Жито – життя, основа, без цього не проживеш. Згадався задесенець Окунь з його домочадцями – як там вони? Їм же ще ту підсіку викорчувати треба – важка робота...
Паоло кидав оком на повалені сосни і в ньому просинався не ратай, а тесля, древоділ: мимоволі оцінював дерево – це ось гарне, не менше, як три відруби вийде з нього, або ж і всі чотири, а це надто закомелисте[194], а в цьому, схоже на те, свиль[195], а тут морозбоїни[196]...
Ех, пропаде дерево, на попіл піде! Терем би з нього поставити, як у Києві, в заможних мужів! Аж руки зачесалися: так би оце й зиждив[197] терем – на два поверхи, з горницею[198], тесом критий, не соломою; показав би родові, що й він не ликом шитий. І чи не вперше майнула думка: все-таки добре, що був у його житті Київ і теслювання разом із Тихотою, братом у Христі Петром, бо надто разюче відрізняється життя людини в ромейській землі чи в Ломбардії від життя його роду. Настільки разюче, що і слів не підбереш, аби ту різницю навіть усередині самого себе пояснити. Повернувся б він сюди одразу ж після Константинополя – хтозна, чи й зміг би зжитися з родом?
Він навіть до Києва довго звикав і якби не Петро-Тихота, що не лише дав притулок, а й теслювати навчив: житла зводити і стіни ставити, зробив із нього теслю, древоділа, то на що б він, Паоло, годився, окрім, як чужі голови рубати?! А йому ж, він тепер це напевно знає, найбільше в світі хочеться вміти все власними руками робити, хитрецем[199] бути, як отець його Жадан! Ну, нехай не все, але не менше, ніж будь-хто з його родовичів.
Терем би звести... А що?! Отче житло лагодити треба, ось і поставить на старому зрубові горницю і сіни підніме. Гарна буде горниця: з косящатим[200] віконцем,... ні, з двома, і не під соломою – під осиковим тесом, а сходи покладе на двох косоурах[201]... І піч буде в горниці, щоб і взимку можна було там спати – як у теремах київських бояр. Ото вже дивуватимуться родовичі! Вони про таке й не чули, не те, що не бачили. Паоло навіть повеселішав – до душі припала йому така задумка.
Тим часом за молодою лядиною і рілля почалася: жито, а поруч з ним овес – якраз у колос пішли. А що ще він знає про землю, жито, сівбу та жнива? Як розібратися, то дуже мало. Звісно, добре, що рядовичі є і лад землі дають. От тільки сам він ні на що не здатен... А мусить тепер, мусить! Віщим був йому той сон в Ломбардії. Сон чи марення – яка різниця? Хтось тоді давав знати, що чекає його попереду. Тільки хто? Дажбог? Макош? Єзус?
По обніжку, по обніжку – Птах нехай і кроком, а здолав ціле поприще і на зміну житу з вівсом вже стояла нива, вкрита ячменем та полбою[202]. Ну ось, побачив, знає. І що тепер? Треба ж щось із тим Борилом робити, а що? Трохи не по собі: нічого в цьому не розуміючи, вимагати щось від того гореки. "...Сікут ет нос дімісімус дебіторібус ностріс"[203].
Діставшись кінця ниви, повернув назад. Ет! Якось воно та й буде: коли що, Рикуш порадить.
– Н-но! – піддав литками кінські боки і Птах риссю пішов міряти дорогу назад.
Незчувся й коли опинились знову біля старого городища. Щось прямо-таки тягло його сюди, до берізок на місці колишнього капища. Спішившись, ходив поміж деревцят, навіть притулився до однієї білокорої красуні. Довгенько стояв так, замислившись, бо було над чим.
Ех, пізно повернувся він сюди... Надто пізно. Братів немає і Фрейвара навіть немає. Були б вони удвох – дали б собі раду. Рикуша не станеш же про все розпитувати: сором не знати одного, другого, третього. А з Фрейваром такого не було б: обоє рябоє...
Фрейваре, Фрейваре! Пощо покинув побратима свого?
... Від Бухари до Мерва дванадцять днів шляху по пустелі. Середина літа в Каракумах настільки жарка, що непризвичаєна до спеки людина може замертво звалитися з ніг, проте пустеля страшна лише для чужинця, коли він уперше в неї потрапить. Безжальне сонце пекельним жаром обдає тіло, плавить мізки, плутає думки, а безкрая гола рівнина жахає новачка своїми пиловими бурями та безводдям.
Зате місцеві племена огузів[204]: додурга, япарли та каркин[205] свою пустелю вважають найкрасивішим місцем на землі і нізащо не проміняють її ані на морське узбережжя, ані на лісову пущу. Безкрая пустеля з її теплими мінливими кольорами, чарівна навесні, коли людське око тішиться скупими барвами тамтешніх квітів і короткочасною зеленню негустого дрібненького листя покручених кущів саксаулу, сонна, розморена влітку – з гарячим повітрям, що від найдрібнішого, піднятого вітром, піску рідко коли буває прозорим, з піщаними барханами, колір яких міняється від білого до жовтогарячого, часом навіть до майже чорного, а сам пісок під вітром нагадує воду, що тече; з м'якою, вкрадливою тишею та чарівними прохолодними вечорами, коли гіркуватий присмак димку від розведеного на верблюжому кізяку багаття змішується в оазі з пахощами звареного в кумгані[206] ак-чаю[207] – хіба для того, хто тут народився і живе, може хоч щось у світі зрівнятися з цією красою?
