Спливає хвилина, друга,... десята: нерухомо лежать поплавці, ніхто не цікавиться моїм горохом.
Ну що ж це таке? І місце гарне, і горох вдався на славу, один до одного, і день такий, що душа радіє, а ніхто й гадки не має скуштувати мою насадку і я вирішую ще сипонути гороху. Заторохтіли по поверхні жовті горошинки і, пішовши навскіс вниз, розтанули в зеленавій глибині.
Я не зводжу з поплавців очей і права рука, що завмерла у повітрі над вудками, вже затерпла в плечі, а знизу жодного натяку, неначе і риби в воді немає. Та ні, не може такого бути... А чи не прогавив я кльову? Можливо, там вже й гачки пусті? Треба перевірити, вирішую я і виймаю найменшу вудку. Горошина ціла-цілісінька, вимина Десною до блиску, вона тримається на гачку саме так, як треба. Але в цю ж мить краєм ока я бачу, як на середній вудці повагом піш-о-о-в під воду поплавець. Відчай, досада, сяка-така підсічка лівою рукою – марно! Ет! Ще жодного разу не було, щоб я не прогавив першого кльову... Нічого, заспокоюю я себе, це краще, ніж якби риба зірвалась, бо тоді вона, налякана, точно повела б за собою решту геть від небезпечного місця.
Швиденько почепивши свіжу горошину, закидаю вудку з таким розрахунком, щоб течія поклала насадку на те ж саме місце. Клюнуло, ледь тільки грузило торкнулось дна. Поплавець задріботів і одразу ж пішов під воду. Вчасна підсічка – є!
Рибина на дні враз вирвалась на стрижень і її опір, підсилений течією, добре гне вудку, але зі свого досвіду я відчуваю, що, незважаючи на цю силу, це все ж таки не лящ, бо якраз ваги великої риби, котра до всього ще й висне немов гиря, і не відчувається. Все-таки, як не крути, я вже досвідчений рибалка, поспіху в моїх діях нема: стомлюючи завдяки пружності вудки свою здобич, я повільно піднімаю її нагору та ближче до берега. Ага, он блиснув широкий сріблястий бік – чимала густірка, чи навіть підлящик. Ось уже вона вийшла на поверхню, вчасний легенький порух вудкою і риба, хапонувши повітря, завмирає та в покорі тягнеться до берега. Ще мить і вона в підсаці. Гарна густірка, точно грамів триста буде. Таку не соромно і вдома показати.
Перша велика здобич завжди вселяє в душу рибалки надію, ба, навіть упевненість, що цього разу успіх буде неабиякий. І от що дивно: навіть якщо місце лову спочатку здавалось би не таким вже й красивим, то варто лише спіймати на цьому місці гарну рибину, як воно одразу ж перетворюється в очах рибалки на надзвичайно красиве і він починає про себе щиро дивуватись: як це раніше не розгледів таку красу? Хай навіть воно буде і якесь нетипове у цій своїй красі, але все одно, довго ще грітиме душу і тішитиме серце яскравою згадкою про успіх.
Моє ж нинішнє місце видається мені тепер просто ідеальним, фантастично красивим: і зручне, і мальовниче, а головне – ніхто ще не назве його своїм, бо за нашими неписаними деснянськими правилами лише спорудження на такому місці власної гатки дає рибалці беззаперечне право на володіння ним впродовж всього сезону. Я знову оцінюю поглядом місце – повезло! Якщо вже тут не буде ляща, то де ж йому тоді ще бути?!
Знову чіпляю горошину і відправляю вудку на належне їй місце. Знову через якусь хвилину поплавець починає дріботіти, та так, що, здається, зараз вискочить з води, а потім круто йде вглиб. Гоп! Приємне відчуття, що там, внизу немаленька риба, та все ж опір цього разу слабший і за хвилину здобич опиняється в підсаці. Але тепер це не густірка, а її родичка – темніша за кольором, з більш витягненим тулубом і худішою спинкою, ласкирка.
