А ще вона боялася, що з нею може трапитися щось неприємне на похороні. Тому я мав стати не просто близькою людиною, яка опікуватиметься нею, мов маленькою дитинкою, а й справжнім ангелом-охоронцем. Принцеса ввіряла мені свої тіло й душу. Причому все виглядало природно. Ця її рука в моїй не повинні викликати подиву ні в дружини, ні в Петровича, ні в адвокатки Юлії. Здається, вони й не викликали. А може, ніхто й не помітив цього.
Складалося враження, що адвокатка Юлія виросла в обласному центрі. Вона не запитувала в нас адресу, де мав відбутися похорон. Я так зрозумів, що їй про це повідомив Нишпорка. Адвокатка Юлія вела машину впевнено й спокійно, даремно не ризикувала, але й не пригальмовувала, коли не бачила в цьому необхідності. Я теж, мені здавалося, непогано знав це місто, але, мабуть, лише її центральну частину. Принаймні не пам'ятаю, щоби був раніше на цих вуличках і провулках.
Несподівано машина зупинилась. Я побачив потрібну назву вулиці й номер будинку. Це була звичайнісінька чотириповерхова хрущовка, в якій доживали свого віку насамперед літні люди. Навряд чи молоді хотіли викупити ці старі квартири, хіба би вони дісталися їм у спадок від батьків.
55
Принцеса висмикнула руку, ніби попеклася й аж тепер помітила, що вона знаходилася у моїй руці, глянула якось непевно на мене, ніби я був винен у цьому невинному захваті.
Ми вийшли із машини. Я хотів подати руку Принцесі, але на людях вона соромилася моїх знаків уваги до неї, і вилетіла, мов пташка, легко сама. Ми трималися купки і йшли разом.
На нас дивилися незнайомі люди, а ми, здавалося, не сміли глянути на них. Мабуть, збоку хтось міг прочитати на наших обличчях приреченість. І справді, ще не знати, як поставиться до нас мати школярика. Ми приїхали виконати свій християнський обов'язок, а вона назавжди втратила сина. І немає значення, що ми в цьому невинні, а він захищав життя дівчини, яку кохав. Це сталося на нашій території. Якби школярик сидів удома, був би живий.
У цю мить я з жахом подумав, що не розробив плану відступу, якби мама школярика з прокляттями накинулася на нас. Звісно, я покладався на більш досвідченого у таких випадках, як мені здавалося, Нишпорку. Але коли він не повіз нас до обласного центру, то міг в електричці подумати й про це, а не лише вимальовувати версію щодо ймовірного убивці.
Уже значно пізніше я подумав про те, що того дня справді був ангелом-охоронцем для Принцеси. Смертельна небезпека загрожувала й дружині, якби вбивця несподівано вигулькнув тут, проте якось я не брав це до уваги. Бачив, звісно, що Петрович опікується нею, ніби визнавав, що краще за мене ніхто не охоронятиме його доньку. Звісно, ревнощів у мене не було – як і думки про те, що слід захищати ще й дружину, з якою прожив разом декілька десятків років. Мабуть, я розумів, що краще за Петровича цього ніхто не зробить.
56
Подальші події залишились у моїй пам'яті як щось суцільне й неперервне, сконцентроване в одній точці, яка виявилася простором і часом.
Біля під'їзду стояли люди. Прихилені вінки свідчили про те, що саме тут похорон. Юлія подбала раніше про все, бо ми забули, й вручила Принцесі та моїй дружині квіти, назву яких я зараз не пригадаю. В коридорі теж стояли люди, які дивилися на нас із цікавістю, але, мабуть, лише тому, що вони нас не знали.
Коли ми прийшли і Принцеса побачила школярика в труні, то зайшлася таким щирим плачем, що й я не витримав. В очах з'явилися сльози, а серце немов хтось стиснув кліщами.
