Якщо Фрейвар зумів виторгувати собі старого, заржавілого та пощербленого бредокса, бо який же вікінг пройде мимо бредокса, то Сиверові довелося задовольнятися простою болгарською брадвою[187], хоча згодом вона таки припала йому до душі. Решту, майже чотири сотні золотих динарів, вони закопали все в тому ж лісі – про чорний день. На жаль, той день не дуже і забарився – через кілька літ в пустелі, під час нападу розбійників, загинув Фрейвар. Сивер настільки був пригнічений смертю побратима, що геть чисто забув про той скарб навіть повернувшись до ромейської столиці. І лише після Ломбардії, твердо намірившись дістатися, що б там не сталося, Русі, рідного отчого порогу, він, прибувши в Константинополь, згадав про золото, з великим трудом віднайшов те місце у лісі і забрав динари з собою.
Золото помандрувало з ним на Русь – з купецькою валкою ломбардійців він добрався до Києва, де воно ще мало не два літа пролежало під спудом, схоронене в чагарях на березі Клова[188] і лише зовсім недавно, після Русалчиного Великдня[189], Паоло знову відкопав свій скарб, аби придбати на торжищі лук зі стрілами та коня – вже час було рушати до Коропа.
Нелегко далося йому те золото: було воно заплямоване і кров'ю вбитих ескувітів, і, певно, що кров'ю інших людей, бо така вже його суть: манити до себе жовтим блиском, як манить нічних метеликів вогонь – на людську погибель. Тому так прагнув він у своїх мріях обміняти те золото на безтурботне прожиття решти свого віку, хоч якось очистити свою хрещену душу від тягара сумління, вмити руки, забути минуле... За стільки літ, проведених у чужих землях, Паоло звик до того, що геть усе необхідне можна і потрібно було купувати і тому золото, як здавалося йому ще донедавна, здатне зробити за нього все для подальшого, безгрішного вже, життя.
То чому ж останніми днями в душу сумніви почали закрадатися: чи таке вже воно всесильне, оте розтрикляте золото?
Удома на них чекала Десеня.
– Чи все пройшло гладко? – досить бадьоро поцікавилася вона.
– Усе, бабо, – заспокійливо кивнув головою Паоло.
– Ну, то і в добрий час!.. Жити вам, поживати та добра наживати!... Чую я і знаю, що не сьогодні, так завтра заберуть мене пращури до себе. А тому, Сивере, підгортай рукави і берися до діла... Мусиш оглянути ріллю та лядину: маєш знати що, де і як, бо теперішні рядовичі мої вже з тобою ряд укладатимуть. Не забув же? Земля наша – із самого краю, уздовж могил, від старого городища і аж до Ятриці... Хіба ж нині те, що колись було?! Ці пришлеці, – за ними тільки й дивись, щоб не одурили... Знаю, чула, що на одному поприщі донині підсіка неспалена лежить: рядович мій, Борило, килою[190] мучиться. Чути – чула, а що по немічі своїй зроблю?... Та й не до того мені... Ти вже сам господарюй: аще не засіє хоча б озиминою, по весні його з домочадцями – у закупи[191] або й обельним холопом зроби. Спуску не давай – не нашого роду, чужий!
– Добре, бабо.
– А тобі, Вишне, ось що скажу... Давно ти мені до душі прийшлася, жона ти тепер із посагом, а тому не челядкою будь, як у Ізбори, а господинею в цьому житлі... Праонук мій, – кивнула Десеня на Паоло, – найперший серед роду, верхівка стовбура його. Тож гідною жоною маєш бути!
Стара помовчала трохи, мовчали й супруги.
– Чи ж хоч пам'ятаєш ти, Сивере, рід свій: прадідів та прапрадідів?
Сивер довго м'явся, бо знав лише Жадана, Рождена, пригадав Щедра, Велесича і, звісно, Кологаста – тих, кого бачив сам, або чув імена змалечку, потім, ніяковіючи, протягнув:
– Не всіх, бабо...
– А ти, Вишне? Довгенько жила у Видути – маєш знати.
Мовчала, червоніючи, і Вишня.
"Це тобі, Ізборо, в докір..." – про себе мовила Десеня.
– То ж слухайте обоє та запам'ятовуйте, доки я ще жива... Помру – ніхто вам не розповість, а знати мусите, бо як дерево всихає з обрубаним корінням, так і рід людський, коли пращурів забувають.
Якийсь час у житлі було тихо-тихо, потім, зібравшись, очевидно, з думками, Десеня почала:
– Не всіх знаю і я... Чула лишень, що коли пращури наші стояли в Подунав'ї і рушили звідти вгору понад Славутою-рікою, то на чолі у нас був Богумир, велій муж і отець усім, як рідний...
Казали колись старі люде, що йшли ми сюди довго – шість чи й сім поколінь. Важко було – січі та й січі, мужів не вистачало, часом мало не всі снопами лягали на брані, а тому й мали ті, хто живим зоставався, і по дві жони, і по три, й по чотири. Загине муж у січі, то брат його, якщо був такий, братову супругу з дітьми приймав до себе і жили ото так, купно, один муж зо всіма жонами. Бо інакше й не можна було – перевівся б рід. Отак, з Кологастом на чолі, й прибилися ми до Десни та на Лисій горі, що тоді ще так не звалася, поблизу Обижані й лишилися...
