Ти собі розважаєшся, а риба бере, а риба бере...
Велосипеди, аби вони не пеклись на сонці, бо ще й камери в колесах полопаються, ховаємо під кущі верболозу, вирізаємо кілька лозових тичок на додачу до тих, що вже стоять, ввіткнені в пісок нашими попередниками по всьому березі, та й починаємо готуватись.
Щоб закинути донку, а тим більше, перемет, потрібно спочатку, розмотавши з мотовильця волосінь, акуратно розкласти її на прибережному піску, аби при закиданні вона не сплуталась, а далі вже на кожен гачок наживити черв'яка і лише тоді братись до закидання. Не одазу виходить пожбурити грузило на півсотні метрів та ще й туди, куди треба. Пропустивши прив'язаний до грузила шнурок між середнім та вказівним пальцями правої руки, утримуючи таким чином грузило за коротеньку паличку на кінці шнурка, починаєш розгойдувати свинцеву ложку вперед-назад з тим, аби, прилаштувавшись та намітивши поглядом місце на воді, куди потрібно поцілити, в момент, коли відчуваєш: "Пора!" з усього розмаху послати грузило вперед і вгору. Ти навіть встигаєш, доки воно летить, відстежити і траєкторію його польоту, і кинути погляд на волосінь, котра втікає з берега, точно повторюючи шлях грузила і навіть відчути ще до того, як воно впаде у воду, вдалим чи ні виявився кидок.
– Ба-бах! – неначе кілограмова щука скинулась посеред Десни. Дарма, що в свинцевій ложці мало не сто грамів, – ріка одразу підхоплює донку і снасть зносить течією так, що кут між берегом і натягненою, як струна волосінню донки становить хіба що градусів сорок п'ять, а, зазвичай, і того менше. От і виходить: добре, якщо метрів за тридцять від берега лягли на дно твої повідці з гачками.
– Ба-бах! – Толя пожбурив чергову свою снасть.
– Ба-бах! Ба-бах! – мало не годину триває така канонада. Хто б оце в кручі дозволив собі так шуміти? А на плесу можна. Доки позакидав всі свої снасті, вже потрібно першу донку перевіряти. Одразу ж оком кидь по своїх тичках: чи бува, не гне котру з них велика рибина? Ні, не гне поки що... А що ж у нас тут? І, взявши біля самої тички двома пальцями волосінь, намагаєшся почути, що там діється, на іншому кінці.
Щось, начебто, є... Смик! – коротко і різко робиш підсічку і починаєш витягати донку, не забуваючи акуратно викладати на піску волосінь. Десь там тягнеться по дну, здіймаючи хмарки річкового мулу, моє грузило. Здається, все-таки є. Точно, густірочка з мою долоню завбільшки, – на почин. І нарвавши в кошик шовковистої травички, поселяю туди свою здобич.
Тепер все спочатку: почепивши на гачки свіжу наживку, знову з розгону посилаю грузило аж ген туди, на середину.
– Ба-бах! – ех, тиші жаль; оце посидіти б он там, на протилежному березі, над обмутом з вудкою, підманюючи лящів.
До переметів доходить черга. Їх течія взагалі знесла мало не в берег. З якого б це дива? Покумекавши так і сяк, приходжу до висновку, що винен товстий і легкий капроновий шнур, з якого вони зроблені. Мабуть, саме через цей шнур їх так сильно зносить течія і, певно, саме тому вони й припадали пилом, як нікому непотрібні, в комірчині. А я ж покладав на батькові перемети такі великі надії! Ще б пак: цілих тридцять гачків, вчетверо більше, ніж на всіх моїх донках, разом взятих. Побачимо, що тут у нас...
Ти диви! Вже на першому ж гачку щось мотається із сторони в сторону. І на другому! І ще! Хай йому грець: носирі. Йорж-носир, дивна рибка, набагато, зазвичай, більший від свого родича – бобира, продовгуватий, смугастий, тулубом трохи схожий на судачка, головою – на щупеля, тільки рота Бог прорізав йому зовсім маленького, мабуть, через його ненажерливість; такий же колючий, як і його братик, але хоч більший від нього. Тільки й користі від колючого племені, що юшка з носирів чи не найсмачніша, та що чималеньких і підсмажити не гріх – кісток немає і на смак солодкі.
На трьох переметах на тридцяти гачках сиділо майже два десятки носирів. "А що ти хочеш, – міркую сам про себе, – гачки під берегом на чистому пісочку лежать. Носир любить, коли дно піщане та хрящувате".
Нехай вже й носирі будуть – все ж риба. Провозившись із трьома переметами мало не годину, берусь перевіряти донки, не забуваючи поглядати в бік Толі – що там у нього? Чи не тягне, бува, ляща? Та ні, такий же дріб'язок, як і в мене. Все ж таки, взявшись пальцями за волосінь однієї з донок, відчуваю одразу, як хтось посмикує мою снасть: є! Без поспіху вибираючи її з води, аби здобич передчасно не зірвалась, гадаю: що ж за рибина потрапила до мене на гачок? Вже зовсім близько від берега, на мілині, блиснуло щось на сонці яскравим сріблом, метнулось в сторону, потім скинулось на поверхні якось по-особливому, без великого шуму, зате дрібні бризки віялом сяйнули в променях вранішнього сонця і нарешті стало видно – чехоня. Бач, хоч і живе під самою поверхнею, а все ж інколи і з дна бере. Нехай і ваги в тій чехоні хіба що з двісті грамів, а однак приємно – на вигляд риба велика, довга.
