Батько все своє життя працював на пляшковому заводі машиністом парової машини, що урухомлювала варстати і давада електрику. А мати порала та виховувала нас, дітей. Було нас дванадцятеро, але четверо померло малими. Решта ж, усі дорослі, жили до другої світової війни.
Учитись почав я з шести років у старого батькового приятеля — дядька Федора Китаєва. Він за рік навчив мене вільно читати й писати.
Мені хотілось ходити до школи. Але туди приймали з восьми років. І мати вдалася на хитрощі. Вона позичила у своєї сестри метрику її сина Павла Черненка, що був старший за мене на три роки, і з тією метрикою мене прийняли до школи під чужим прізвищем.
Ошуканство таки викрилось, але не зразу, а за кілька місяців. Плакала перед учителькою мати моя, плакав я, поки зрештою учителька Олімпіада Євпіфанівна не дозволила мені вчитись далі, уже під моїм справжнім прізвищем. І я раптом із найстаршого віком Павла Черненка перетворився на наймолодшого в школі Василя Гайворонського.
Провчився в заводській школі чотири роки, кінчив її 1917 року, на початку революції, запевняючи, що з мене можуть бути люди. Мати обіцяла порадитись із батьком.
Але рада їхня кінчилась нічим, адже вирувала революція, люди мітингували, ходили з червоними прапорами, співали революційних пісень. А потім і розпочалась війна; біла армія, червона, українська, німецька, махновська — все мінялось, переливалось і перелицьовувалось, бої, похорони, розстріли, відступи, наступи, — так до 1921 року, поки остаточно не вкорінилась совєтська влада.
Саме в голод 1922 року я пішов на скляний завод працювати. Голод і тиф якось пережили, життя потроху унормовувалось і я захопився книжками, хоч і до того часу перечитував усе, що трапляло під руку.
У місті була велика бібліотека, якою керував Фелікс Ковалевський, що уже тоді писав нариси, а згодом з нього зробився цікавий письменник. Крім багатьох оповідань, написав він великий роман "Гута", що друкувався в "Забої" і "Літературному Донбасі". Але цілком роман той видрукуваний не був, а автор зник під час репресій, мабуть, загинув, як і багато письменників Донбасу.
Учивсь я в гуртку самоосвіти при тій бібліотеці, мріючи разом з такими, як і я, молодими людьми про вищу освіту, готувалися ми для вступу в інститут.
Але крім навчання, мене опанувала ще одна пристрасть. За порадою Фелікса Ковалевського, я почав писати оповідання. Напосіла на мене ця небезпечна пристрасть 1925 року.
Писав багато, легко, сюжетів мені ніколи не бракувало і своє писання надсилав до редакцій газет "Молодий шахтар" і "Кочегарка" та журналу "Забой", де мої оповідання охоче вміщали.
Редакції цих видань знаходилися в округовому місті Бахмуті, перейменованому на Артемівське, в 25 верствах від моєї Костянтинівки.
Цілком зрозуміло, я відвідував ті редакції, і в "Молодому шахтарі" познайомився, а пізніше й міцно здружився з початкуючим письменником Григорієм Баглюком, недавнім шахтарчуком. За кілька років після нашої першої з ним зустрічі він уже відігравав поважну ролю в українізації Донбасу і за це загинув.
Там, у Бахмуті, ще 1924 року утворилася Спілка письменників "Забой", якою довший час керував Олексій Селивановський. До тієї Спілки прийняли й мене.
Мій друг, Григорій Баглюк, поїхав до московського інституту журналістики, а за рік помандрував слідком за другом і я. Прийняли мене до літературного відділу вищого мистецько-технічного інституту.
Григорій Баглюк студіював журналістику не повних два роки, потім його виключили з інституту за антисталінські виступи й спровадили служити в армії. Я ще залишався в Москві.
А тоді вже в Донбасі розгортались незабутні події, цю зрусифіковану промислову частину України упевнено й рішуче опановувала українська культура. Адже зросли нові українські кадри, виховані в місцевих школах та інститутах. Тоді вже прибувала робоча сила не з Росії, а з українських сел, переважно молодь. Вона потребувала своєї газети, театру, книги, лекції рідною мовою.
Цей історичний процес українізації Донбасу знайшов жваву підтримку в культурних колах столиці. У країну чорного золота їхали мистці, письменники, інтелігенція усіх галузів культури, читали лекції, влаштовували літературні вечори, утворювали різні гуртки, керували ними. Українська мова голосно зазвучала в містах і селищах.
Тоді ж, під час українізації Донбасу, із Києва переїхав у Бахмут відомий письменник Іван Ле. Він очолив Спілку письменників "Забой" і взявся за її українізацію, за об'єднання українських літературних сил.
Собі на помічника і заступника Іван Ле покликав із Харкова Григорія Баглюка, який пізніше редагував "Забой" та "Літературний Донбас", уже цілком зукраїнізувавши їх. Секретарем і мовним редактором був Юліян Западинський, дуже корисна українській справі людина, киянин, що приїхав у Донбас разом з Іваном Ле. Під час розгрому українського руху в Донбасі Юліян Западинський зник.
