Він, безперечно, набагато більший від нашого пастовника, більший навіть від двох пастовників, разом узятих, але він не такий безмежний, яким ми щойно їхали. З трьох боків його оточили верболози, а з четвертого, справа від нас, Десна відокремила його від решти світу, через що місцина видалась мені такою затишною та домашньою, неначе я знав її все життя.
Майже проїхавши цей маленький луг з одного його кінця в інший, ми звертаємо вліво від Десни і я бачу, як в, здавалось мені, суцільних хащах верболозу відкривається раптом неширока, вужча навіть від нашої вулиці, але довга прогалина і там, далі в ній, видно два ряди вуликів на обидва боки та маленьку, знайому мені, зелену хатку. Я знаю, ту хатку батько сам зробив колись із тоненької фанери, аби вона була легкою; всю осінь та зиму вона лежить, розібрана, у нас в клуні, а коли пасіку вивозять куди-небудь, з нею мандрує і зелена хатка, аби слугувати пасічникам за житло.
На пасіці стоять не лише наші вулики, а й ще трьох батькових друзів – братів Гузьків: дядька Василя та дядька Дмитра і ще їхнього двоюрідного брата Михайла, найстаршого з усіх, який втратив на війні руку і якого з повагою звуть Капітаном.
На пасіці хтось хазяйнує; почувши чи побачивши нас, знімає з голови чудернацького пасічницького бриля з сіткою, що повністю закривала йому обличчя, і прямує до нас – високий, повновидий.
" Дядько Василь!" – пізнаю я його.
Батько, трохи не доїхавши до вуликів, зупиняє підводу; дядько Василь, підійшовши, здоровається з усіма і мені, як дорослому подає свою широченну, немов ведмежа лапа, долоню:
– Здоров був! По мед приїхав?
Щось не доберу, всерйоз він мені це каже, чи кепкує, тому вважаю за краще промовчати та підступити ближче до батька.
Так ось яка вона, пасіка на Десні! Немов зелена вулиця з двома рядами іграшкових хаток, що дивляться одна на одну льотками-віконцями, А дух тут який! Густий, застояний, дух воску та меду, запах бджолиний, який ні з чим не сплутаєш, гул в повітрі від працюючих бджілок, що невтомно снують до своїх вуликів та назад, до квітів. І все тут таке цікаве, незвичне, та що там незвичне, – небачене! Воно звалилось раптом на мене, засипало враженнями з головою і я борсаюсь в них, а їх все додається та додається...
Батько тим часом випрягає Блюму з воза і ми ведемо його "на пашу", – назад, на оцей затишний луг, бо тут багато конюшини, яку так полюбляють коні. Зтриноживши коня, полишаємо його самого – він і без нас дасть собі раду, а нам треба до бджіл навідатись, бо, хоча і свято сьогодні, і працювати через це гріх, але ось-ось бджоли роїтись почнуть і тут проґавити ніяк не можна.
– От із бджолами упораємось, – каже батько, розпалюючи пасічницький димар, – підемо з тобою рибу на юшку ловити.
Рибу мені ще ніколи не доводилось ловити. Рибу то й рибу. Буде про що Сашкові розповісти.
Мама з тіткою Шурою і Тасею хазяйнують вже на всю котушку: в затінку під молоденькою вербою, в стороні від вуликів, розстелили ряднину і розкладають кошики. Дядько Василь з дядьком Левком прилягли біля них на травичку, розмовляють про щось своє: доросле, нудне.
Я намагаюсь спочатку бути біля батька, навіть бриля з сіткою випросив і вдягнув, але вулики зараз високі, нарощені магазинами, і мені нічого не видно, що в них робиться. Батько, знявши з вулика кришку та солом'яні мати, дмухає в нього своїм димарем, аби бджоли нас не покусали, Дим із вербового трухляка, що його батько поклав у димар, хоча і ріже мені часом очі, але має приємний і звичний для мене смак. Я прошу батька, аби й мені дав подмухати. Міх у димара завеликий для моїх рук, та я стараюсь зо всіх сил, хоча це в мене не дуже й виходить. Біля третього чи четвертого вулика це мені набридає і я тихенько – "хамуль-хамуль", як каже наш дід, вшиваюсь, аби пошукати чогось цікавішого.