Незрозуміло, майже по-дикунському вигукує Толя і, глянувши в його бік, я одразу бачу – щось велике взяло на його донку. Толя поволі вибирає волосінь, в мене аж під ложечкою засмоктало: невже лящ?! Коли ж це, навіть мені звідси видно, послабла враз волосінь на донці, Толя, по інерції, ще двічі перебравши руками, розуміє раптом, що сталось непоправне і з його вуст виривається гірке:
– Ай! – і згодом, до мене:
– Бачив?!
Стандартне рибальське запитання в таких випадках. Бачив.
Якомога швидше витягнувши з води снасть, Толя із гіркотою в голосі каже:
– Щука була. Гачка відкусила. А я думаю, чого б це, начебто і легко донка йшла, а потім враз – як упреться щось! Взяла на ходу... В тебе запасні гачки є?
На Десні без пригод жодного ранку не обходиться. Така вона, риболовля: як не одне цікаве побачиш, так інше, то одна пригода з тобою станеться, то кілька за один ранок. Друзям розповідати – на все життя вистачить. Ото надивившись різного і плетуть рибалки-фантазери всілякі небувальщини: хто не чув ніколи – ладен вуха розвісити, а досвідчений рибалка тільки всміхнеться про себе: ач, яке вигадав! Брехунець ти, хлопче!
Добре, що зараз у Толі свідок є – я. А згадати, як торік ми з батьком на Козі щуку спіймали: теж чиюсь донку вхопила, та ще й з грузилом-ложкою...
Ранок в день непомітно перейшов і вітер на деснянському просторі розходився не на жарт: хвиля плюскотить об піщаний берег, вимиваючи в ньому уріз, аж піна утворилась на воді. Подивишся на ці урізи і одразу ж видно, як, поробивши в пологому піщаному березі ряд сходинок, спадала деснянська вода – по десять-п'ятнадцять сантиметрів щодня. Поверхня ріки, вкрита хвилями, мерехтить проти сонця, інколи аж дивитись боляче. І хоча на небі повно маленьких білих хмаринок, проте сонце палить на відкритому місці на повну силу і якби не сильний вітер, нам, мабуть, було б важко витримати таку спеку.
Крім звичайного деснянського дріб'язку не вдалося нам ще сьогодні нічого путнього спіймати і я із заздрістю поглядаю на кручу протилежного берега. Звідси вона видається мені такою привабливою: і глибокою – бач, який он там крутий, прямовисний берег, і безлюдною – жодного рибалки за ранок не побачив, а значить, і риба там нелякана; і багатообіцяючою – був би оце в нас з батьком човен... Та і взагалі, не подобається мені на донки ловити: ходиш і ходиш по березі, вгору ніколи глянути, тільки те й знаєш, що черви на гачок насаджувати та постійно руки після них мити. А як поглянути на це з іншого боку, то все одно, за такого вітру тільки так і можна зараз рибу ловити. Хіба ж краще було б просто сидіти вдома, чекаючи з моря погоди?
Сонце вже так припікає, що тільки держись, добре хоч, що сильний вітер здуває цю спеку з твоєї шкіри, бо тут же й сховатись ніколи: все ходиш та й ходиш... Ні, що не кажи, а в гатці краще: навіть коли не клює, сидиш собі, на всі боки роздивляєшся, а головне – поплавця на донці немає і ти всієї краси отієї миті, коли риба бере, на донці не бачиш. Та й тягнути рибу вудкою куди цікавіше: ти сюди, а вона туди...
Згадавши дідову, завчену мною розповідь, я посміхаюсь про себе: "Я сюди, а вона – туди..."
– Дивись! – гукає до мене Толя.
Ой, лихо! Гне аж до води тичку на одній із моїх донок! Немов підслухала ріка дідове: "Я сюди, а вона туди..." та й вирішила винагородити мене нарешті, щоб не розлюбив, бува, приїздити до неї в гості. Я зриваюся з місця, не біжу, а лечу до тієї донки і серце мало не вискочить у мене з грудей, стукає, рветься на волю десь під самим горлом.
Рвучко хапаю волосінь, з розгону підсікаю на себе і відчуваю, що щось не так там, в деснянській глибині, не по-справжньому, і той сильний опір – він неживий, тягнеться снасть, але поволі, а волосінь під вітром аж бринить і хоча й товста, та все ж витягти одним махом не вийде. Корч... Куди подінешся – мусиш тепер тягнути його на берег, аби відчепити. Я починаю повільно, навіть з натугою, підтягувати того корча до берега, навіть не звертаючи, з досади, уваги на запитання Толі: " Ну що там у тебе?".
Хоча й наближається поволі підступна корчака до берега, але, в той же час, і зноситься течією все більше донизу, аж доки я не помічаю, що вона вже й наступну донку взяла у свій полон: волосінь на ній послабла і зовсім лягла на воду. Нарешті мені все ж вдається підтягнути до берега здоровенну, чорну, в мою руку завтовшки, кількаметрову гілляку, котра мандрувала здалеку кудись при самому дні, аж поки не втрапила на мою донку.
Промучившись чи не з годину, доки тягнув того корча, розплутував снасті, перечіпляв черви та знову закидав донки, я зовсім розчаровуюсь в такій ловлі. Тільки й того, що разом із корчем витягнулись дві густірки і одна – така, що будь-кому не сором показати, але все одно, нехай Коля Коток і надалі ловить на свої донки, а я вже краще в гатці посиджу...
Нарешті нам так схотілось поїсти та хоч трохи прохолонути, що покинувши снасті напризволяще, ми ховаємось у рятівному затінку високих кущів червоної лози, розводимо на галявинці багаття та беремось смажити сало. Нанизані на обчищені від кори і плоско застругані вербові палички шматки сала апетитно шкварчать на вогні, жир із них капає прямо в багаття і раз по раз ми прибираємо сало, аби підставити під нього хліб: не можна ж отак просто втрачати смакоту.