Авдій же почав відверто нудитись: хіба ж не могли ті олені піти низом яру в інший бік? Він уже збирався сказати про це Кришневі, аж раптом з нізвідки, здавалося, що прямо з-під землі над краєм яру з'явилась безрога голова з великими вухами і ось уже олень, натужившись, коротким стрибком вибрався на рівне місце, а за ним ще і ще...
До оленів було зовсім недалеко, може якихось десять сажнів: завмерлий Авдій краєм ока побачив, як волхв, натягуючи лука з покладеною на нього стрілою, водночас спритно, ніби ковзнувши по снігу, вискочив зі своєї хованки, тієї ж миті свиснула стріла і почувся тупий удар. Один з оленів, що саме показався над урвищем, перелякано смикнувся вбік і тут же пропав з очей. Півдесятка тих, що вже вибрались на рівне, з тріском ломонулись в гущавину, шум чувся і внизу.
– Доганяй! – гукнув Кришень і зник у яру.
Авдій і собі підскочив до краю: поранений стрілою олень борсався в снігу поміж сосен майже на самому дні глибокого яру і Кришень, спритно переставляючи снігоступи, боком, боком щосили поспішав до звіра. Дивлячись на старого, весь пройнявшись запалом ловів, Авдій і собі, як міг, посунув униз; двічі, ледь не скрутивши собі шию, падав, проте в останню мить якимось дивом встигав схопитись за найближчий стовбур. Коли він таки спустився, Кришень з оленем були вже на самому дні яру: волхв, навалившись всим тілом на оленя, що шарпався, намагаючись підвестися, щосили притискав здобич до землі, Обидва були геть білі, викачані в снігу – не одразу й добереш де хто.
– Доріж! – угледівши свого помічника, закричав Кришень. – Ножа десь згубив! Ну!!
Авдій, відколи почав ходити на лови, мав на поясі й свого ножа, тож вихопивши його з піхов, і собі навалився на здобич. Смертельно поранений, стомлений від боротьби звір раптом притих і вже не борсався під людьми, не поривався встати, лише витягував шию та косив своїм великим оком на Авдія з ножем і в тому погляді вирували по-справжньому людські почуття: жах і біль, розпач і мольба, як остання надія на диво чи людське милосердя... Авдій те побачив і завмер, вжахнувшись сам не менш, ніж їхня жертва.
– Ну! – гукнув Кришень.
Авдій від того гуку стрепенувся, спробував був і собі притиснути голову оленя до землі, але око нещасної тварини в передчутті кінця чисто, як у людини, затуманилось сльозою і рука опустилась сама собою...
– Ну!
– Я... я не можу, – вичавив із себе Авдій.
– Ріж!!
– Він дивиться...
Кришень люто, проте мовчки, видер з Авдієвої руки ножа і спритно полоснув жертву по горлу – кров бризнула навсибіч, заляпавши обох, тілом оленя кілька разів пробігли судоми й життя нарешті покинуло його тіло.
Авдія раптом почало трусити, ніби в пропасниці, – щось таке сталось тоді в його свідомості: на ньому була тепла ще кров безневинної жертви, живої донедавна душі, життя в котру вдихнув, одушевивши, сам Господь, а він, Авдій, почувався спільником убивці, більше навіть – самим убивцею. "Боже милостивий, каюся в злочині моєму, в убивстві Твого створіння – чи ж пробачиш Ти мене, Господи?"
Кришень і собі щось шепотів над оленем, а потім почав мацати навколо себе, доки, переривши сніг, не знайшов таки свого ловецького ножа.
– То що, "володарю", і тепер душа твоя не рівна оленячій? Забракло духу життя забрати?
– Забракло... – мусив визнати Авдій, проте не стримався:
– Я Господу нашому служу, мені вбивати гріх. А ти чому ж це вчинив, коли не бачиш різниці між собою та звіром?
– Усе на світі жити хоче, душа є в кожного, хто росте і насіння має – навіть у трави. Олень траву їсть, люди оленя: таким Сокіл-Род наш світ створив. Я оленя вбив, аби прокорм нам був. А вовки мене можуть з'їсти – образи на них від мене за те не буде. Може й не чув, та коли ще ти ножа витягав, просив я в душі цього оленя пробачити нам смерть його: не заради нашої втіхи, а з нужди вона. І в дерева, перед тим, як зрубати його, вибачення прошу, і в півня, коли ріжу. Ніяка смерть не мусить марною бути; забирати життя можна тільки для чиєїсь користі.
Волхв підвівся, витер снігом забризкане кров'ю лице, сяк-так обтрусився і розпустивши лук, витягнув з мішка моток вервія.
– Потягнем оленя нагору. Треба нам встигнути дотемна вернутись.
У верховітті вже чулось сорочаче скрекотання і голосно перегукувались два круки:
– Кр-о-о! Кр-ло-о! – мовби з подивом переповідали один одному лісову новину про чергову смерть в ім'я життя.
"Скільки часу я вже тут! І скільки Господь мені взагалі відпустив? Що зміг? Чи виконав волю Його? Ні на йоту... Маю Слово Боже нести цим язичникам, варварам, але й палець об палець не вдарив. Не знаю, як зробити це. Напоум, Господи!"
