Крім того, міг бути ще один варіант. Групу, яка мала намір убити Порошенка, здають, бо все одно у неї нічого не вийшло би з цієї затії, а натомість готують тих, хто реально може прибрати українського президента і тримають їх у повній бойовій готовності.
Змовників узяли аж занадто легко. Ними виявилися слабаки, яких особливо й не треба було розколювати. Інформація про них у СБУ вже була, хоча й не така розлога, як у ФСБ. Усі ймовірні терористи, бо саме за цієї статтею Кримінального кодексу був визначений цей злочин, значилися членами Комітету порятунку України, ялової організації, яка не мала жодного впливу на політичну ситуацію в країні. Їхні наміри навіть теоретично не могли мати серйозних наслідків, хоча у тих хлопців були амбіції Наполеона і Гітлера, разом узятих.
Піклування ефесбешників про Порошенка наводило на сумні роздуми. Гра у піддавки вимагала більш серйозного ставлення до того, що відбувалося навколо українського президента.
48
Що таке інший світ, Маша зрозуміла ще в літаку, а коли ступила на австрійську землю, емоції вже били через край.
Крім російської глибинки й Криму, вона нічого путнього в своєму житті не бачила. Ну, звичайно, ще була Москва. Але столиця асоціювалась у неї насамперед з роботою. Маші довелося пекельно працювати, аби хоч чогось досягти. А потім дядя Вова і полковник ФСБ перекреслили всі її плани.
Маша ще не знала, чим закінчиться її втеча із Москви. Вона сама собі дивувалась, що зважилась на цей відчайдушний крок. Розуміла, що ті, хто ще недавно володів її тілом, мали довгі руки. Але щось їй підказувало, що треба чимшвидше втікати із Росії, інакше було мало шансів на життя.
Вона ще не розуміла, ким стане для олігарха. Звісно, його погляди в її бік були недвозначними, але далі цього поки що не йшло. Він ставився до неї радше як до доньки, ніж до жінки, яку хотів зробити коханкою, ніби очікував від неї першого кроку йому назустріч. Такий тип чоловіків їй ще був невідомий, і Маша боялася зробити щось хибне, аби знову не опинитись у Росії.
Здається, тут, в Австрії, воля витала у самому повітрі. Це п'янило Машу. Вона розуміла, що без олігарха – ніщо. Але невже він дає їй можливість керувати ним? Що насправді означає його стриманість до неї? Маша жодним чином навіть у думках не засудила б олігарха, якби він оволодів нею, бо була вдячна йому, що вдалося вирватися з лап осоружних людей – дяді Вови та полковника ФСБ. Але як далі поводити себе, вона точно не знала.
49
Ніхто достеменно не знав, що сталося з військовим підрозділом, в якому воював Студент. Одні казали, що його вщент знищили російські "Гради", інші – що хлопцям вдалося вирватися з Іловайського котла, а ще хтось стверджував, що вони могли потрапити в дніпропетровські лікарні після поранень. Остання версія чомусь була ближчою Студенту. Він хотів вірити, що хлопці живі. Проблема полягала в тому, що не знав ні прізвищ, ні імен своїх бойових побратимів, а лише їхні позивні. Як тут когось знайдеш?
Серце підказувало, що хтось із них дійсно міг опинитися після поранення в госпіталі, і тоді згодилась би та тисяча доларів, яку він мав від молодички в червоній міні-спідничці, зі стрункими ногами і голубими-преголубими очима. Але ж душа рвалась у бій, і треба було шукати собі інший військовий підрозділ, де б його прийняли.
Проте все за нього вирішила волонтерка, з якою він їхав у поїзді. Після цього не бачились декілька днів, навіть номерами телефонів не обмінялись, а тут випадково знову зустрілись, можна сказати, просто на вулиці. Їй потрібна була груба робоча сила, аби доставити продукти пораненим бійцям в одну із дніпропетровських лікарень. В її розпорядженні був лише водій мікроавтобуса. Старому вже під сімдесят, а, може, й більше. Він втратив єдиного сина на цій війні. Носити ящики й мішки йому було явно не під силу. Кращої кандидатури за Студента годі було відшукати.
Трохи подумавши, він пристав на пропозицію волонтерки. Все-таки спробує відшукати когось зі своїх у Дніпропетровську. Якщо не вдасться, прилаштує десь тисячу доларів. А потім знову поїде на війну.
50
Чутки про те, що в міському парку вечорами ґвалтують жінок, доносилися до міського голови. Про це одного разу на нараді сказав і начальник Дрогославського відділу поліції. Але на цьому все й зупинилось, бо заяв від потерпілих не надходило. Потім невідомий ґвалтівник на деякий час замовк, і всі подумали, що це був гастролер, який зник з їхнього міста.
Забув про це і міський голова. Проте особисто для нього розв'язка була страшною. Зґвалтували його доньку. Вона якраз збиралася заміж. Він не відразу зрозумів, що сталося. Подумав, що донька посварилася зі своїм майбутнім нареченим, тому впала в депресію, аж поки дружина не виклала йому страшну таємницю.
Звісно, про весілля годі вже було думати. Тут треба малу рятувати. Міський голова любив її більше всього на світі. Тепер картав себе за те, що захопився Дзвінкою. Якби не це непотрібне кохання до закарпатської художниці, з донькою нічого би не трапилось. Так він думав. Так вбив собі в голову.
Мала замкнулася в собі, нікого не підпускала. Було боляче дивитися на неї. Вона не виходила з хати. Наступив період, коли стало лячно залишати її саму вдома. Дружина взяла відпустку і тепер ні на крок не відходила від доньки.