Я ще вчився в Москві, але переконувався, що марную час. Починалася сталінська доба з її індустріалізацією і нищенням "класових ворогів". Викладачі читали лекції обережно, сухо, боячись власної думки, ховалися за цитати авторитетів. Історія народів, культури, мистецтва, літератури розглядались під аспектом прояву боротьби клясів.
Я таки не витримав, залишив інститут з третього курсу, щоб уже ніколи туди не повернутись.
А повернувся до Костянтинівки, знову почав працювати на скляному заводі — різав скло. Це був кінець 1929 року.
Але робітнича кар'єра моя швидко закінчилась. Іван Ле мусів поїхати на довгий чав до Узбекістану, збирати матеріал до другого тому свого "Роману Міжгір'я", Григорій Баглюк мав редагувати журнал "Забой" і керувати літературною організацією, а мою кандидатуру вони обрали на Баглюкового заступника.
І я погодився. Чотири роки ми з Баглюком провадили тяжку працю. Майже в кожному місті і багатьох селищах виникли гуртки "Забою", що складалися з молоді, яка цікавилась літературою. Ними треба було керувати, допомога™, доводилось комусь із нас двох завжди кудись їхати.
Наш двотижневий, на сорок вісім сторінок, ілюстрований журнал "Забой", що вже друкувався виключно українською мовою, мав наклад 32.000 примірників. А потім цей журнал перетворили на місячник "Літературний Донбас". Містили ми твори не лише своїх донбасівських письменників. Навіть М. Скрипник, тодішний нарком освіти, іноді вважав за потрібне свої статті друкувати не в Харкові, а в нашому журналі.
Літературному рухові, пов'язаному з українізацією Донбасу, я приділяю в цьому листі багато місця, бо віддав йому кілька років свого життя, і праця та вирішила мою долю. У Москві я оповідань не писав. Не мав часу. Та й дивився на все своє писання іншими очима. Я відчував потребу й силу в собі дати щось більше, значніше. І 1930 року, прицюючи в редакції "Забою", я вирішив написати повість про молоде покоління шахтарів, що прибувало з українських сел. Я взяв довготривалу відпустку, жив у шахтарських селищах, працював у вибої, рубав вугілля і вивчав побут. А потім виникла повість "Розминовка". Вона друкувалася в "Забої" і харківському журналі "Гарт". Друга частина цієї повісті друкувалася в журналі "Літературний Донбас", а обидві разом склали книжку "Пугачівська рудня". Цю книжку видало 1933 року Державне Видавництво України у Харкові. Але на книжковий ринок вона не потрапила, була конфіскована в зв'язку з розгромом літературному руху Донбасу. Тоді ж конфісковано і книжку Григорія Баглюка, яка щойно вийшла друком. На жаль, назву її не пам'ятаю.
На кінець 1933 року, чи початок 1934 року, у нас в Донбасі мав відбутися з'їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелось. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватись репресій проти всього, що українське.
І цей сподіваний наступ почався з того, що одного дня ҐПУ закрило полоотнищами машини, на яких друкувався "Літературний Донбас", присвячений з'їздові, поставило біля машин оброєну охорону, а вже вночі почались арешти. Арештовано лише кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту письменників узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали.
І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян письменників П. Беспощадний, П. Сєвєров, П. Чебалін захопила журнал у свої руку, зрусифікувала його, назвавши вже по-російському "Литературный Донбасе" і видають вони його до цього часу.
За чудо можна вважати, що змогли пережити те лихоліття і згодом прицювати в літературі Кость Герасименко, М. Упеник, М. Рудь, М. Ткач, а може й ще хтось із донбасівців.
А кільканадцять душ талановитих людей у розквіті творчих сил зникли, як і не було їх. Баглюка заслано на Воркуту і там його розстріляно в березні 1938 року. Микола Соболенко гибів теж на далекій півночі. Загинув і чудесний майстер вірша Василь Іванів — Краматорський, не чути вже Ф. Ковалевського, Юліяна Западинського, Івана Ткаченка. Оце недавно київська "Літературна Україна" повідомила, що реабілітовано посмертно нашого донбасівця — грека за походженням — Г. Костоправа. Але та реабілітація рівнозначна черговій компромітації імен, до яких люди ставляться з пошаною. Я був би засмучений, якби дізнався, що реабілітовано Григорія Баглюка.
Мені після в'язниці довелось їздити, змінювати міста й республіки, щоб знову не опинитись у державних лабетах. У Ставрополі, на північному Кавказі, я ходив із скринею по вулицях, як скляр, вставляв шиби, на Каспійському морі два роки ловив рибу для дагестанського рибтресту, у Слов'янську працював вантажником.
Так до другої світової війни. І лише під німецькою окупацією я знову почав писати оповідання. Друкував їх у "Львівських Вістях", у "Краківських Вістях", у деяких берлінських газетах.
Але жодного оповідання, що писав їх ще юнаком, і з тих, що писав під час війни, у мене не залишилось. І дуже шкодую. Вони ж бо свідки і наслідки пережитого, вони ж моя автобіографія.
В одному німецькому селі південної Баварії, під Альпами, уже після війни мені довелося ще раз міняти прізвище. На нас, втікачів, почали полювати репатріаційні комісії чи місії. Представники совєтської влади їздили по селах і за своїм списком вимагали ворогів народу.