В зеленій хатинці, навіки пропахлій ароматами пасіки, видираюсь на неширокий топчан, застелений поверх старих солом'яних, з вуликів, матів, такими ж старими куфайками. Якийсь час я просто лежу, слухаючи, як вербові гілки шкреботять під вітром по залізній покрівлі. Дивно, але та гарячка, в якій перебував я з самого ранку вдома і те збудження, що панувало в мені всю довгу дорогу сюди, непомітно для мене самого кудись поділись, немов розтанули, поступившись місцем безтурботному спокою. Куфайки так смачно пахнуть воском, прополісом, медом, димом трухляка, що я, притулившись до них обличчям, з насолодою вбираю і вбираю в себе ці запахи та смаки, вбираю на все життя...
– Ось де наша пропажа! – Батьків голос немовби відсуває пелену, що непомітно коли і як встала перед моїми очима.
"Виходить, я задрімав" – спроквола, ліниво, вповзає думка: "І навіщо оце всі зібрались біля входу в хатинку? Чи не бачили, як людина спить?".
Всі дивляться на мене, я – на всіх.
– Ти часом не захворів? – чую стурбований мамин голос.
– Ні-і, – здивовано протягую я.
– Ну, слава Богу! – це вже батько: – Пішли перекусимо, та треба ж по рибу йти.
За компанію з батьком я готовий і поїсти, хоча, наче ще й не голодний. Швиденько підкріпившись, ми збираємось до Десни.
– А ось ходімо зі мною, я тобі зараз щось покажу, – згадує батько і взявши мене за руку веде з пасіки далі по просіці, вглиб лугу.
Відійшовши зовсім недалеко, він показує на невисоку стару дуплясту вербу, що схилила віття до самої трави. На висоті батькового плеча я помічаю дивну річ – сіру, в світлу цяточку, немов мамин костюм, рукавичку, що причепилась до тоненької повислої вербової гілочки і погойдується під вітерцем. Вона не пласка, а немовби роздута зсередини і хоча відросток для великого пальця на кінці має круглу дірочку, вигляд у рукавички такий затишний, домашній, що мені захотілося доторкнутись до неї.
Батько підіймає мене і я тихенько торкаюсь пальцем рукавички. На дотик вона виявляється теплою та м'якою.
– Що це? – з подивом дивлюсь я на тата. Явно задоволений моїм здивуванням, батько відповідає:
– Гніздечко ремеза. Синичка є така – ремезом звуть, це вона такі гнізда робить. Мабуть, уже й пташенята є. Ось давай сядемо отам, в холодку та й подивимось, що воно буде.
І сівши віддалік на траву, ми починаємо спостерігати.
– А чому ремез? А хто її навчив?
– Ш-ш-ш...— Батько, приклавши палець до губ, показує мені очима в бік рукавички. Там, на сусідній гілці, я не одразу помічаю маленьку пташку, не жовто-чорну, як синичка, котрих чимало живе в дідовому садку, а білувато-сіру, неначе з чорною пов'язкою на очах та чорним хвостиком, котра тримає в своєму дзьобі щось чорненьке. Поозиравшись навкруги та з підозрою глянувши в наш бік, пташка раптом пурхнула до рукавички, на льоту вцілила прямісінько в дірочку на її великому пальці, так, що назовні залишився лише вузенький хвостик і ми почули, як з рукавички вибухнув хор писклявих голосів. Нарешті хвіст зовсім сховався в рукавичці, натомість за мить звідти визирнула пташчина голівка і, роззирнувшись довкола, ремез вилетів із гніздечка та й подався кудись далеко, мабуть, знову шукати поживу.
