На жаль, для них обох інших попутників, одновірців, поки що не було, тож довелося зороастрійцеві[216] Парвізу вдарити по руках із християнином Феодором.
Звісно, відправлятися в далеку дорогу пустельними пісками таким маленьким караваном було дуже небезпечно. Зазвичай, каравани, що рушали з Бухари до Мерва, були разів у десять чи й двадцять більшими, адже двом, тим більше чотирьом десяткам купців сплатити візиру Бухари за охорону в дорозі цілком посильно, тоді, як для двох така послуга є занадто дорогою. І Парвіз, і Феодор перед тим, як відважитися на таку небезпечну подорож, півдня розпитували у місцевих чи все спокійно на їхньому майбутньому шляху, але ні від кого навіть слова не почули про можливу небезпеку.
Неабиякий зиск, що ввижався обом у разі раннього прибуття до Константинополя, затьмарив їх розум, до того ж обидва надто вже покладалися на власну охорону. Вони поспішали ще й тому, що о цій порі на місцевих ріках часто трапляються великі паводки, котрі надовго перекривають караванам шлях на Захід. Тут купці дійсно виявилися передбачливими: вранці біля міста Амуль караван ледве встиг переправитися через норовливий Окс. Ще напередодні ввечері все було спокійно. Мулисті води Окса плинули як завжди і рівень води для літа був звичним, тому купці, розрахувавшись з бухарським караван-баші за доставку товару до Окса, вирішили переправлятися зранку: вигода була ще і в тім, що не потрібно було платити за постій у караван-сараї Амуля. Та коли вдосвіта над видноколом показався вершечок сонця і місцеві почали переправляти товар та охорону на велетенських шкіряних мішках, набитих очеретом, хтось із погоничів, показавши на воду, раптом перелякано вигукнув:
– Паводок іде!!
Каламутні струмені Окса місцями почали набувати жовто-гарячого кольору і це означало, що десь далеко, з високих гір вже несуться потоки води. Пройде зовсім небагато часу і почнеться паводок. Окс страшний своїм непередбачуваним норовом, особливо за високої води: щороку він змінює русло, легко ріже свої податливі піщано-глинисті береги, часом змиваючи не лише кишлаки, але й цілі міста.
Перевізники одразу ж почали відмовлятися від переправи, та купці, знаючи, що паводок може затримати їх не на один тиждень, тут же вдвічі збільшили плату і переправа все-таки продовжилася. Вода прибувала на очах. Заледве останній верблюд ступив на лівий берег Окса, як вода вже не просто текла, вона мчала, на очах набираючи швидкість і раптом піщана круча лівого берегу разом із причалом на ній, зовсім поряд з тим місцем, звідки спостерігали за рікою караванники, довгою смугою обвалилася в жовтий мулистий потік. Троє перевізників, що збиралися витягати з води свої мішки, обваленим у воду берегом були відкинуті аж на стрижень і їх понесло разом із мішками униз по течії. Ще трохи і вони зникли за поворотом.
– Дейгиш почався! – навіть у Солтана голос був стривоженим.
Дейгиш – підмив Оксом своїх берегів, то найбільший жах тих, хто живе біля жовтої мулистої ріки Каракумів, адже ніхто й ніколи не може сказати, куди вона саме цього разу захоче направити свої води.
Ще довго точилися поміж караванників розмови про дейгиш, аж доки хтось не побачив на віддаленому високому бархані одинокого вершника, що постояв якийсь час і зник у мареві гарячого, змішаного з піском повітря. Коли, відпочивши в полудень біля чергового колодязя, караван рушив далі, Сивер, оглянувшись мимохіть, знову запримітив на видноколі комонного – того самого чи іншого – хіба ж розбереш на такій відстані? Коли ж він сказав про це Парвізові, той, порадившись із Солтаном та Феодором, стурбовано мовив до своїх охоронців:
– Пильнуйте! Нехай захистять нас від ворога Мазда та Спента Армайті[217]...
І хоча до вечора, як не озиралися караванники, як не пильнували навсибіч, проте нікого більше не побачили, на нічний відпочинок вкладалися з пересторогами: хімли[218] залишили на верблюдах, самих арвана погоничі, зігнувши їм у коліні передні ліві ноги та перев'язавши їх ременем, змусили лягти тісно, майже впритул один до одного, охоронці спати лягали на тих місцях, котрі мали зайняти в разі нападу і зброю тримали напоготові біля себе; навіть на нічну варту поставили не одного, як робилося звичайно, а одразу двох охоронців. Надто досвідченими, а тому і обережними були обоє немолодих купців, щоб довірити власні долі та багатство сліпому випадку – раптом пронесе!
... Вже світало, коли Сивер, котрий разом із Фрейваром нещодавно змінив на варті двох охоронців Феодора, побачив, як на сході, на тлі рожевіючого неба, десь за дві стадії[219] від каравану, немов з-під землі виростають темні силуети комонних – певно, з десяток, а потім ще... ого!
