – сховатись, пересидіти якось. Ось-ось здійметься буревій, періщитимуть в землю громовиці, лупитиме дощ із градом, а ти, безпомічний і безпорадний, вкляк на місці: відати не відаєш, що діяти, страх скував руки й ноги, відібрав голос...
Що власна смерть? Все одно колись вона прийде. Та замість тебе лишаються на землі діти, онуки, котрі народять правнуків – у їхніх жилах тектиме твоя кров: ти житимеш в них, доки твій рід живе. А коли, боронь, Боже, разом із тобою згинуть вони усі? Отоді вже смерть твоя буде остаточною. Втекти? Покинути все і втекти? Легко смердові, бо що йому втрачати? Оте житло своє, на звірине схоже? Яка йому різниця де плуга свого перти? А тут боярство... Що ти і рід твій без боярства? Піти з Хоробора, з волості своєї геть?! А посадництво княже? Там, десь, ти вже не Жирославом Мироніжичем будеш, а простим смертним, ізгоєм[59] навіть...
Патапій же, немов почув боярські сумніви, врочисто, голос навіть зміцнів, рік своє:
– За міжусобицю княжу Бог сих пекельних виплодків татар на нас наводить; велить усим нам покаяння мати, відлучитись від гріха і заздрощів, усякого діла неправого. Для напоумлення дана нам ся кара, тож мусимо з покорою прийняти її.
І Жирослава осіяло – немов серед темені страшної бурі у зблиску громовиці вгледів раптом який-не-який благенький прихисток для себе: "Упокоритись..." І вже не так лякала боярина безвихідь, бо Потап, чоловік божий, путь показав: хитку, непевну, а все ж...
Напоумлення – ось де виправдання власного порятунку. "Божа воля. На все Божа воля" – покивав головою, погоджуючись з прочанином, Жирослав і повторивши вголос:
– На все Божа воля... – дрібненько, з острахом, перехрестився.
Сотник Любодар піднявся на стіну дитинця від полунощної сторони, котра виходила до деснянської заплави й задивився на осінній луг, що вже втрачав з першими приморозками свою пишну колись зелень, місцями побурів і від того дихав осіннім смутком. Лише небесна синь протоки Короп, що розділяла собою луг і город, хоч трохи та й звеселяла душу всякого, хто цієї сонячної днини дивився в бік Десни. Невисоке осіннє сонце було вже в Любодара за лівим плечем – небагато спливе в протоці води, як опиниться воно на верхівках отих далеких верб у західній стороні.
Десь там і татари – йдуть правим, протилежним берегом Десни, змітаючи на своїй дорозі руські городи й городища, як вчинили це навесні по всій сусідній переяславській землі – від Донця до Дніпра, від Удаю до Сули. Все літо поодинці прибували до Хоробора ті, хто лишився в живих і шукав хоч якогось прихистку. Усе втратили люди, окрім життя. У відчаї питали в Любодара: нащо воно мені, коли дітей спалили, а жону, поглумившись, вбили?! "Для мсти..." – кам'янів тоді лицем Любодар, бо його власна жона Зимава щойно доньку подарувала – першу, після двох синів. Посадник Жирослав бурчав, а він, незважаючи на трати, брав охочих до своєї сотні – більше трьох десятків – усих, що прийшли оружними та на ратному ділі знались. Одну лише умову ставив: без його відома та згоди про страшних татар у Хороборі нікому ні слова, навіть самому посаднику. Не слід тими жахіттями до пори городян лякати, нехай живуть в своїм щасливім незнанні.
Тепер ось Чернігів, Сновськ... Чорного диму на заході поки що не видно та недовго чекати. Скільки? Два тижні, місяць? Зима скоро. Ніколи степовики зимою не йшли на Русь. Тільки літом, бо на те воно й літо. А сі, бач, заліські городи Рязань, Суждаль, Володимир – нечуване діло! – минулою зимою воювали; по льоду, річками йшли: така напасть...
Чим довше біля задесенських городів затримаються, тим холоднішою стане деснянська вода – може й передумають сюди переправлятись. З-за Десни Хоробора не видно, та й було б із-за чого у воді мерзнути – вище по течії стольний Новгород...
Може, дійсно пронесе? Е-е-е, Любодаре, не попускай собі й на палець! Ворог лютий, підступний і жорстокий, пощади від такого не жди. Переяславці повідали, як впав їхній город: такого ворога не те, що Русь – і світ не звідав... Та мусять знати татари, що руські городи стоятимуть до останнього. Честі своєї не зганьблять, пращурів не осоромлять. Смерть? А що смерть? Як про неї думатимеш, то від страху й кроку не ступиш і вже точно згинеш, токмо без слави, марно. Тож коли вже йти на той світ, так не самому, нехай татари перед тобою стежку торують. Аби по смерті твоїй добре взнали ціну руського меду: таку, щоб не хотілося більше його куштувати.
Стіни п'ять літ назад, опісля нападу Данила Галицького[60] підновили, в Хороборі навіть два пороки[61] завелися – тутешні древоділи постарались. Тож тільки треба запастися чим у ворога метати, прямо завтра ж. Лісу завезти, аби ворота зміцнити. Смолу, казани підготувати. Стріли, списи. Дозорців ускрізь поставити – чим далі від города, тим ліпше: хтозна, звідки навідаються. А десятників, так прямо зараз же кликнути; хай знають, думкою вже готуються.
Полегшало Любодарові. Ще уношем зрозумів: чекати в невідомості найважче. Почни хоч щось діяти, а там воно саме проясниться й упевненість прийде.
– Гей, Щадило, – гукнув до конюха в дворі гостинця, – а поклич-но до мене в стравницю десятників. Борзо!
Любодар отця свого не знав. Відколи себе пам'ятає, жив з матір'ю на княжому дворі в Чернігові. Красуня Доброніга славилась своїм умінням готувати страви для княжих трапез. Коли трішки підріс та став уже дещо розуміти, не раз питав у матері про свого отця, але Доброніга тільки лагідно усміхалась і рекла, що Любодара їй гайстер[62] приніс в подарунок від самого Місяця ясного.
А щойно Любодар отроком[63] став, Доброніга пізньої осені дуже застудилась і за кілька днів померла. Перед самою смертю, коли вже й сповідалась перед пресвітером Яковом, покликала до себе сина і палаючи в гарячці, прошепотіла:
– Ти не смерд, запам'ятай... В любові народжений... княжа кров у тобі. Отець твій... – а більше нічого Любодар і не розібрав: марити почала Доброніга й так ото, не приходячи до тями, десь під вечір і померла.
Сироту напризволяще не покинули, забрали семилітнім до княжої дружини. Він там не один такий був – при трьох сотнях дружини князя Всеволода Святославича[64] отрочат з десяток жило. Серед руських князів таке здавна велося – від Володимира Святого ще чи й раніше. Синів дружинників, бояр чи князів, що народжувались поза освяченим церквою злюбом, змалечку, ледь в отроки вибивались, брали до княжої дружини. Там вони, під трубами сповиті, в шоломах леліяні, з вістря списа годовані[65], до повноліття свого ставали відбірними воями, гордістю свого князя.
Чи вся дружина знала, хто його отець, чи той свій покров невидимий над сином тримав, але Любодара дружинники оточили такою турботою, що він досить скоро й за матір'ю сумувати припинив. Натомість пишався перед двірськими отроками сап'яновими чобітками й справжнім ременем з невеличким ножем на ньому.