Нехай, швидше згине в цьому Содомі з Гоморрою. Було ще недавно півста наложниць, нині ж до сотні вже набирається – поганин, варвар, розпусник!!
І у Вишгороді, і в Білгороді десятками тепер сиділи по теремах наложниці-служки й аби не нудилися, князя очікуючи, мали звичне для себе від отроцтва діло: прясти-ткати. Обидві княгині з того платна взвить навіть мали – яка-не-яка, а все ж утіха.
Одна лиш Рогніда не поступалася князеві в пристрастях на ложі, хоча й ніхто не знав, чого їй все те вартувало – не хотіла навіть у цьому впокоритись Володимирові.
Другого ж літа після свого вокняжіння на отнім столі Володимир пішов на князя Мешка й повернувся звідти вже з четвертою жоною – привів Аделю з Перемишля, білу хорватку[233], котра була зовсім юною. Оскільки мусив без перепочину рушати на в'ятичів, то Аделю, що ледве унотькою стала, сховав від своєї "необ'їждженої кобилиці" в Берестовому – бабиному Ольжиному селі, де на могилі вбитого Ольгом князя-християнина Оскольда стояла колись зведена по волі старої княгині церква святого Ніколаоса[234]. Любила Ольга Берестове більше, аніж свій Вишгород, на старості жила там літом і досить скоро обступили її двір інші – мужів ліпших та нарочитих, що хоч таким чином прагли бути ближче до матінки-княгині. А там, де двори знаті, там і ремісникам дозволили жити – щоб не їхати за всяким дріб'язком до Києва на торговище: непомітно розрослося Берестове і поміж ним та Горою проляг битий наїжджений шлях. Коли Святославова дружина розметала церкву святого Ніколаоса і княгиня Ольга, занедужавши від того, покинула цей світ, Берестове занепало та Володимир пам'ятав, як малим бавився там біля баби – то було чи не єдине місце в Києві, про котре лишилися в нього добрі згадки.
Молодесенька Адель Володимирові подобалась, як жодна інша його супружниця: юністю своєю, лагідністю кішки й грайливістю козеняти, тож аби ніхто не зазіхав на ту його годину, що проводитиме з наймолодшою жоною, звелів поставити до осені в Ольжиному дворі нові великі хороми на підкліттях з кількома горницями, трапезною й двома світлицями, а стіни двора підняти й укріпити. Мріяв, дитинство в бабиному теремі згадуючи, як стоятиме літнім сонячним ранком з Аделею у світлиці й через відкрите вікно княжої ложниці дивитиметься на Дніпро, а легенький свіжий вітерець проганятиме рештки сну.
Завелися наложниці й у Берестовому також: як без них? Київ мав знати, що сили в їхнього князя неміряно, що іншого такого не було, нема й не буде у руській землі. То вже й не примха княжа була, не розвага й не блуд навіть – то ствердження Володимирове діялось: князь у всьому перший, у всьому ліпший, навіть врівень з ним нікому стати, а не те, що перевершити! По третьому літі після вокняжіння усі вже знали своє місце: і князь-ізгой Мстислав Свенельдич, і кожен боярин київський, і всі посадники по городах руських, і звісно, жони, дарма, що Олова дружину власну мала, а Рогніда-Гореслава ще закипала часом, як горщик під покришкою – ніхто вже не смів посягнути ані на право, ані на володіння великого князя Володимира Святославича!
Спершу всі дівки, що поставали перед світлі очі князя, а були вони красою найліпші, через княже ложе проходили. Та всім їм, лік котрих давно сотнями вівся, навіть він ради не дав би, чого там... Яким би князь не був, а все ж не Ярило! Відтак, спробувавши хоч раз, щедрою рукою роздавав дівок гридням своїм у наложниці. Бо кожен муж потребує жіночого гарячого тіла, аби похіть молоду свою вдовольнити, щоби сеча не била в голову на службі княжій в непідходящу для цього мить.
Останньої зими, перед другим походом на в'ятичів, почав відбирати собі тільки ліпших з ліпших, селячи їх в Берестовому – близько і двір улюблений, Аделя там.
****
– Ні, ви чули? – хуркаючи веретеном, дивувалась білявка Калина: – Княжа суджена вона!
– Пощо судженою токмо? Вже б княгинею себе назвала... – підхопила дебела, кров з молоком, особливою якоюсь красою квітуюча Люборада, що єдина з усіх дівчат хизувалася золотими колтами[235] від князя.
Дзвінкий сміх більш, як десятка дівчат, що сиділи на лавах попід стінами просторої горниці, заглушив останні слова насмішкуватої Люборади, котра верховодила серед берестовських наложниць великого князя.
Волхитка сиділа мовчки, мовби зовсім і не про неї тут ішлося. Коли враження від дороги в Берестове здалися їй приголомшливими, то ті злидні[236], що навалилися на її бідну голову тут, на княжому дворі, варто було ступити за його ворота, перевершили всі жахи, котрі дівчині в страшному сні могли б наснитися. Усвідомлення того, куди вона не з чийогось примусу, а лише зі своєї доброї волі втрапила, гнітило неймовірно: немов ішла, задивившись на небо, чистим полем, а коли глянула випадково під ноги – вжахнулася: стоїть на самісінькому краю бездонного провалля, земля під ногами починає сунутись, а навкруги вже й не поле, тільки гола чужа земля і не те що гілки якоїсь – жодної билинки немає, за котру можна було б ухопитися... Немов страшний сон наснився: крикнути б і прокинутись, але й крику немає – дух від страху забило, так і вклякла з відкритим ротом...