– Напад!! – щосили гукнув Сивер і схопивши свого лука, заходився його в'язати.
– Напад!! – заволав Фрейвар і забряжчав мечем об умбон[220] щита.
Караванники підхопилися миттєво; охорона, що змушена була всю ніч дрімати в обладунках, тут же зайняла свої місця, а нападники, кількадесят вершників на прудконогих йомутських[221] конях, тим часом були вже на відстані хіба що стадії від стіни оборони, котра, вигнувшись підковою, охоплювала караван із трьох боків. З четвертого, з західної сторони, до самого їхнього становища підходив невеличкий саксауловий чагарник – звідти нападу кінноти бути не могло, інакше чотирьох десятків людей просто не вистачило б, щоб утворити необхідну для кругової оборони стіну із щитів.
Закрившись овальними щитами та виставивши поперед себе довгі контоси[222], Феодорова охорона стояла у самому вигині "підкови"; Парвізові люди, половина зі щитами, мечами та топорами, інша, в другому ряду, з луками напоготові, прикривали боки. Лава мчала в куряві піску і вже стріли нападників з глухим стуком вдарились у щити, а позаду стіни раптом закричали два верблюди – стріли дістали і їх, поранені, вони намагалися підвестися, погоничі ж, як могли, утримували тварин: якщо верблюди кинуться тікати – нав'ючені на них хімли з товаром неодмінно дістануться розбійникам.
Коли до нападників залишалося менше півстадії, Парвіз гукнув своїм:
– Цілься!... Бий!
І одразу ж там, на краю куряви, змахнувши руками, почали падати з коней вершники, іржали спотикаючись і теж падаючи, коні, за першими стрілами полетіли другі, треті і лава не витримала, за десяток кроків від стіни щитів розлетілася з гиканням навсибіч, залишивши по собі кілька поранених коней, що билися в судомах на піску і з півдесятка мертвих чи підстрелених вершників. Та нападники нікуди не поділися; зібравшись знову десь там, за чагарями, вони з криками, здіймаючи в повітря цілі хмари дрібного піску, почали носитися навколо каравану, засипаючи оборонців стрілами. Певно, далеко не у всіх розбійників були луки, та й стріл у них виявилося замало, бо досить швидко, не завдавши караванові значної шкоди, обстріл припинився і ватага з півсотні вершників щезла так само раптово, як і з'явилася, навіть не забравши з собою одного зі своїх поранених, що отримав був від оборонців стрілу поміж ребер і марно намагався звестися на ноги, аби втікати хоча б пішака.
Його схопили, притягли до колодязя. Солтан узявся допитувати, але поранений спочатку уперто мовчав, проте вогонь та сіль на рану таки розв'язали йому язика і він, в обмін на легку смерть, розповів, що на караван напав один з місцевих родів, з племені япарли, а за головного у них – Язберди, колишній купець з Амуля, що проторгувався і тепер промишляє розбоєм.
Пораненого відтягли за чагарник і Фрейвар одним помахом свого Надра відтяв невдасі голову, залишивши мертве тіло на ласу поживу місцевої звірини та птаства.
Усім було зрозуміло: розбійники відступили лише тому, що напад їхній не став несподіванкою для каравану. Але як бути далі? Готової відповіді на це не було ні в кого, і Парвіз та Феодор, відійшовши убік, тихо радилися з Солтаном. Тим часом охорона взялася ховати в піску загиблих, підбирала їхні шаблі, а Сивер та один з погоничів, огуз Дурди, заходилися знімати збрую й дорізати поранених коней і Сивер з подивом побачив на очах у Дурди сльози. Той насилу стримував себе, щоб не розридатися, а вже пізніше, обробляючи кінські туші, довірливо казав своєму напарникові:
– Я коней люблю більше, ніж свою жону... Кінь, на відміну від людини, ніколи не зрадить... У мене теж був кінь, ахалтекінець. Ти бачив ахалтекінців? Вах! Вони легкі, немов джейрани, витривалі, як верблюди, вірні господареві, як мало котрий із псів, а красиві... У жодної жінки не бачив я таких очей, як у мого Сокола!
– Де ж він, твій кінь? – запитав Сивер.
– Украли... Якби знав, хто це зробив – горлянку зубами перегриз би, серце в живого вийняв би! – Дурди від гніву аж лихоманити почало. Він мовчав якийсь час, а потім сумно додав:
– Ось тому я й упросив Солтана, аби він узяв мене разом з моїм верблюдом у цей караван, нехай живе старий ще сто літ!
Тим часом купці, що так довго радились, оголосили нарешті своє рішення:
– Залишаємося тут! Ті лиходії, швидше за все, будуть чекати нас біля наступного колодязя. Ми з ними там не справимося, а без води довго не протримаємося. Повертатися – погана прикмета, до того ж на Оксі паводок. Оборонятися легше тут. Можливо, з Мерва йтиме великий караван; тоді ми з ним повернемося до Амуля, або ж бек[223] Амуля, взнавши про розбійників, надішле сюди своїх гулямів[224].