Одна за одною, за короткий час до мого рюкзака втрапляють ще дві ласкирки, всі як на підбір, – одного розміру. Але кльов припиняється так само раптово, як і почався і мені знову доводиться сипонути у воду жменю гороху. Подіяло – два кляпці спокусилися на мій горох і склали компанію своїм родичам. Всі вони – лящева родина: і густірка, яку важко від підлящика відрізнити і тендітна ласкирка, і кляпець, – тільки цей має округліший ніс та великі, набагато більші, ніж у густірки, очі.
Сьогодні наш день – клює і в батька, і в мене, і в дядька Мишка, котрий так само, як і я примостився під кущиком верболозу. До чого ж гарно: ще по-літньому тепло, але вже не спекотно, на вітер і натяку немає, риба клює, навколо тебе краса – словами передати не можна, на душі, як на небі – жодної хмаринки, в житті теж ніяких проблем, попереду лише неозора далечінь буття і хоча ти ще жодного разу всерйоз про це не замислювався, але в підсвідомості майбутнього восьмикласника вона сповнена найкращих сподівань. Словом, ось він, земний рай, і я – в ньому!
Раптом брязнуло щось металеве, луна пішла понад Журавльовим: то робітники на земснаряді, з'явившись на палубі, заходились лаштувати його до роботи. Металевий брязкіт, чужий для лугу звук, розноситься над водою, псуючи гармонію оповитого тишею, окутаного чарами серпневого деснянського ранку. Мимоволі в розніжену душу, здавалось би, надійно обгорнуту непроникною оболонкою спокою, вривається досада та розчарування:
– У-у-у... – я кривлюсь, немов від зубного болю.
– Дринь-динь-динь-динннь! – завелась машина, загула, забубоніла, аж дрібна хвиля колом почала розходитись на всі боки від земснаряда і ось вже пішла по трубах на пологий протилежний берег піщана пульпа. Лопотітиме тепер машина цілий день, поглиблюючи фарватер деснянського русла і то єдина втіха для рибалок, бо ж кожен знає – риба шукає де глибше.
На якийсь час кльов припиняється, але згодом призвичаєна вже до такого шуму риба знову починає брати наживку. Клює у мене в основному на середню вудку, тому, щоб не відволікатись, я витягую найменшу та залишаю на березі, прихиливши до кручі. Ну, звичайно ж: саме в цей час, коли в мене зайняті обидві руки, на великій вудці поплавець зненацька, без будь-якого попередження, але повагом, не поспішаючи, зникає під водою. Полишивши маленьку вудку, я рвучко, всім тілом, подаюсь вперед, бачу, як гінчик вудки починає згинатись, гнеться, гнеться, нарешті тьопає об воду, права рука наосліп шукає вудку.., нарешті підсічка, – ого! На протилежному кінці волосіні повисло щось важке, неначе вудка зачепилась за корч, що пропливав мимо, але скоро воно оживає, тягне в глибину, його потяжки настільки сильні, що мені доводиться ще й лівою рукою притримувати вудку. Березове вудлище пружинить, стримує ривки риби, такі потужні, яких мені ще не доводилось відчувати раніше. Думки та здогадки що це може бути за риба та наскільки вона велика вихором носяться в моїй голові, азарт боротьби опановує мене і передчуття майбутньої перемоги вже п'янить, бентежить уяву, аж раптом:
– Бринннь!.. – і пустота...
Я ще не розумію всього жаху того, що сталось і продовжую обома руками тримати вудку, яка тепер майже вертикально дивиться в небо. Погляд мій закляк на поверхні води, де ще кілька секунд тому назад волосінь різала воду, а гінчик раз по раз тьопав по ній.
– Поспішив... Мабуть добрячий в'язь був, – батьків голос виводить мене із ступору.
– Бачив?! – тільки й спромагаюсь я вимовити.
