Маленька надія додавала мені відваги намовити Миколу на втечу хоч і на край світу. Разом кудись би утекли...
— Це вже належить до пригодництва, — казала Віра.
— І до криміналістики, — додала Ната. — Микола мені признався, що у нього не вистачило відваги розповісти тобі про своє минуле. Ми довший час романсували, навіть планували одружитися, якби в той час до мене не почав залицятися оперуповноважений Чайка. Його вада — ревність. В той час я вже мала готову кар'єру вистежувача і донощика. Чайка не простив би Миколі його походження, мову і приязнь зі мною. Миколі треба було тікати з Кадіївки, щоб не мати зайвого клопоту, а мені одружитися з Чайкою. Якщо дивитися на нас збоку, то ніби все гаразд, якби він не був двічі одружений, та ще й дітей мають...
— Ти не побоялася відстати від кадіївців? — спитала Віра.
— Чоловік довіряє мені, а я щось вигадаю для виправдання.
— Яка ж була Миколина відповідь на твоє пропонування? — спитала Віра.
Миколі казати нічого; я й без слів усе розумію. Я впевнена, що Микола ніяких почуттів до мене не має, а коли хочеш знати про моє серце, то я теж не дуже залюблююся. Мені так оприкріли злидні, що я на чоловіків тепер дивлюсь як на істот, що повинні створювати відповідні життєві умовини своїм дружинам і дітям.
— Виявляється, що ти протягом двох днів змінила погляди і переоцінку.
— Не вимагай від мене послідовности... і прошу не гніватись...
Ната підвелася, поправила на собі жакетку, вирівняла спідничку.
— Віро, допоможи мені якось добратися до станції.
— Завтра ранком до Горлівки ітиме пасажирське авто.
— Мені конче потрібно сьогодні.
Ніякі поради відмовитися від такого недоцільного наміру Нату не переконували. Іншого виходу не було, як телефонувати до начальника транспортового відділу й уклінно просити, щоб прислав підводу.
А за півгодини Віра з Натою обнялися й попрощалися востаннє. Усе це здавалося надто нереальним, починаючи з Нати, призвідниці власної трагедії; було жаль тієї молодички.
Микола здивував Віру мовчанкою. Про свою кадіївську приятельку він за рік і словом не промовився. Віра розуміла чому, адже й сама не дуже вдається в розмови про свої почуття до Свєтікова.
У клюбі Віра уникала розмови, пов'язаної з Натиними відвідинами, трималася осторонь, щоб не викликати у нього обнадійливих думок. В той час Микола терпеливо чекав відповідної нагоди, щоб почути від Віри єдине невелике слово, котре вирішить їхню спільну долю.
Одного ясного ранку Микола побачив Вірину постать, схопився й хутко пішов їй назустріч. Віра здогадувалася про його намір і зупинилась. "Що він скаже?" — думала вона.
Микола нічого не казав. Він підійшов до Віри якнайближче, міцно прижав до себе й поцілував.
— Ходім до твоєї мами, — сказав він, тримаючи дівчину за руку.
У клюбі вони вперше почувалися переможцями у любовному змаганні. Учорашня спартакіяда для Віри втратила свою звабу. Починалося щось інше, поважніше.
Частенько, головним чином ночами, гуркотіли на вулицях авта, іноді особові, іноді вантажні — вивозили до Горлівки арештованих людей. Ніхто не знав, кого і за що забирають. Страх обгорнув усе селище.
Чуття підказувало Миколі Солодові, що треба тікати, бо швидко черга на арешт прийде і до нього, але розум стримував. Куди б не виїхав, де б не опинився, його скрізь будуть перевіряти. Тоді Рябов напише таку характеристику, що зразу зарахують до ворогів народу. До того, Микола не міг з'ясувати остаточно Віриного ставлення. Якщо тікати, то разом, адже вони вже дуже близькі друзі. Віра останнім часом дуже змінилася, її турбував непевний стан. Всі троє зустрічалися в клюбі, розмовляли, але ніхто з них не натякнув про систематичне хапання людей, ніби про арешти нічого не знають, все так має бути.
Вірини нерви такої удаваности не витримали. Енкаведисти заарештували старого члена партії, начальника партизанського загону, що боровся за радянську владу проти всіх: гетьманців, петлюрівців, німців, махновців — завідувача підверб'янської копальні Федюкова. Дівчина, либонь, злякалася того, що між Федюковим і її батьком дуже маленька відстань. Сьогодні забрали завідувача, а завтра можуть приїхати по головного інженера. Віра тулилася до матері, істерично запитувала: що робити?
Відколи між матір'ю й донькою розпочалися відверті розмови, Віра знала як її батько перекинувся з національних позицій на комуністичні. Знала, що батьки за молодих років належали до студентського гуртка під керівництвом адвоката Миколи Міхновського. Мати розповідала кілька епізодів з-перед революційного життя української громади Харкова і ролю Міхновського, як і ролю Артема — Сергеева в перетягуванні інженера Доценка на комуністичні рейки. Батько був відданий комуністичній ідеології, але не мати.
Федюкова заарештовано не за якусь провину перед партією, а тому, що цей арешт мав бути корисним головному інженерові Доценкові.
Видобуток вугілля занепадав; причиною цього лиха було те що, з тресту Донвугілля на кожний наступний місяць надходив підвищений плян, а постачання лісу, технічного устаткування, харчів коням і людям провадилося з перебоями. Інженер Доценко був упевнений, що Федюков міг би працювати краще, якби він не розтовстів і зледащів, звик довгими роками поводитися в копальні, як у власному господарстві, ігноруючи того, хто відповідає за видобуток вугілля, і що з тією особою рахуються скрізь, навіть у Москві. Федюков з цим не рахувався — своїм ставленням до інженера Доценка ображав його.
