Чи не вперше в житті його окутав безпричинний, здавалося б, сум. Доки пливли вони лодіями від далекого сіверського Коропа, він не тільки звик до Волхитки, а й... Лава, що на ній гріб Бурлій, містилася зовсім поряд з комірчиною на кормі лодії, біля якої на мішках з м'якою рухляддю – воєнною здобиччю князя, котрими була закладена вся їхня лодія, – тулилась Волхитка. Гридня ще в Коропі неабияк вразила її краса, а під час сплаву по Десні він устиг не лише намилуватися дівчиною, але й розгледіти в ній щире серце та спокійну, часом і веселу, вдачу. Волхитка з усіма, незважаючи на те, чи то котрийсь із гриднів перемовлявся з нею, чи сам старий Орм, трималася впевнено, розважливо і з таким почуттям гідності, що нікому й на думку не спало б насміхатися над нею, навіть, якби й не було в її житті тих ночей із князем.
Не один раз у їхній лодії Бурлій ловив себе на думці, що саме з такою дівчиною хотів би колись злюб узяти, а вже під самий кінець думки його та мрії сягнули того, що нікого, окрім Волхитки поруч із собою і бачити не хотів би. Отаке...
Він тому й визвався провести Волхитку до Берестового, що не уявляв собі, як же це прокинутись завтра та й не побачити на відстані хіба що якогось сажня чарівне личко дівчини. Хоч трохи побути поряд з нею, помилуватися її гнучким станом, котрого не могла приховати навіть тепла свитка, зазирнути в її сині очі, глибокі, мов бездонний дніпровський вир під чистою від хмар Сваргою, хай хоч востаннє почути дзвінкий чистий голос і ще якусь промітну[225] годину потішити себе марною надією, що ось раптом станеться диво і не буде ніякого Берестового, і підуть вони вдвох із Волхиткою рука в руку по ниві живота свого...
Звісно, князеві по праву його завжди дістається все найліпше на світі – на те він і князь. А коли ще такий князь, як їхній Володимир Святославич, то й поготів! Але у князя стільки тих жон, стільки дівок-наложниць, що поступитися своєму гридневі однією з них йому не вартує нічого: він постійно так і робить. Правда, Волхитка не така, як усі; коли бути відвертим, то жодна з княгинь не постане поряд із нею: не по знатності своїй, звісно, а як супружниця. Та, певно, в очах князя, що відав у житті своєму стільки жон, міряється усе іншою якоюсь мірою, Бурлієвому розумінню недосяжною...
Як тільки добре було би, щоб дивом якимось він, Бурлій, та й постав колись разом із Волхиткою на вишитий лляний убрус[226] перед лицем Діда-Ладо[227]! Усе на світі віддав би за те – можливо, навіть гридьбою своєю знехтував...
За тими думками незчувся Бурлій, як і біля Великих воріт[228] опинився. Хай ти і княжий гридень, і чинив княже, здавалось би, діло та поночі відчиняти заради тебе одного головні ворота сторожа не стане. Махнув рукою і подався до посаду – переночує в отньому житлі, не боярського роду, рибалчин син.
****
Рід – ось основа основ твого живота. Поза родом причаїлося Зло, всередині роду тебе захищає Добро. Тільки рід обереже й захистить тебе від усякого лиха, нав'їх[229] сил, злиднів та напастей. Усе, що поза родом, може будь-якої миті стати тобі ворожим, а тому так туляться родовичі один до одного, так родаються й бережуть свій рід, так мстять чужинцям за кров рідних своїх: бо, коли не буде відплати за зло, твій рід ослабне, чужий возвеличиться і в цьому постане найбільша загроза і для тебе, й для дітей та онуків твоїх, адже порушиться рівновага між добром та злом, Чорний Пес перегризе ланцюг, котрим Сварог прив'язав світ до Пакола і той полетить шкереберть – настане Кінець часів.
Жона, – однаково, знатного вона роду чи простого, – прийшовши в житло мужа свого, несе із собою щось чуже, котре й ворожим бути може. І дарма, що всяка мати навчає свою доньку коритися, як прийде та година, волі мужа свого, честити й шанувати рід, котрий прийме її до себе, все одно, часом навіть усупереч власній волі, жона чинить мужеві спротив: така вже суть людська, що чуже важко вростає в новий рід, опирається, доки не змириться, не порідниться, змішавши кров у спільних чадах[230]. І діється часом денно та нощно пря[231]: чия воля переможе, сила того роду й матиме продовження в дітях та онуках.
Князь ти великий? Що з того? Хай навіть і лишився ти на білому світі сам-один з усього твого малого, Святославового з Малушею, роду, коли не лічити вуя Добриню, – що з того? Пращури твої превічні й ті родовичі, душі котрих лише недавно полинули до Вирію, і навіть те кодло київської Гори, що часом так тебе ненавидить – всі вони сплетені з тобою в одне неподільне ціле, що й зветься родом – ось покон та силу його і мусиш берегти, мов власного ока зіницю. Берегти не лише на бранному полі, а й у власнім теремі, стаючи, коли нужда змусить, на прю з жонами своїми: таке вже життя великокняже, що ніколи не маєш ти спокою – ні вдень, ні вночі.