... – Ти хто? Звідки будеш? – спитала в неї якась баба, коли сторожа підвела Волхитку до велетенського терема, навіть не одного, а цілої купи, що поєднані між собою критими переходами, нависали в темряві над дівчиною з трьох боків. Вона і уявити собі не могла, що людське житло може бути таким височезним, немов зведеним для якогось велета і з подивом озиралась на всі боки. Мало не з десяток якихось дівок висипали з терема і з цікавістю її розглядали.
– Гой єси, бабусю! – чемно привіталася Волхитка і вклонилася старій. – Волхиткою мене звати. Суджена я князя, Володимира Святославича.
На якусь мить залягла тиша, потім за спиною пирхнула котрась із дівчат і всі, хто був на подвір'ї, зайшлися нестримним сміхом.
– В постолах[237]! Суджена! Ха-ха-ха-а-а! – дзвеніло, аж у вухах лящало, з усіх боків.
Вражена такою зустріччю, Волхитка, все ще нічого не розуміючи, здивовано замовкла.
– Роба ти княжа. Наложниця його: затям собі! – баба розвернулася і вже через плече додала: – Ходи за мною, спати покладу.
– Я не роба! Не наложниця! – з погордою підвела голову Волхитка та тим тільки ще більше розсмішила дівчат.
– Помовч! – вже сердито обірвала її баба: – У якогось берендея[238] чи печеніжина хочеш опинитись?!
... За ніч Волхитка й на мить не стулила очей. Вона не могла повірити почутому, їй здавалося, що це якесь марення, та чийсь злорадний голос тишком нашіптував їй: "Вляпалась ти, дівко, немов плітка у вершу!.." і те найбільше страхало гореку. Лице пашіло, думки, одна чорніша іншої, безперестану снували в голові, під ранок вона аж розколювалась від болю, але щойно стомлена Волхитка таки прикрила вежди, як все та ж баба прийшла за нею і змусила встати:
– Годі тобі вилежуватись, – пробурчала невдоволеним голосом, – снідать пора.
А коли Волхитка почала вдягатися й чіпляла за звичкою собі на шию ремінець з ножем, стара простягла руку:
– Дай сюди ніж, він тобі тепер ні до чого.
– Як же... – почала дівчина, та баба сердито гримнула:
– Не ходять у нас із ножами! А в торбині що?
– Сорочка, копитця[239], намисто, – простягаючи ножа, відповіла здивована Волхитка, – пряслице ще, веретено, голки з нитками...
Вона не сказала про мішечок з травами, котрі наготувала вдома разом із Орогостею – боялася, що відберуть і його, а без того мішечка...
– Добре, ходімо, – буркотлива баба потягнула дівчину за рукав.
Дівчата вже сідали за стіл у просторій, званій трапезною кліті, такій великій, як обштинна[240] робітня в Коропі; побачивши Волхитку, почали перешіптуватись, але вголос уже не сміялися. Вийшла звідкілясь і сіла на чолі довгого столу молодесенька унотька в дорогому платні, що мінилося й переливалося у світлі нового дня, з золотим обручем на голові, золотими ж колтами, котрі вигравали дивними якимись блискітками і широким ожерелом з кольорового скла, що вкривало груди та плечі унотьки. По всьому видно було, що вона тут головна: служки, розносячи наїдки, підходили спершу до неї, схилялися в низькому поклоні й стиха щось говорили, лише після цього ставлячи принесену страву на стіл.
Волхитка усе зрозуміла. Ні, не марилось їй ані вчора вдень, ані вночі...
Вона робила те ж, що й усі присутні, але спитай у неї, що саме – нізащо не сказала б. Навіть не помітила, як скінчилась ранішня трапеза: чи жила вона тоді взагалі?
За тим дівчата, усі, як одна, вклонившись розцяцькованій унотьці, рушили в іншу велику кліть, світлицю, де на них чекали прядки та кросна[241]. Тут уже вони й дали собі волю, взявшись знову глузувати з новоприбулої Волхитки.
... Хтозна, скільки тривали б ті образливі насміхання, коли б одна з присутніх не подала раптом голос:
– Годі вам. Гадаєте, над нею смієтеся? Над долею своєю.
І немов на продовження сказаного завела пісню:
Білим лебедем по Дунаю
моя доля пливе, ой, доля!
А над тою водою хижим соколом
Біда крила розправляє, біда!
Гой ти, мамо моя, ти рідненька,
запитай же у сокола, запитай,
чи не жаль йому долі моєї
лебединої, лебединої?
Пощо, доню, питаєш мене?
Ти й сама все те знаєш, сама:
Не жаліють лебідок соколи,
Їм на втіху нас бити, на втіху...
Мовчали всі, слухали. Не в одної помітила Волхитка сльози на очах. Ніхто не підхопив, не підспівав, а вже коли скінчилася пісня, білявка Калина спитала:
– Чадогосте, невже знову сама наспівала?
Чадогостя лише плечима зітнула, сукаючи лляну нитку.
– Як воно в тебе виходить?! – не вгамовувалась, дивуючись, Калина.
– Не знаю...