Чужа душа — темний ліс. Навіть те, що Ната не схотіла їхати до Кадіївки, а впросилася до горлівського автобуса може викликати підозру.
Наті хотілося сидіти в автобусі рядом з Вірою. Це саме бажання мали деякі хлопці. Ваня Сухотеплий — єдиний, що зміг потрапити з Підверб'янки на обласну спартакіаду, також розраховував опинитися близько Віри. Приховані почуття не давали йому спокою. Побачивши біля своєї супутниці кадіївську чемпіонку, він збагнув, що справа його безнадійна.
Нарешті довгоочікуваний автобус прибув. Ната з Вірою зручно вмостились і почали негайно вгамовувати голод.
— Аж не хочеться вірити, що спартакіада вже відбулася, — тихенько шепнула Ната. — Я так готувалася до змагань, як до чогось надзвичайного в моєму житті, не із-за слави, а щоб побачити інші місця й інших людей. Скажу тобі правду, Віро, якби я не поквапилася вийти заміж, то виїхала б з Кадіївки кудись подалі, де б мені ніщо не нагадувало отого злиденного, задимленого містечка.
— Що б ти заспівала, якби тобі довелося пожити якийсь час у Підверб'янці? — спитала Віра.
— Усе залежить не від міста, а від того, які люди живуть у ньому, — задумливо мовила Ната. — Уяви моє становище: душа моя рвалася кудись у небо, та тіло надто земне в мене. Залишалося виходити заміж тільки за такого як і я — за шахтаря. На моє щастя трапився саме такий, як мені було потрібно.
— Учора ти казала трохи інакше, — ненароком вихопилося у Віри.
— Я не шкодую, що вийшла заміж не за когось іншого, а за того, хто є тепер моїм чоловіком. Він любить мене і забезпечив матеріально.
Ната усміхнулася так штучно, що обличчя її скривилося, мов від оскоми. Придивляючись уважніше до цієї гарної молодої жінки, у Віри склалося враження, що Ната говорить зовсім не те, що має на думці.
— Якщо не помиляюся, Нато, одного з твоїх залицяльників, поширювача журналів Аркадія Гриву я колись бачила у нашій Підверб'янці. Ти про нього мені раніше розповідала.
— У Підверб'янці? — здивувалася Ната. — Це тип сіренької і мізерної людини.
— Тоді я людей аж ніяк не розумію, — казала Віра. — Я б його зарахувала до інтелігентів.
Ната щільно підсунулась до Віри й ледь чутно сказала:
— Я того Аркадія дуже добре знаю. Найпідлішої людини не знайдеш. Він до того дійшов, що мав намір продати людину за п'ятсот карбованців.
— Невже в наш час можна когось продати чи купити? — поцікавилася Віра. — Кріпацтво скасоване ще в минулому сторіччі.
— Ти послухай, що я скажу, то дивуватися не будеш. У вашому селищі Аркадій надибав свого давнього знайомого Миколу Солода. Ти його знаєш.
— Солода? — навіщось спитала Віра.
— Так, Миколу. У Кадіївці дівчата їли його очима; я теж не відставала від них.
Микола виглядав тоді, ніби казковий принц, був гордовитий і, мабуть, був дуже високої думки про себе, бо на наших дівчат не звертав ніякої уваги. Ми вирішили, що він має якусь дівчину і дали спокій. У Підверб'янці Грива зустрів Солода і якось зумів намовити його позичити на кілька днів п'ятсот карбованців. Микола дав гроші, але Аркадій не тільки не збирався повертати, а мав намір повідомити про це мого чоловіка. Якби він це зробив, то могло б кінчитися дуже погано.
— Для кого, і що ти маєш на увазі?.. — запитала Віра.
— Я багато теревеню, Віро, а ще й досі не сказала тобі, хто мій чоловік. Приховувати вже нема потреби. Мій чоловік працює оперуповноваженим районового відділу державної безпеки. До того ж безпідставно думає, що ми з Миколою приятелюємо. У Миколи щось з минулим не в порядку. Та це не причина. Оперуповноважений може посадовити кого завгодно, а обвинувачення знайдеться потім, — з ревнощами жартувати не можна. Аркадій побоявся розпочинати свою підлу роботу, щоб і його не вплутали, йому кортіло тільки привласнити чужі грошенята. Страх спонукав його побачитись зі мною і все мені розповісти. Я з обуренням сказала йому, що у нього залишився тільки один вихід: повернути Миколі гроші для певности через мене і набрати в рот води, щоб уникнути трагічного кінця. Він послухав моєї поради і віддав мені гроші. Зараз вони лежать у моїй кишені.
— їхала я на спартакіаду з розрахунком зустрітися з Миколою, але його не було. Єдиний вихід — дістатися до вашої Підверб'янки.
Віра з удаваним спокоєм слухала Нату. Нема сумніву, що ця приваблива молодичка виконує обов'язок далеко не спортовий. У Віри вже не було бажання ні питати, ні казати, чекала під Нати ще чогось приголомшливого.
Автобус сповільнив швидкість і ледве пересувався. Пасажири негайно знайшли причину сповільнення: зграя великих птахів повільно ходила по дорозі і по стерні, мабуть, вишукували колоски, не звертаючи уваги на автобус з смердючим запахом перепаленої бензини. Серед спортовців знайшлися знавці птахів, від котрих довідалися, що це були дрофи, тяжкі птахи; вони довго біжать, набирають швидкість поки нарешті зможуть піднятися в повітря.
Минувши птахів, шофер знову набрав швидкість і молодь зараз же повернулася до розмов.
— Віро, як ти дивишся на мій намір зустрітися з Миколою? — запитала Ната.