А вже від Кологаста, що привів наш рід сюди і велів тут житла ставити, від нього знаю всіх. Еге... У Кологаста було двоє синів і по його смерті старшого, Володара, обрав рід старійшиною. Та він мав рану важку ще відтоді, як ішов рід сюди і була січа велика на межі зі степом, тож недовго пожив після обрання, помер, а старійшиною рід поставив Гуряту, братанича Володара. За тим був Рекун, син Гуряти, а потім Скурат, брат Рекуна менший, а по Скуратові – Отай, що мав чотирьох жон і чотирнадцятеро синів та дев'ять дочок, це коли не рахувати тих дітей, що померли малими...
Тож один його син, Зимород, пізніше став старійшиною, а інший, Вишняк, – волхвом, та таким, що знали його усі сувири і, кажуть, не один раз збиралися на Вишняковому капищі волхви з усих наших земель. Ото саме Вишняк, на прохання віча і вказав родовичам де саме поставити нове городище – на Коропі... Зимород дуже довго був старійшиною, розповідав мені свекор, Велесич – син його, і ото при Велесичі хозари спалили Вишнякове городище, а що вже люду по-ляг-ло-о тоді... – протягнула Десеня і довго ще потому мовчки скрушно хитала головою.
... – Вишняка я вже пам'ятаю, – помовчавши, продовжила стара, – такий старезний був, що куди мені, теперішній! Коли Щедр умикнув мене з-під Борзни, Ярун, отець мій, погоню вислав, та Щедр був не один, а з трьома братами, і від отцевих челядників вони відбилися, а потім на Сеймі сліди так заплутали, що погоня відстала, вирішила, певно, що умикнули мене путивльські, тож до Коропа нас ніхто вже не тривожив. Щедр мій був онуком Зиморода, а мій свекор, Велесич, сином того єдиним, від другої жони, Розніги, бо решта дітей у Зиморода від Всемили – одні дівки були, та такі руді, в ластовинні, що ледве їх заміж побрали!... – Десеня аж хихикнула, згадавши, що розповідав колись про своїх сестер Велесич. Витерла з підборіддя слину і продовжила:
– Був і Велесич старійшиною, після Зиморода, токмо не так довго: захворів важко, дихавиця[192] його дуже мучила. Зате мій муж, а твій прадід, Сивере, Щедр, родом правив більш, як три десятки літ, доки й не загинув – торки в степу посікли... Дуже вже любив його рід та тільки не було над ким і могилу насипати, а мені ось довелося самій горювати... Далі ти вже знаєш...
І Сивер, і Вишня якийсь час мовчали, вражені пам'яттю Десені та її розповіддю, а потім Сивер запитав:
– Бабо, то ти, може, й про Рикушеву рідню мені розповіси? Від кого він походить?
– Рикуш? Це ж которий? Кульгавець?
– Та ні, коваль. Подругом був моїм – згадай!
– А-а-а, Ри-и-куш, ко-ва-аль... – протягнула Десеня. – Ось зачекай, зараз повім... Роду він нашого, Кологастового, – ствердно кивнула головою стара і замислилась.
– Ну, ось слухай. – почала вона нарешті: – У Рекуна було четверо синів, то від наймолодшого... ні, не так! Від Скурата ведуть вони свій рід. Авжеж! Це в Скурата наймолодший звався Браздом; то його онук, Тригуб, та й узяв собі за жону Любаву – дочку Зарева і Липки. Отець Зарева, Зима, був ковалем з Вороніжа[193], прибився до нашого роду, а Липка – чи не наймолодша дочка Незвана, Отаєвого брата. То вже від Тригуба з Любавою народився Зубко – прадід Рикуша твого, а дідом його був Марун, такий богатир, що коня на плечах піднімав, ну, а отця Рикушевого, Зиморода, мусиш і сам пам'ятати.
Сивер ствердно кивнув головою: кого-кого, а Рикушевого отця він добре пам'ятав, і не лише тому, що з сином його дружив; подарував колись йому коваль аж два наконечники для стріл – який отрок таке забуде? Стояв нині Зимород перед його очима неначе живий: шкіряний ремінець на чолі, в зморшках навколо очей сажа пов'їдалася, на голому до пояса тілі шкіряний передник, а м'язи на руках буграми ходять...
– У житті всяке трапляється, муж загинути може, тож, Вишне, тобі доведеться увесь рід в голові тримати, ти давно вже наша. Запам'ятовуй! – строго проказала Десеня і, трохи помовчавши, вже зовсім іншим голосом, слабким, старечим прошамкала:
– Штомилашя я... Пошплю.
Чотири сохи ріллі, три лядини – ого! У отця його, Жадана, було лише три сохи. Певно, дісталася рілля, хоч і не вся, Десені по задниці, зі смертю правнуків, бо інакше – звідки?
Паоло їхав верхи уздовж майбутнього свого уділу: добрих п'ять, та ні, шість верстов виходить. Неширокою смугою у сотню сажнів лежала та земля, вперше розорана, певно, ще його прадідом, Велесичем. Від старого городища на ціле поприще тягнулася давня, перестояна лядина – щонайменше чотири десятиліття не було тут ріллі: густо стояли сосни, частина їх минулої зими була підсічена, але так і лишалася лежати невикорчувана, неспалена, поросла крапивою та високим кипрієм – певно, це про неї говорила Десеня, згадуючи нещасного Борила; далі, вже за Гульбищем, на молодій лядині, де земля відпочивала хіба що п'яте чи шосте літо, видно було навіть звідси – насіялося вже і молодих сосонок, і осичок та берізок – колись і тут буде підсіка, повернеться свого часу рілля, впаде у землю зерно, проросте жито, наллється колос і з ласки Подателя наділить свого господаря хлібом.