– Це мама?
– Не знаю.
– А чим вона їх годує?
– Жучками, комашками, гусінню... Сподобалось? – питає батько.
– Сподобалось –захоплено відповідаю, а самого так і тягне роздивитись оце потішне гніздечко та пташенят в ньому.
– Ходімо, не треба їх лякати, бо ремез покине гніздечко і пташенята помруть з голоду. Я тобі ще дещо покажу.
Ми йдемо далі, прогалина, в якій стоїть пасіка, закінчується і перед нами знову відкритий луг, проте він лише вліво від нас виглядає неозорою безмежністю, а ось прямо перед нами і правіше, зовсім недалеко від нас, знову видно старі дупласті верби вперемішку ще з якимись деревами та кущами. Ми підходимо ближче і за вербами я бачу велике, півколом вигнуте озеро. Воно, це одразу помітно, значно ширше від тих озер, що ми їх проїжджали.
– Стара Десна – каже батько. – Гарне озеро.
– А чому Стара?
– Бо раніше це була Десна, ріка, а потім вона русло змінила, течії тут не стало, бачиш, лататтям заросла, стала справжнім озером. А риба тут живе така ж, як і в Десні, бо кожної весни, коли повінь і вода висока, вона заходить сюди з ріки.
– Як це – висока вода?
– Навесні, коли сніг тане, він куди дівається? Доки земля мерзла, вода із снігу вся стікається в Десну, тоді вона з берегів виходить і все навкруги затоплює.
– І де наша пасіка – теж?
– Що там пасіка? Весь луг опиняється під водою.
– Весь лу-уг?! – Я марно намагаюсь уявити собі таке видовище.
– Он, дивись, – показує рукою батько.
На гілках старої верби, десь на висоті мого зросту, почіплялись сухі галузки, та так багато і так рівненько, на однаковій відстані від землі, що я одразу і второпати ніяк не можу, хто і навіщо це зробив.
– То все вода понаносила, – пояснює батько.
– Оце сті-ль-ки во-ди бу-ло-о?? – мені ніяк не віриться і все здається, що батько насміхається наді мною. Але ж ні, по ньому цього зараз не скажеш. "Оце так..."– я ніяк не можу уявити собі ту кількість води, яка була колись на цьому місці і потім кудись поділась.
– Ну, добре, ходімо тепер рибу ловити.
Оце день! Скільки я вже побачив, почув і взнав за сьогодні, а тепер ще й рибу ловитимемо! Всередині мене буяє справжнє свято.
Тим часом, повернувшись на пасіку, ми готуємось до риболовлі: батько бере вудку, маточницю, маленьку таку коробочку з тоненької залізної сітки, в яку він заздалегідь, коли оглядав вулики, поклав личинки трутнів та вигнутий, немов квасолина, солдатський зелений казанок і ми простуємо до Десни, вислуховуючи по дорозі мамині настанови, щоб були обережними біля води, щоб я тримався за тата, а він тримав мене і ще багато всякого, на наш погляд, зайвого та непотрібного.
Кущі враз розступаються перед нами, відкриваючи чарівну в своїй красі мальовничу картину: квітучий луг, який з трьох боків обступили хащі верболозу та старі, крислаті верби; серед лугу наш кінь пасеться – опустив голову в траву і помахує на всі боки хвостом, а прямо перед нами – дугою вигнута Десна, на півсвіту. Ми йдемо стежкою, якою приїхали на пасіку, трава обабіч неї мені попідруки, сонце світить у нас над головами, Блюма знай пасеться собі неподалік, неначе він зроду не бачив тої трави, сюрчать коники, хором гудуть бджоли, їм басом підспівують джмелі, в небі та ж сама пташина дзвенить-заливається тоненьким дзвіночком.