Віра збентежилась. їй ніяково було за Натану нетактовність. Хотілося відповісти, щоб вона радилась в таких двозначних справах, як відвідини своїх давніх приятелів не з випадковою дівчиною, а з своїм чоловіком.
— Я думаю, що Микола буде дуже радий побачитися з приятелькою. Якщо хочеш, я довезу тебе до Підверб'янки, в тачанці місце знайдеться.
Віра уміло, по-артистичному вдавала безжурну й веселу.
— Чудово, Віро! Мені так сприяють обставини в моїх плянах, — зраділо сказала Ната.
У Горлівці автобус зупинився перед палацом рад. Пасажири попрощалися й пішли далі шукати транспорт, щоб якось добратися до своїх мешкань.
— А де ж Ваня? — запитала Віра. — Куди він подівся?
Та Ваня нікуди й не дівався. Він стояв на тому самому місці, де висідав з автобуса. Його припущення здійснилося і в другій своїй частині: та кадіївська дівуля причепилася до Віри, як реп'ях. їй уже чомусь треба бути й у Підверб'янці, — через неї не зміг побути з Вірою насамоті, а потім ще треба чекати на авто в Горлівці. І все через оту Нату, чи як її там звати.
В той час, як Ваня думав куди йому дітися на ці кілька годин, до нього підбігла Віра і порадила не чекати на вантажне авто, переустатковане для возіння підверб'янців до районового центру, а їхати з нею.
— Дядько Трохим вже їде, він нас усіх помістить, — пропонувала Віра.
Сухотеплому знайшлося вигідне місце поряд з великою, вусатою Трохимовою статурою.
Ініціятиву розмови Віра тримала в своїх руках. Вона розповідала про підверб'янських спортовців, зокрема про багатого на штукарські витівки під час гри Ваню. Якщо йому пощастить добратися до інституту фізичної культури, то з нього буде майстер спорту. Вона навмисне говорила голосно, щоб чув і Сухотеплий.
Спортових розмов вистачило до самої Підверб'янки, поки й не зупинились біля клюбу. Головні двері були замкнені. Віра з Натою ввійшли через бічні й опинилися на сцені. Микола вже був у залі і займався своєю роботою.
— Миколо Степановичу, до вас приїхала гостя з Кадіївки! — вигукнула Віра.
Микола кинув малювання й поспішив на сцену, щоб пожати Вірі руку.
— Вітаю з перемогою! — запально казав Микола.
— Ви неуважний, Миколо. Тут є ще одна чемпіонка, моя приятелька Ната Чайка.
Микола дивився на Нату, що стояла осторонь і усміхалася.
— Яка несподіванка! Що тебе сюди загнало? — з не меншим завзяттям вітав Нату — чемпіонку потиском руки Микола.
— Ви говоріть тут, а я зайду до мами в бібліотеку і зараз повернуся, — сказала Віра й поспішно вийшла.
Ната подала Миколі пакунок з грішми.
— Твій приятель Аркадій Грива повертає тобі його борг й формально дякує. В майбутньому, Миколо, не будь такий нерозважний. Ця позичка могла наробити тобі дуже багато прикрощів.
— Я це враховував, Нато. Він же міг розуміти мою позичку як хабар чи відкупне. Я б ніколи йому й не упоминався.
— Аркадій мав інший розрахунок, та я завадила. Відібрала від нього гроші з наміром побачитися з тобою на спартакіаді. Ти не приїхав і це спонукало мене їхати аж сюди.
— Із-за цього забиватися в таку далечінь? — допитувався Микола.
Ната дивувалася з Миколиної нездогадливости.
— Хіба ти не розумієш, — казала вона, — що зраділа нагоді побачитися з тобою. Більше року минуло, як ти виїхав з Кадіївки. За цей час багато дечого могло статися. Ти мене можеш спитати: а навіщо нам бачитись? Мабуть до цього мене спонукує жіноча цікавість. Нічого не вдієш, я залишаюся сама собою без змін.
Микола погодився з усім, що казала Ната, за винятком її останнього твердження. Цікавість він не виключав, і одночасно ні на мить не забував, що Ната — дружина енкаведиста й аґент тієї установи. Чи не з доручення свого чоловіка вона приїхала до колишнього свого коханця? Гроші також можуть бути одним з аргументів з акту обвинувачення. Він розповідав про себе так, як воно було насправді: удень
— копальня, увечері — клюб, громадська робота над плакатами для партійної організації. До пиварні ходить дуже рідко, друзів близьких не має, крім Віри Доценко, з якою тільки сперечається.
Можна було б розповіддю обмежитись, але Ната не задовольнялася, їй треба було знати все докладніше. Тоді Микола взявся розпитувати про те, як складалося її життя, аж поки не прийшла Віра.
— Вибачте за затримку, — казала Віра, знаючи, що Ната і Микола потребували самотности. — Мама цікавилася спартакіядою, а я й розтеревенилась... Ми так наморилися, що хотіли б уже пообідати й відпочити, а потім знову вдатися в балачки. Я запрошую вас, Миколо, до нашої хати.
Микола рішуче відмовився: він і не голодний, і має пильну працю.
Вдома на Віру й Нату чекала Санька, щоб також привітати дівчат з спортовими осягами в свій спосіб, наваривши вареників і інших їстівних ласощів.
Ната з цікавістю оглядала чисто прибрані кімнати, заставлені хатніми квітами.
Признаюся, Віро, що мені трохи соромно перед тобою, — сідаючи на канапу, зворушливо казала Ната. — Усе, що я розповідала тобі учора й сьогодні — цілковита брехня.
Віра зніяковіла, ніби це вона змусила гостю визнавати свою провину.
— Заспокойся і не турбуй себе зайвими справами,
— радила Віра.
— їхала я сюди не тільки з розрахунком віддати Миколі гроші, а й винюхати, чи не тримає, бува, його щось тут.