А ось вже інша картинка, коли мама школярика обіймається з Принцесою, яку впізнала по фотографіях. Я чую, як вона каже, що син розповідав про кохання до Принцеси, з якою мав намір одружитися. Для мене це тепер не має жодного значення, хоча не знаю, як я поводив би себе, коли б дізнався про це тоді, коли школярик був живий.
Всі розступаються, бо прийшов священик. Мама школярика і Принцеса стоять, обійнявшись. Я позаду них. Думаю щось своє, далеке від сьогоднішньої ситуації. Здається, прокручую в голові сценку, в якій неодмінно братиме участь мій детектив Василь Васильович. Такий же похорон, такі ж слова священика, що не проймають серце і душу. Відганяю від себе ці думки, нещадно обзиваючи самого себе циніком, але невидима Муза заспокоює мене, кажучи, що таким є життя.
Ми виходимо надвір, але тут я мало що пам'ятаю. Мій погляд прикутий до Принцеси, а вона, здається, зовсім мене не помічає. Стоїть, маленька і згорблена, обійнялася з матір'ю школярика. Я ловлю себе на думці, що вони дуже подібні одна на одну, як мама і донечка.
57
Потім адвокатка Юлія везе нас за труною на своїй машині. Я спереду. Позаду, обійнявшись, сидять мама школярика і Принцеса. Вони про щось стиха між собою розмовляють, ніби знайшлися через багато років.
Церква, цвинтар, сльози, плачі. Я думав, що вже звик до цього в своєму житті, а з'ясувалося, що ні, ніби вперше був на похороні – причому дуже близького родича. Мабуть, ці відчуття передалися мені через Принцесу.
Аж тепер розумію, що не бачу дружини. Згадав. Не минуло й ста років. А ні, вона тут. Про щось розмовляє з Петровичем. Не шукає мене поглядом. Або раніше бачила, або теж забула про мене. Якесь дзеркальне відображення у нас з нею. Вже й не пам'ятаю, з ким вона доїхала до цвинтаря. І Петровича не було в машині адвокатки Юлії.
Ми на поминках. Адвокатка Юлія каже, що мусить їхати додому, тож якщо ми хочемо… Ми хочемо. Я кажу про це Принцесі. Мама школярика дивиться на неї так, ніби вслід за сином зараз втратить і її. Принцеса каже, що залишається. "Зі мною нічого не станеться", – це мені. Мама школярика нічого не знає. Не можу ж я при всіх хоч натякнути, в чому справа. З важкою душею йду геть, розуміючи, що Принцеса права. Зараз вона найбільше потрібна мамі школярика. Але ж я переживаю за твоє життя, дівчинко. Заспокоюю себе тим, що вбивця залишився в Дрогославі. "Я буду часто телефонувати вам", – це теж мені. Принцесо, Принцесо, я ж кохаю тебе. Здається, аж зараз зрозумів це.
Додому ми їхали мовчки. Здавалося, за відсутності Принцеси нам більше нема про що й говорити. Мабуть, не лише я, а й усі, хто був у машині, думали про те, що зараз найбільш незахищеною є Принцеса. Ми разом, тому нам навряд чи щось загрожує. З іншого боку, доволі швидко змирилися з тим, що Принцеса залишається. Реакція матері школярика була несподіваною – і це збило нас з пантелику. Чекали на все – аж до відкритої агресії проти нас усіх, не лише до Принцеси. А тут мама школярика повелася з донькою Петровича більш ніж по-дружньому. Ми не могли сказати, що теж залишаємося. Зрештою, де ночуватимемо? Ми взагалі не могли розповісти мамі школярика, що нам загрожує смертельна небезпека. Можливо, якби сказали це, вона би відпустила Принцесу з нами. Але це був вибір Принцеси – залишитися. Тут вона діяла за зовсім іншими правилами, які не вписувалися в неписані закони захисту власного життя. Мабуть, ми ще не до кінця оцінили вчинок Принцеси, хоча в глибині душі усвідомили, що в даній ситуації вона обрала єдино вірний варіант. Це було по-людяному – залишитися з матір'ю школярика, яка горнулася до неї, мов до доньки. Все решта не мало жодного значення.