Ярл Торстен, віддаючи за Володимира доньку Олову, послав з нею три сотні власної дружини з умовою, що молодій княгині будуть надані землі на її покорм, а ще – з далеким умислом: хтозна, як складеться подальша доля зятя, тож мати в багатій, але непередбачуваній Гардариці[232] три сотні власних воїнів нікому не завадить. Варяжка Олова, сама того не бажаючи, підштовхнула цим Володимира з вуєм його до відчайдушного вчинку: аби не залежати від власної жони, набрати дружину з простолюдинів. І вийшло все на краще – тепер ось молодий князь не тільки над власною жоною, як і мусить бути, вивершився, але й від кодла Гори вже не був таким залежним, як його старший брат чи навіть і баба Ольга.
Та хіба ж то був лише один вибрик його Долі? У Полоцьку не лишила вона Володимирові іншого вибору, як взяти собі другою жоною Рогніду-Гореславу – аби ствердитися переможцем і володарем Рогволодової землі, право своє на неї встановити. На батьківщині Олови багатий муж – ярл чи конунг, міг окрім жони мати стільки наложниць чи рабинь, скільки душа його забажає і діти від наложниці, коли визнавав їх отець, мали права, рівні з правами дітей від його жони. Тож Олова, вбачаючи в Рогнеді, прозваній князем-переможцем Гореславою, швидше рабиню чи наложницю, аніж жону-суперницю, спершу поставилась до появи полочанки спокійно – не відчувала в ній якоїсь загрози для себе.
Зовсім небагато з того дня часу минуло, а Володимир вже й жону убієнного Ярополка Юлію появ, бо давній покон велить мужеві в разі загибелі власного брата зробити жону його своєю, аби втішити і захист їй дати. Київська Гора покон рушити не стала, а Олова, чужинка, тим більше нічого не могла з тим вдіяти, якби й хотіла – що вона, чужоземка, важить супроти руського покону?! Та й скаржитись на щось видимої причини в неї не було: на той час породила вже князеві первістка Вишеслава – справу мужню в їхньому злюбі Володимир чинив бездоганно.
На Горі усим жонам Володимировим одразу ж стало затісно, тож аби чвари їхні старшу дружину, а за нею і весь Київ не смішили, князь Олову посадив у Вишгороді – граді самої княгині Ольги і вже одне те варяжці за честь велику було; тиху, мов вода і прісну, аки хліб без хмелю та солі християнку Юлію запроторив аж у далекий Білгород, а непокірну норовисту Рогніду, котру називав необ'їждженою кобилицею, тримав біля себе, на Горі. Один за другим пішли сини: серед зими Рогніда народила Ізяслава, а Юлія навесні Святополка – сина двох отців, як рекли кияни.
Чи не щодня поміж Володимиром та Рогнідою кресалися іскри. Нескорима полочанка і ненавиділа князя за те, що він, робичич, привселюдно її появ, а потім, отця зарубавши, рід Рогволодів по вітру розвіяв, і часом готова була все йому пробачити та полюбити. Володимир помічав ці зміни в другій своїй княгині; усвідомлення того втішало молодого князя – здавалося йому: ось-ось, ще трохи, й він приборкає цю варяжку, не здогадуючись навіть, що про те ж саме мріяла й Рогніда. Немов на гойдалці стосунки їхні то злітали увись в забутті любощів, то падали в прірву, коли хтось із них хотів від іншого занадто багато покори. Ця пря не могла бути й не була таїною для слуг у княжому теремі, а відтак і для всієї Гори. Та це діло для багатьох звичним було, не один раз на своїм віку баченим, часом і на власній шкурі відчутим, тож чому б і князеві не сьорбнути такого варива?
За зброю у прі з жонами Володимир обрав свою ненаситність на ложі. Варто було Олові заїкнутися з докором, що муж рідко в неї ночує, як він тієї ж ночі мало не доконав сердешну, котра вже й не рада була, що насмілилась корити свого мужа. А коли, іншого вже разу, не витримала й змолилася про відпочинок, завіз Володимир у Вишгород перший десяток наложниць, нашвидкоруч відібраних дружиною по Київській землі – задля власної утіхи, бо жона ж виявилась неспроможною господаря свого на всю його силу мужеську ублажити...
З того все й почалося. Дівок Володимир надивлявся сам, часом дружина привозила, прагнучи улюбленого князя порадувати, а потім уже пішли наложниці звідусіль: бояри дарували з власної челяді й купці везли з торгу – аби лиш постати перед світлі княжі очі й привід мати слівце про справи свої замовити.
Володимирова нечувана сила мужеська дивувала Русь і він підняв її на стяг:
– У прадіда його, Ольга, чотири десятки наложниць було?
– Так він сотню заведе: по півста у Вишгороді та Білгороді!
Хто заборонить князеві чинити у власнім дворі, що заманеться? Приїздив у Вишгород до Олови і йшов до лазні, де вже чекали на нього двоє-троє, або й півдесятка наложниць. Гридні з його почту князем своїм захоплювались без міри, жона ж, годуючи первістка молоком, терпляче чекала й не противилась більше його привселюдному блудові, а Володимир упивався медами і власною силою, знаючи, що зломив уже опір холодної варяжки.
Рече на торговищі сурський купець, передавали бояри, що в їхніх землях володарі й по три сотні рабинь мають?
– То в нього п'ять буде! Один він такий на весь білий світ і ніхто не зрівняється з Володимиром!
Грекиня Юлія навіть рада була, що князь-паганист її не чіпає: приїде, спитає щось, на Святополка погляне, підвечеряє й до дівок своїх блудних...