Якщо ж під час арешту вони не знайдуть нічого такого, що їх цікавить, то не вибачаться переді мною і не випустять на волю. У шухлядах я зберігаю головним чином дуже давні листи. Вони потрібні в першу чергу мені, а може й тобі, Віро, та братові твоєму.
— Це ви кажете на те, щоб заінтригувати мене? — спитала Віра.
— Тобі цікаво знати, які в скарби переховую... Був такий час, ще перед заміжжям, коли я оберталася в середовищі передової української інтелігенції, котра жила Україною. Усе інше було для неї другорядне. Деякий час я працювала в редакції "Сніп", що його редагував Микола Іванович Міхновський. Ти ще не чула цього імени, а воно ж належало людині велетенського духу. Тоді я не вміла ніяковіти і легко знаходила з людьми спільну мову, щоб з ними заприятелювати. Познайомилася я з багатьма українськими діячами, котрі з якоїсь нагоди навідувались до Харкова. Результат того знайомства — листування і від мого імени, і від редакції на доручення Миколи Івановича. Ті давні листи — мій скарб. Я плекала думку написати спогади вам, дітям, але завадила наша національна особливість відкладати діло на пізніше, і на той час, коли нічого не перешкоджатиме. Отак довідкладалася до хвороби. Я розповім, якщо захочеш мене вислухати, — знаю, що являє собою молодь.
— А ви вважайте мене за стареньку, — обнявши матір, казала Віра. — Ось відбуду спартакіаду і тоді кожного вечора буду записувати вашу розповідь, а покищо не завадило б заховати найважливіші папери десь у певнішому місці.
— Ти починаєш, Віро, конспіруватися, як оце колись робив Олекса Петрович Безпалько. Він мене намовляв тікати від сексотів невідповідними шляхами, аж поки я зрозуміла, що сексоти були у дідусевій уяві — його гнала манія переслідування. А що ти мені радиш?
— Ще не знаю, мамо, я така неспокійна, боюся... Було б добре, якби ви погодилися, щоб ми з Миколою порадились про це. Дозволите?
Ця думка виникла у Віри раптово, і здавалась не тільки влучною, а навіть щасливою. Чому б і справді не мати з Миколою стосунки значно ближчі, дружні, а також ще одну таємницю? Він не відмовиться знайти для материного архіву таке місце, куди б не здогадалися загляути досвідчені шукачі чужих таємниць.
Мати не заперечувала, але й не давала згоди; такі речі з-опалу не вирішуються. Виявлялося, що у Віри стосунки з Миколою значно ближчі, ніж можна було припускати.
До кімнати ввійшов Юліян Адріянович, і розмову на цю тему припинили.
Наступного дня Віра займалася спортовими вправами, а Ольга Павлівна обслуговувала в бібліотеці читачів, яких знала не лише з лиця, але і їхні смаки та уподобання. Це полегшувало працю, а також давало можливість думати про щось інше. Вона обмірковувала незвичайне Вірине поводження. Якщо це поважний психологічний струс, то чим він викликаний? Та чи необхідно знати подробиці? Хто має проникливий і допитливий розум, той бачить скрізь наругу над гідністю людини. Тільки вона не змогла знайти собі відповідного місця на спостереження.
Додому Віра повернулася з невеличким пакунком.
— Тепер таких зошитів не дістанете, — хизувалася Віра перед матір'ю. — Сьогодні ми почнемо записувати ваші спогади.
Ольга Павлівна погодилась. Вечором, коли всі припиняли свою роботу й відпочивали, Віра поклала перед собою один зошит.
Того вечора Віра спромоглася записати лише одно материне речення: "Мені колись здавалося, що кращого міста, як наш Кам'янець, нема ніде на світі...".
Кам'янець й досі стоїть, як вистояв багато-багато сотень років. Жила там з батьком та нянею тоді ще маленька, з ще меншим братом Захарком дівчинка Оля, Вірина мама, донька кам'янецького лікаря, нащадка славнозвісного полковника Семена Палія. Усе те далеке, якщо не казка, то легенда про історичну дійсність. Віра переносилася туди на чарівному килимі, уважно слухала, забувши про все інше, навіть і про зошит. Тільки крутила в руках ребристий олівець з такою ретельністю, ніби виконувала важливу роботу.
