реньум туум... панем нострум... сед лібера... "
Але то йому лише здавалося, що того ніхто не помітить. І Найден, і Ростуня, нашорошивши вуха, у півока стежили за дивним пришлецем та його обрядом і якщо на жіночому обличчі вимальовувалися непідробне здивування та цікавість, то у хлопчини – ледве не жах проглядав на лиці: мало того, що пес-велетень, котрий розлігся поряд із господарем і пускав з рота голодну слину, мав жахливу чорну масть, так ще й чоловік, і так дивний та незвичний, з нечуваним ніколи у цих краях іменем, у той час, як отець творив Богам требу, промовляв про себе щось зовсім незрозуміле, а тому страшне і Найден почав вважати його чаклуном – а що, як прямо зараз він перетворить усіх їх на старі пеньки, чи й того гірше – на вужів?!
По старому сіверському покону не годиться розпитувати, про що б там не було, свого гостя, аж доки не нагодуєш його, як слід, тому всі мовчки взялися до ранньої вечері: першим черпав дерев'яною ложкою Окунь, за ним, як покон велить, – гість, Паоло, а далі вже решта, по старшинству. Їли без поспіху, повагом, із почуттям власної гідності – як і личить людям, котрі не вкрали свій харч, а власною важкою працею, у поті чола свого, заслужили перед Дажбогом право на цю вечерю. Лише Бримо, отримавши від Окуня повідламувані ним голови в'язів і почувши від свого господаря, Паоло, схвальне "Їж!", тут же, не гаючись, на хапок – ковток на кожну – ум'яв їх усі.
Неспішна ця вечеря в колі нехай і чужої, але все одно сім'ї, де поміж людьми відчувався якийсь, хоч і прихований від чужих, проте, все одно, добре помітний зв'язок теплих людських відносин, робила свою справу і подорожній, як це йому самому не було дивно, почав відчувати у своїх грудях тепло та щиру вдячність до людей, які ділили з ним свою трапезу.
Вечеря підходила до кінця, коли Окунь, котрого весь цей час мучила неабияка цікавість до дивного подорожнього, таки не витримав:
– То куди ж ти прямуєш аце, людина добра? Ніч скора... – він так і не зміг запам'ятати дивне ім'я гостя.
– Городище моє над деснянською протокою стоїть. Короп – чув, може?
– Корап – вважай горад уже. Хто ж не чув? – розгублений і здивований Окунь ніяк не міг скласти до купи почуте: здавалось би, пришлець і мову знає, і щось про ці краї, але чомусь Ратичів Ольжиним погостом називає, Короп – городищем кличе... А одяг чудернацький у нього, і ім'я, і пес такий, що моторошно стає на нього дивлячись, і топори ось, немов тать, під рукою тримає... Не боярська це людина і не княжа, на гінця не схожа...
"О, боги, захистіть мій рід від татьби!"
Чужинець, відчувши раптом напругу, що аж задзвеніла у повітрі, проказав заспокійливо:
– Народився я там. Давно тут не був...
Не лише у Окуня, а і в його родини, що сиділа кружком, враз немов гора з плечей звалилась. Тихенько видихнувши з себе повітря, що стиснуло було груди, Окунь поцікавився:
– Дуже давно?
– Синів твоїх ще й на світі не було. Уношем покинув я свій рід – чотирнадцять зим мені минуло.
Мовчали усі. Паоло – своє щось згадавши, Окунь – міркуючи про те, які коники підкидає людині Доля, а молодь – не маючи права встрягати у розмову старших. Нарешті, немов отямившись, Паоло встав, з поклоном подякував господарям за гостинність і вечерю, загнуздав гнідого, підтягнув на ньому підпругу, почепив на сідло сакви та свої топори і, підібравши повід, піднявся на коня.
– Верстов за двадесять, як праїдеш сасновий бір, а за ним дубраву, – направа да Десни ще адин шлях адходить. То табі па ньому треба. Перевіз там – наостанок, згадавши, радив Окунь.
– Не знаю, чи побачимося ще, та як будете в Коропі – заходьте. Завжди радий вам буду! – проказав подорожній, гукнув до пса і от уже кінь його, підкоряючись волі хазяїна, з місця пішов у рись.
Якийсь час поселяни ще так само мовчки дивилися услід вершникові, а коли він зник поміж сосен, Окунь нарешті сказав:
– Бачите, діти, як вано у житті буває... Хтось, мов минь[24] пуд карчем, – весь вік удома прасидить, а кагось Доля неначе сухий листок вітрам несе. Ні табі сім'ї у мерта, ні даху над сиваю галавою... Тож, цінуйте те, що маєте із Дажбожаї та Макошинаї ласки.
Він знову замислився і додав:
– А кнь[25] у ньога гарний! Я таких каней лише у ратичів і бачив, кали пазатарік з павозам хадив. Дак, знов же, толку ад ньога у гаспадарстві, як з казла малака – саху не патягне...
І довго ще потому вертався думкою до подорожнього, силкуючись зрозуміти, що ж то таке перед самою вечерею стиха бубонів собі під носа дивний отой мерт.