Укотре вже розпач охопив Авдія. Попри роботу думав про своє і хмурив чоло. Шукав поради, перебираючи в думці Святе Письмо, доки не спливли підказкою Матвієві слова: "Ось я висилаю вас, як овець до зграї вовків. Будьте хитрі, як змії і прості, як голуби."[345]
Що він знає про цих людей? Зовсім мало. Життя в них важке, звичаї незрозумілі, боги їхні страшні та дивні, німі, але кровожерні – як і в будь-кого з варварів.
– Благине, розкажи мені про ваших богів.
Кришень пішов до хоромини радитись із дідами, Авдій допомагав Благині готувати пряжу до ткання на кроснах: розвішували її на двох вбитих у стіну кілочках.
– Що тобі повідати?
– Ну, все... Я ж нічого про них не знаю. А ти онука волхва.
– Я так не можу. Не знаю, з чого почати. Ліпше ти спитай у мене щось, а я відповім.
Так ніби просто: "Спитай"... А що саме?
– У вас багато богів. Який найголовніший?
– Сварог. Ні, Род. Сокіл-Род. Він Прабог, казав дідо. Він наш світ створив. Разом із Рожаницями: матір'ю й дочкою. Він дав людям Праву.
– Права? Чув таке слово. Що це?
– У Праві Боги наші живуть, світом звідти правлять і нас навчають по ній жити. А в Яві ми, люди. А в Наві, в землі, де коріння, прах померлих; душі ж бо їхні в Праву до Вирію підіймаються. Пращури звідти на нас дивляться: чи по Кону живемо? Дідо каже: Ява в Праві рождається, Правою тече і в Наву впадає, щоб до Прави піднявшись, знову в ній джерелом стати.
"Недолуго, – Авдій намагався уловити суть почутого, – грубо й недовершено. А по-іншому й бути не може."
– Ти казала "Сварог"...
– Се Бог тверді небесної. Тримає її на собі, щоб на землю не впала. Йому Род правити світом велів.
– Там, – Авдій підняв очі вгору, – твердь? Чому?
Благиня здивовано знизала плечима:
– Ти зовсім нічого не відаєш? По тверді Дажбог[346] колісницею щодня їде – бачив же! Четверо коней у нього. А в Перуна[347] дев'ять! Ось прийде весна – як загуркоче!
"Боже мій, та вони ніби діти, – хмикнув про себе Авдій, – поміж нами щонайменше дванадцять століть! Коні..."
– Коли там твердь і коні їздять, як же дощ тоді звідти йде?
– Не все я знаю... Твердь небесна вище хмар. А в ній хляби [348]є. Род їх одчиняє і тоді дощ іде.
– А ті кумири, – він кивнув головою за стіну житла, – вони чиї?
– Дажбог там, Велес і Макош. Ще Дід Ладо.
– Повідай мені про цих.
– Про Дажбога я тобі вже казала. Се від нього пращури наші пішли, ми ж бо онуки його. А Велес врожаєм відає і скотом усяким. А мати-Макош наша про рукоділля і жіночу долю дбає; ще – аби земля родила.
– Та ж ти начебто казала, що Велес урожаєм відає.
– Чи ти мислиш, що родючість земна і врожай те саме? – Благиня навіть роботу покинула, опустивши руки з пряжею: вочевидь була неабияк здивована.
– А град, а посуха, а пружіє... Ет! Отаке зректи, – з поблажливою усмішкою, ніби до дитини, похитала головою.
– Ще "діда" якогось називала.
– Не можна так: якогось... – знову пожурила Благиня. – Дід Ладо узи сімейні береже. Щоб жона і муж любили одне одного, – незвично, по-особливому якось глянула вона на Авдія, – щоб дітисьок у них багато було. Щоб лад поміж домочадцями був, – і знову погляд її сповнився чогось для Авдія незрозумілого ще, проте бентежного: аж холодок зродився в грудях, тільки не страху, а...
– Що се ви тут? – почулось раптом од дверей: – Діда Ладо до чого пом'янула? – в Кришневім голосі була стурбованість.
– Розпитує Овдій про наших Богів, – анітрохи не знітилась онука.
– Пощо питаєш? – волхв свердлив Авдія поглядом.
– Живу серед вас довго, кумири щодня бачу, а про них знати не знаю нічого.
– Невже свого бога зректися хочеш? – спитав так, що й не добереш: насміхається й не вірить, чи просто цікавиться.
– Хочу зрозуміти вас. Чи такі вже ми з вами різні?
– Молодий ще ти. Життя довге. Зрозумієш, чужинцю.
"Невже ж мені до скону судилося тут жити?!"
– Я не чужинець! – Авдій заперечив волхвові палко, навіть з викликом. – Отець мій на Русі рожденний, кров у мені руська!
Чи не вперше Кришень подивився на порятованого ним чужинця з цікавістю:
– А мати хто?
– Мати з ромеїв. Убили її латиняни... Тільки що з того? Чи мало русичів беруть собі в жони дівчат із інших язиців?
– Повідай мені що змусило тебе на Русь прийти. – Кришень підійшов до столу, вказав Авдієві на лаву навпроти себе: – Сідай.
Оповідь затягнулась аж до сну. Авдієві добре було помітно, як часом Кришень силувався уявити мальовану ним картину, зрозуміти про що йдеться, але навряд чи це йому вдавалося – надто вже різними були їхні світи. Та все ж тоді для волхва стало очевидним головне: і в світі християн не панує одне лиш добро, як би вони цього не хотіли – так само страждають люди, бо зла часом стає понад всяку міру, а чи є вона десь та міра і на яких скалвах[349] важиться? Тож, вкладаючись спати, прорік:
– Дивні ви, хрестаті...