Міський голова попросив психіатра з поліклініки поглянути на його доньку. Той з першого погляду зрозумів, що без лікарні не обійдеться. Сказав про це міському голові. Той був білий, як смерть. Проклинав про себе Дзвінку, звинувачуючи її у всіх своїх бідах.
51
Коли Леся відчинила двері, не відразу зрозуміла, хто стоїть перед нею. Це була сусідка – ніби з того світу.
– Ось, відпустили додому вмирати, – сказала вона, ледь стоячи на ногах. Здавалося, тіла не було. Лише очі світились. Якийсь неземний космічний блиск.
Леся допомогла їй увійти, посадила на диван й дивилася боляче на сусідку, не знаючи що має робити. А та вже давно, мабуть, продумала, що потрібно сказати Лесі, бо говорила як по писаному, хоча кожне слово давалося їй важко.
Зрештою, все звелося до того, що сусідка дякувала Лесі за дітей, яких та годувала, коли вона лежала у лікарні. Просила, щоб дивилася за ними, коли її не стане. Родичів у Дрогославі у них нема, а ті, що розкидані по Україні, навряд чи допоможуть. Леся почала було казати сусідці, що ще рано говорити про смерть, але та перебила її й сумно усміхнулась:
– Пообіцяй, що не залишиш їх, коли я помру.
Леся зі сльозами на очах кивнула головою.
Про чоловіка сусідка сказала, що Леся може робити з ним що хоче, їй вже все одно, але ж і у неї чоловік є, рано чи пізно повернеться з війни.
А наостанок ледве промовила, бо сили вже покидали її:
– Прийдеш до мене, я покажу тобі, в чому мене ховати.
52
Десь за три дні до того, як вони приїхали до табору, їм видали теплий одяг і дозволили вискочити з вагонів, щоби трохи розім'ятись.
Навколишній світ сліпив їх, а коли Петя Онищенко роздивився, то побачив, що й не такі вже молоді чоловіки їхали з ним у вагоні. І лише трохи пізніше він второпав, що, мабуть, і він виглядає так само, як і вони. Замучені, голодні, змерзлі, невиспані, зарослі – ось якими вони були зараз в очах один одного.
На їхньому тлі конвоїри здавались вгодованими й випещеними, але все одно злими, ніби ті, кого вони охороняли, були винними в їхньому теперішньому житті. Що й казати, робота, звісно, не бий лежачого, годують від пуза, але знову ж таки – постійно в дорозі, ні випити тобі, ні розваг жодних, ні жінок. І ще треба довезти цих чмуриків до місця призначення, щоби ніхто не втік і не здох.
Куди сягало око – всюди були в'язні. Куди ж їх везуть? Ніхто, здається, не хотів думати про це, але настирливі думки про найближче майбутнє все одно лізли до голови.
Ідилія тривала недовго. Пролунала команда сідати у вагони – і довгий ешелон рушив у путь.
53
Ярославові Івановичу приснився сон. З'явився до нього з тамтого світу старий Бориславський, на якого він стукав кагебістам, і сказав, що про все здогадувався ще за життя. Але він не тримає зла на вчителя української мови та літератури, бо в ті часи кожний виживав як міг, лише просить не мордувати сина горілкою і не брати від нього книжок із домашньої бібліотеки.
Звичайно, така дивна пропозиція, нехай навіть із потойбіччя, викликала у Ярослава Івановича приступ шаленого реготу, від якого він прокинувся. Дружина дивилася на нього широко розплющеними очима, не розуміючи, що відбувається. Він промимрив, що йому щось приснилося, і відвернувся від неї. Дружина незабаром заснула, а згодом і Ярослав Іванович.
До ранку ще було далеко, і дивний сон мав продовження.
Сниться Ярославові Івановичу, що він летить кудись разом зі старим Бориславським. Явище це дивовижне, і годі його передати словами.
Ось вони пролітають над лісом. Раптом стрімко падають униз. Ярослав Іванович боїться врізатись у якесь дерево, але все минає для нього благополучно.
Перед ними – галявина. Старий Бориславський бере Ярослава Івановича за руку і кудись веде. Вони опиняються перед глибочезною ямою. Старий Бориславський запитує, чи Ярослав Іванович сам скочить до ями, чи його зіштовхнути?
Ярослав Іванович розуміє, що йому треба чимшвидше втікати від цієї ями, але ноги стали ватяними, не слухають його. Він чує, що ззаду них хтось підходить, але не може озирнутися, щоби побачити, хто це.
– Тату, він сам не скочить, – каже Орест Бориславський і штовхає Ярослава Івановича зі всієї сили у плечі до ями.
Той летить дуже довго, перевертаючись, аж дух захоплює. Він бачить, що вслід за ним летять книги. Видно їхні назви і прізвища авторів. Ярослав Іванович намагається ухилятись від прямих попадань у голову, але марно. Від одного такого удару він прокидається.
Сильно болить голова. Ярослав Іванович лежить із заплющеними очима і думає, що би міг значити цей сон. Йому пророчать, аби він більше не брав книжок в Ореста Бориславського, бо може трапитися щось незбагненне?
Голова важка, ніби справді книжки вцілили у нього.
Дружина порається на кухні. Кричить йому, щоби вставав снідати, а то запізниться до школи.
54
Ліля сказала заступникові головного редактора газети, що більше тут не працює – і пішла. Здається, всі вже знали, що трапилось між нею і шефом.