Лише кілька верст проїхав Паоло, як у лісі почало смеркатись, але тут шлях вийшов на луг і справа блиснула блакитна смуга Десни. Вітер надвечір стих, сонце сховалося за лісом і хоча на луговому просторі ще панувало денне світло, проте зрозуміло було, що ще трохи і його теж накриє темрява. Потрібно було подумати про нічліг. Він перевів коня на крок і повернув до ріки.
Луг саме починав квітнути. Поки що на ньому переважали відтінки зеленого: від ніжного, молодої травички, до набурмосено-темного – соснового бору, який здіймався на краю деснянської заплави, але де-не-де у цю зелень уже вкраплялися квітучі барви білого, жовтого, блакитного і синього. Паоло мимоволі залюбувався вечірнім лугом. Це було якесь напівзабуте для нього відчуття. Недовге спілкування із сіверськими задесенцями, купна з ними вечеря, їхнє щире пригощання незнайомої людини, якимось особливим теплом пронизані відносини у тій сім'ї раптом пом'якшили зачерствілу, здавалося йому самому – навіки, до скону, душу Паоло, пом'якшили її так, як літній дощ розмочує часом пересохлу на камінь землю і робить її ніжною та податливою на дотик і ось, певно, саме через це, він і дивився тепер на навколишній світ іншими очима.
Пташиний спів і щебіт, і гомін лунали звідусіль. У цьому пташино-квітучому царстві життя переливалося через край – від самої землі, де звила гніздечко лугова перепілка і до піднебесся, в якому, проводжаючи Дажбога-Сонце, ще ширяли орел та кілька яструбів. Бримо, яким великим не був псом, а все одно ховався в траві з головою. Доки вони долали щось із сотню сажнів до деснянського берега, сила-силенна птаства втікала з їхнього шляху: деркачі, бугаї, перепілки розбігалися на всі боки, а біля мокрого видолинка із залишками повеневої ще води чи не кілька десятків качок злетіли у повітря. Пес спочатку намагався когось наздогнати, але втікачів було так багато, що у нього просто розбігалися очі і він, врешті-решт, покинув цю марну справу.
Нарешті вони дісталися ріки. Тут була урвиста круча і щойно вершник показався над водою, як кінь, почувши близько воду, протяжно та голосно заіржав, а внизу під самісіньким берегом із раптовим виляском скинулася здоровенна щука, котра облюбувавши тут для себе засідку, угледіла в вершникові загрозу. І знову Паоло якимись іншими очима подивився на світ: те, що в чужих краях анітрохи його не зачепило б, тут сприймалося ним зовсім не так, як раніше – певний час він залюбовано дивився, як розходяться по воді широкі кола, а деснянський бистрячок тут же швиденько стирає їх із поверхні води. Потім, роззирнувшись довкола, направив коня вниз по течії, туди, де круча поволі переходила в плес. Велика груша, що росла сажнів за шість від обрізу кручі, поманила подорожнього до себе своїм невловимим луговим затишком і він вирішив зупинитися саме біля неї.
Треба було напоїти гнідого, бо вже почало доволі швидко темніти. Паоло розгнуздав коня, зняв з нього поклажу і сідло та почекавши, доки той хоч трохи прохолоне, спустився до води. Набрав повне шкіряне відро, вкинув у нього жмут трави, аби кінь пив поволі і не запалився, а тим часом сутінки стали майже темрявою. Напоївши гнідого, він відчепив повід з однієї сторони бразди[26], вільний кінець його прив'язав до грушевого сука, аби дати коневі більше волі для паші і заходився лаштуватись до сну, збираючись лягти головою проти течії, бо лише так сплять на березі ріки – тільки тоді вона за ніч відновлює сплячому його сили, живить і бадьорить. Вийняв із сакви і поклав на вже притоптану траву широку опанчу та шматок повсті, що багато літ правив йому за постіль, обухом великого топора продрав по землі навколо себе коло, аби захиститися від чар Луговика, дух якого саме о цій порі виходить із нір та насилає на подорожніх пропасницю; в узголів'я собі прилаштував сідло, поряд із собою поклав за звичкою топори, потім, повернувшись на схід, знову, як там, біля кабиці, перехрестився і пробубонів за звичкою своє "Патер ностер", а далі зняв чоботи і, прикрившись від комарів широкою опанчею, із задоволенням розтягнувся на тій простецькій постелі.
Непроглядна темінь все більше обкутувала луг, тоненький серпик нового місяця не в силах був справитися з нею, а зорі, хоч і висипали рясно та густо, світла теж не давали. Сон чомусь не йшов. Паоло, що зазвичай де завгодно засинав одразу ж, ледь тільки його щока торкалася узголів'я, нині ворочався з боку на бік, лягав на спину і долілиць – не допомагало нічого. Щось не давало йому заснути, і поворочавшись отак ще трохи, він заклав руки за голову і почав дивитися на нічне небо.
– Діду, – запитав колись він малим, – а хто ото запалив на небі зорі?
– То наші пращури дивляться з Вирію на нас: чи так ми живемо, чи по Кону, що його нам Сокіл-Род дав.
– А хіба ж ми не так живемо?!
– Всяк буває, дитино... Але ти мусиш знати: кожного, хто за Кон заступить, вони покарають немилосердно.
– Це ж як?!
– Відступляться, заберуть у порушника силу, перед Дажбогом слово не замовлять, ласки у нього не попросять... А що ми без Подателя нашого, без пращурів? Так...