Ось у цьому забутті заспокоєності ми їхали до Дрогослава. Будь-які слова зараз були би нещирими і фальшивими.
58
Спочатку зателефонували адвокатці Юлії. Я так зрозумів, що мова йшла про якусь справу, в якій вона була захисницею.
Потім моя дружина розмовляла з учителькою, яка сьогодні замість неї проводила уроки. Нарешті черга підійшла до мене. Зателефонувала Принцеса. Вона сказала, що розглядає з мамою дитячі й юнацькі фотографії Василька. Він такий кумедний. А на одній світлині дуже подібний до неї, Принцеси. Я не відразу второпав, що Василько – це і є школярик. Складалося враження, що він живий і вони в його присутності дивляться альбоми, жваво і весело коментують кожну фотографію, на якій він зображений. Мабуть, це й тримає нас у житті, коли про померлих ми говоримо, як про живих. Шок від смерті можна пригасити саме таким чином, особливо в перші дні. Це вже пізніше приходить розуміння незворотної втрати. Відповідно, і настрій мінятиметься, а душа наповнюватиметься порожнечею. А зараз є те, що є, і лише Принцеса у якійсь мірі могла зарадити горю матері школярика, тобто Василька, бо уповні цього ніхто не зміг би зробити. Наприкінці Принцеса сказала, що скучила за мною і ще зателефонує.
Мабуть, моя стримана веселість передалася всій чесній компанії. Я переповів усе, про що говорила Принцеса, окрім того, звичайно, що вона скучила за мною. Нікому не треба було про це знати. Це наш з Принцесою маленький секретик. Мені здалося, що дружина аж занадто підозріло глянула на мене. Відчував я на собі такий же погляд Петровича. Навіть здалося, що адвокатка Юлія так само підозріло дивиться на мене у дзеркальце. А мені було байдуже, що вони думають про мої стосунки з Принцесою. Хай собі домислюють, що хочуть. Мені спокійно на душі. Тепер я впевнений, що з Принцесою нічого не станеться, бо я її кохаю.
59
Ми вже під'їжджали до Дрогослава, коли мені зателефонував Нишпорка. Він сказав, що має важливу розмову. Я процідив крізь зуби, чи конче це робити сьогодні. Нишпорка мовчав, мабуть, зрозумівши, як насправді я зараз ставлюся до нього, але потім усе-таки сказав, що, здається, знає, хто вбив школярика. Ця інформація справді переважувала все інше, в тім числі й те, хто і як ставиться до Нишпорки. Я висловив готовність негайно з ним зустрітись, як тільки приїду до Дрогослава.
Мою розмову чули всі, але не розуміли, хто саме був по той бік барикад. Я вдавав, що не розумію їхніх поглядів. Звісно, ми одна команда, і нам усім загрожує смертельна небезпека у буквальному розумінні цих слів. Але ж не зобов'язаний я всім доповідати, що відбувається зі мною, хто мені телефонував і що казав. Мабуть, і в них є від мене секрети, що стосуються їхнього особистого життя, і я не наполягаю на тому, аби вони виклали їх.
Проте ви не знаєте моєї дружини.
– Хто телефонував? – нарочито байдуже запитала вона, і я вже розумів, що за цим стоїть її особлива зацікавленість.
– Літературний редактор, – нахабно брехав я. – Маємо зустрітись і узгодити частину тексту, найбільш суперечливого.
Звісно, ніхто мені не повірив, навіть якщо вони й не знали, що ці літературні редактори возсідають у Києві чи, в крайньому випадку, в обласному центрі, і ніхто з них до Дрогослава заради навіть такої зірки детективу, як я (сміюся, звичайно), не приїде.
Але мене мало хвилювало, що зараз думають усі присутні.