Доценко, раніше, ніж зважитися на те, щоб зробити з Федюкова козла спокути, все добре обміркував і передбачив наслідки свого вчинку. Він не забував, що Федюков мав в обласних установах і НКВД своїх друзів, вони намагатимуться захистити його. Іншого виходу інженер не знаходив. Треба показувати свою рішучість і принциповість, якщо не хочеш сам опинитися у Караганді чи Воркуті.
Федюков був першою жертвою інженера Доценка, але не останньою.
На домагання Ольги Павлівни в домі Доценків почали готуватися до п'ятдесятиліття Юліяна Адріяновича, перенесеного з осени на весну.
На родинне свято приїхав син Вячеслав з дружиною Женею і їхньою дитиною Андрійком.
Справляли уродини в неділю. На урочистому прийнятті до Доценків прибуло все селищне начальство на чолі з товаришем Рябовим. Був і новий завідувач копальні, висуванець, недавній десятник з Рутченківського району Іцик Рискін. Очевидно він там чимось відзначився. Інженер Доценко був задоволений новим завідувачем і свою до нього прихильність уже не раз підкреслював прилюдно.
Після прийняття Юліян Адріянович розмовляв у своєму домашньому кабінеті з сином — хотів від нього дізнатися, що діється у їхніх краях і чого можна сподіватися.
В розмові батька вразило те, що син вважав Сталіна злочинцем, а інших його співпрацівників лакеями, нікчемами, гидотою. Батько з сином запекло сперечалися, один одного обвинувачували в зраді, в запроданстві.
Ранком вся родина попрощалася, не згадуючи минулу ніч. Вячеслав з своєю родиною поїхав додому до Дніпропетровського, а Юліян Адріянович негайно пішов у контору до свого службового кабінету. Нічні суперечки ні на хвилину не давали йому спокою. Він був упевнений, що в цей небезпечний час ніхто не наважиться говорити відверто, і мимоволі дійшов до остаточного висновку, що Вячеслав батька провокував. Мине день-два і про їхню суперечку знатиме НКВД. Та чи захоче Вячеслав доповісти об'єктивно, чи не припише він усе, що казав сам, батькові? А якщо Вячеслав і не провокатор, то він запеклий ворог партії. Невже Юліян Адріянович свої родинні стосунки вважатиме головнішими за інтереси партії і промовчить про ворога народу?
Інженер Доценко взяв у секретарки друкарську машинку, замкнувся у кабінеті й щось там повільно стукотів.
Наступного вечора секретарка Улита знайшла свою шкільну подругу на спортовому майдані й після загальної розмови несподівано для Віри запитала, чи любить вона свого брата?
Під присягою Віра довідалася від неї, що батько на Вячеслава написав донос. Спочатку Віра обурилася на Улиту, назвала її пліткаркою, але незаперечні факти її таки переконали, що батько дійсно зрадив сина.
Того ж вечора Віра сказала матері, що негайно їде до брата попередити його про можливий арешт, а також порадитися з ним, як їм тепер ставитися до батька.
Віра вибралася в дорогу ніби випадково; що вона їде до Харкова дещо купити, приховуючи дійсну причину подорожі. Так домовилися з матр'ю.
Повернулася Віра з подорожі, вщерть наповнена ненавистю до свого батька. Вона вже нічим не могла допомогти своєму братові — Вячеслава вже було заарештовано.
З неймовірним душевним болем пішла Віра до контори, щоб повідомити батька про злочин; заподіяний синові.
— Вячеслава вже нема... Ви його знищили!.. Його заарештували... — стримуючи сльози й гнів, казала Віра батькові, що сидів за столом і тупо дивився на доньку. — А тепер спокутуйте вашу вину!
Віра хутко вийшла з батькового кабінету, стримуючи перед людьми емоції.
Інженер Юліян Адріянович Доценко додому не повернувся.
Ранком стало відомо, що його знайшли в кабінеті непритомного. Офіційно повідомлялося, що інженер мав серцеву атаку.
Слідчий розпитував Віру, про що вони розмовляли під час її відвідин. Донька запевняла, що вони говорили про її майбутнє...
Родина Доценків перестала існувати. Негайно приказали звільнити квартиру для нового інженера. З роботи Віру з матір'ю ще не виганяли, вони зразу ж перейшли на спосіб життя рядових службовців. Санька пішла працювати до копальні відбірницею породи, жила разом з Доценками і надалі залишалася членом родини.
Віра з Миколою вирішили зареєструвати в селищній раді свій шлюб, і того ж дня, за жартівливим висловом їхньої матері Ольги Павлівни, вирушили у весільну подорож шукати собі місця під сонцем сталінсько-більшовицької конституції.
В Ставрополі вони найнялися працювати чорноробами на будівництві студентського гуртожитку. Перебули там зиму, а навесні завербувалися їхати до Каспійського моря ловити рибу.
Філадельфія, 1964-1972 р.
АВТОР ПРО СЕБЕ
Уперше я побачив світ у промисловому місті Костянтинівці, на сході України, що тепер та частина називається Донбасом.
Батько мій — Андрій Гайворонський походив із села Ямполя з-над берега річки Сіверський Дінець, а мати — Параска, з дому Ілляшенко — десь із Сумщини, там батько її був лісничим.
Жилось батькам моїм досить сутужно.