Долаючи пустелю, котру в одній її частині називають Кара куми – Чорні піски, а в іншій – Ак куми, тобто Світлі, по розпеченому піску плавною ходою ідуть, розтягнувшись вервечкою, верблюди. Ідуть від одного колодязя до іншого, лише двічі зупиняючись на відпочинок: посеред дня, коли спека стає нестерпною, і ввечері, на ночівлю. Пустеля лише на перший погляд здається безлюдною. Вона помережана шляхами в усіх напрямках і досвідчений мандрівник знає, що скрізь у ній є колодязі з життєдайною водою, котру недарма огузи порівнюють з діамантом – за її прозорість та безцінність. Колодязь в пустелі, в піску – як диво, в котре новачку-чужинцю неможливо повірити, адже до води там щонайменше півсотні сажнів, частіше ж за все – цілих півтораста: стій собі і гадай, як можна було такий колодязь викопати?!
Потрапить людина вперше в житті у пустелю і навіть припустити не зможе того, що тут теж живуть люди. Та коли побачить багатотисячні, просто незисленні, стада овець, що ними володіють огузи – не повірить очам своїм. А коні їхні, ахалтекинці, котрих за честь вважають мати в своїх стайнях чи не всі володарі земель – витривалі, красиві, вірні господареві! – диво, а не коні! А верблюди – без котрих у пустелі не виживеш нізащо! А дині, дині Каракумів, солодкий сік котрих аж склеює пальці і дере горло не гірше меду! А хорасанський барбарис, відомий кожному арабові чи персу, бо без нього нізащо не зготуєш справжній пилав[208]?!
Лише чужинець-новачок переконаний, що в пустелі немає життя. Воно тут вирує, але більшою мірою, коли спадає спека: увечері, вночі та рано-вранці. Тоді стада полохливих, легконогих джейранів і горбоносих сайгаків, мов тіні мандрують по безкраїх пісках у пошуках їжі та води; прудкий, мов вітер пардус[209], раптово вискочивши із засідки біля водопою, мчить за ними поміж барханів і за якусь мить вже збиває з ніг чергову жертву. Заєць-толай, вискочивши на верхівку бархана, сторожко оглядається навсибіч: чи немає поблизу пустельного лиса-корсака? Вислідивши в густих очеретах над повноводим Оксом[210], що несе крізь пустелю свої мулисті води, стадо кабанів, безшумно, непомітно скрадається до них велетенська смугаста кішка – тигр. І тільки колючий дикобраз не боїться нікого – знай, мандрує по піску у власних справах, переконаний, що він не по зубах жодному хижакові.
Пустелю потрібно вміти бачити, розуміти. Рано-вранці, доки ще не піднявся вітер, увесь пісок помережений слідами її мешканців: ось звивистий слід змії, а це сурок залишив продовгуваті кульки свого посліду, тут піщанка тягла до своєї нори гілочку саксаулу, аби повечеряти нею поруч із надійною схованкою; там тхір-перев'язка зловив і з'їв довгохвостого тушканчика, залишивши від бідолаги лише жмуток закривавленої шерсті на піску – тут, як і скрізь у світі, кожен виживає, як може.
А скільки пташиних слідів можна побачити на вранішньому піску! Саксаульна сойка кігтем заднього пальця прописала по піску довгі поволоки, дудак[211] залишив по собі вервечку трипалих слідів, а тут мандрував-дріботів кудись рябок[212], і навіть пустельний сич полишив на піску відбитки своїх лап... Втім, пройде зовсім небагато часу, почне прогріватися повітря, здійметься вітерець та й занесе піском геть усі сліди і опівдні вже ніхто й не здогадається, що тут вирувало життя. То хіба ж пустеля не диво?! І що може бути кращим від неї: таємничої та мінливої, суворої і непередбачуваної? Скрізь навчилася жити людина, скрізь земля дарує їй багатства, аби лиш не лінувався та поважав Матір свою.
Вже шостий день їхній караван із сорока арван[213], найнятий в Бухарі Парвізом у складчину ще з одним купцем, греком Феодором і керований караван-баші Солтаном, розмірено плив серед піщано-сірої одноманітної рівнини, направляючись у саме серце Ак-кумів – до Мерва, великого та багатого міста, найбільшого в Хорасані[214]. Торг у Бухарі видався вдалим для обох купців і вони поспішали якомога швидше дістатися далекого Константинополя, щоб першими того літа запропонувати на ринках столиці ромеїв шовкові тканини та дорогоцінний порцеляновий посуд з країни хинів[215], адже лише одна ця обставина вже обіцяла неабияку вигоду.