– Авжеж, бачив, – вигин кручі дозволяє батькові, який сидить метрів за п'ятнадцять вище по течії, спостерігати за моєю невдачею.
Як таке могло трапитись? Моя гордість – німецька триколірна жовто-зелено-синя волосінь нуль двадцять п'ять сотих міліметра, що витримує три кілограми, десятьма метрами якої наділив мене Іван Трифонович, і не витримала? Та ні, такого просто не може бути, я ж не міг її перервати руками, скільки не намагався, аж долоню порізав, але не перервав. І чому це вона лопнула саме посередині своєї довжини?
"Треба швидше замінити волосінь, можливо там косяк підійшов, можливо, він ще не пішов звідси; гороху вкинути, закришити треба, затримати, підманити!" – думки рояться в голові, чергова жменя гороху летить в воду, я тремтячими руками дістаю з кишені рюкзака мотовильце із запасом волосіні, коробочку з гачками і грузилами та поспіхом берусь до роботи.
Тільки чому ж це волосінь в тому місці, де вона лопнула, немов приплюснута, неначе вдарили по ній молотком? Та й на самому вудлищі на такій же відстані від гінчика, як і залишок волосіні, дерево потерте і навіть є невелика вм'ятина? Та це ж не інакше, як моя вудка на нерівній дорозі терлась і билась об велосипедну раму! Ех! Не передбачив, не прив'язав надійно вудки – і ось, маєш... Такий здоровань зірвався! А я ж вирішив був, що вже спіймав того в'язя... Як ото батько каже: "Не кажи гоп, доки не перескочиш"?
За кілька хвилин я знову закидаю на звичне місце полагоджену вудку і весь в напрузі завмираю над нею, зарікшись бодай навіть на одну мить відволікти свою увагу від двох поплавців, котрі завмерли на зеленавій, немов пляшчане скло, поверхні. Ще півжмені гороху в воду – ну, де ж ви, в'язі, лящі? Ну ж бо, чекаю на вас!
Нема кльову...
Розбіглась риба, побачивши небезпеку, спробуй знову принадити її до цього місця! Так гарно починався день, стільки загалом красивої риби спіймав, був цілком задоволений своїм успіхом, а варто було упустити ось таку здобич і тобі вже світ не милий, на густірок та ласкирок, якими до недавнього часу готовий був пишатися, і дивитись не хочеться, – хіба ж це риба, – так собі, дріб'язок.
Посидівши нерухомо над своїми вудками хвилин тридцять, я все ж не витримую і починаю роззиратись навколо. Он щось стиха булькнуло в батьковій стороні, потім ще раз і ще: – е-е-е, та він чергового в'язя тягне! Батько вправно підхоплює його в підсаку: ач, який красень! – мабуть, вдвічі більший від моєї найбільшої густірки.
Я знову завмираю над вудками, але все марно, жодного поруху поплавця. Ще трохи гороху летить у Десну, вже і в торбинці залишилось його небагато, але відновити кльов ніяк не вдається. Про щось стиха перемовляються між собою батько та дядько Михайло і, зиркнувши в їхній бік, я бачу, як останній без поспіху, на зігнутій в дугу вудці, підводить до берега якусь велику рибину. Жодного звуку, жодного сплеску, неначе на гачку в нього не жива і сильна риба бореться за свою свободу, а тягнеться якась затонула ломака. Він робить це так повільно, що мені навіть дивитись на це не вистачає витримки. Дядько Мишко тим часом все ж таки підводить здобич ближче і ближче до берега, ось він нахиляється до самої води, до піщаної смужки похилого дна, перебирає вудку в ліву руку, на якийсь час завмирає, а потім піднімається і мені видно, як він тримає під зябра широкого, мов пательня, міднобокого ляща.
Що то значить справжній рибалка! От мені б так навчитися: і терпляче дочекатись, коли лящ клюне, не прогавити момент для підсічки, і так майстерно та тихо, навіть без підсаки, його витягти.