Ольга Павлівна побачила, що спогадів вони не напишуть, — і ні трохи не шкодувала. Краще хай Віра вислухає, чим жила її мати.
За тиждень до спартакіяди Віра дізналася багато й зійшлася з матір'ю душевно ще ближче.
18. ПІДВЕРБ'ЯНСЬКІ ПОДІЇ
Яка велика ріжниця між вчорашнім днем і сьогоднішнім! Учора було свято: до самого вечора на стадіоні відбувалися заключні змагання обласної спартакіяди вуглярів. Людей було так багато, що навіть біля доріжки, де вирішувалися питання, хто здобуде перші нагороди, не було місця. У цьому сприяла лагідна погода без вітру і куряви. Змагання розпочалися ранком без порушення порядку.
Віра брала участь в змаганнях легкої атлетики, в основному — біг на коротку дистанцію. Не марно протягом літа тренувалась, щоб на спартакіяді осягнути найкращих показників. З такими результатами можна брати участь у всесоюзних змаганнях, якби не легка атлетика, якою не дуже захоплювалася. Головне те, що перший приз за короткі дистанції одержала вона.
На зборах, що відбувалися в залі профспілок, спортовцям довелося понудитись, слухаючи вітання, подібні на аґітаційні промови. Спортовці стоїчно терпіли, бо знали, що після роздачі нагород і відповідних напучувань, їх поведуть до закритого ресторану, призначеного обслуговувати високопоставлених осіб з обласних установ.
У своїх сподіванках спортовці не обманулись. Та не всі присутні могли повечеряти, бо через брак транспорту мусіли зразу ж після закриття урочистих зборів роз'їзджатися по своїх селищах. Приготоване споживали ті, що залишалися у місті ночувати. До таких належала горлівська група, у склад якої входила Віра Доценко. У неї ще вистачало снаги разом з усіма жартувати й сміятись, адже ця поїздка була надзвичайно винятковою, не подібною до того, чим наповнювалися одноманітні дні в Підверб'янці. Це була приємна нагода вирватись із селища, що десь причепилося під балкою, як кущ кураю, пригнаний осіннім вітром.
Віра сиділа за столом з кадіївськими футболістами, що їх "позичили" гірняки в залізничників. Спортовці не уникнули й тут промов — надолужували ті, кому не пощастило висловитися на урочистих зборах, переважно працівники культурної пропаганди комсомольських організацій. Вони виконували свій обов'язок. Між спортовцями, що здобули нагороду, була також і Ната, з якою Віра познайомилася під час розмови про те, чи покличуть їх на всесоюзні змагання. Від ширококостої молодички Віра дізналася, що її нова знайома Ната рік тому вийшла заміж за службовця райвиконкому, тобто районового виконавчого комітету, а до заміжжя працювала в шахті відкатницею вагонів. Живуть вони з чоловіком в згоді, тільки він дуже багацько працює. Щоб не нудитися вдома Ната влаштувалася в торговельному відділі. Чоловік намовляв її вчитися на курсах у Кадіївці, де крім курсів машиністів електровозів, інших не було. Не на те вона виходила заміж.
— А ви ще вільні чоловіків? — ніби між іншим, спитала Ната свою слухачку. — Принагідно можу дати пораду з мого власного досвіду, якщо вам не пізно. Не одружуйтеся, Віро, з людиною не вашого кола, бо виникатимуть ріжні прикрощі. Ми з чоловіком одну і ту річ бачимо іншими очима.
— Ваш чоловік мабуть дуже освічений, — здогадувалася Віра.
— У грамотності він не кращий від мене; я тільки семирічку подужала...
Розмову не дали кінчити футболісти. Один з них безцеремонно сказав:
— Досить, Натко, патякати! Дай нам можливість поговорити з майбутнім чемпіоном Совєтського Союзу Вірою Доценко.
— Якщо Віру допустять на всесоюзні змагання, то вона з Москви не повернеться, а вас, задрипаних футболістів, ніколи вже не привезуть і на обласну спартакіаду. Ти знаєш, що тобі зроблять наші Кадіївці за сьогоднішню гру? Ноги повернуть п'ятами наперед. Через тебе ми програли.
— Хто це "ми"? — насмішкувато питав футболіст.
— Кадіївака! — вигукнула з пересердя Ната. — Скажи, навіщо ти, замість подати м'яча своєму дружкові Курилові, за всяку ціну хотів сам догнати до воріт?
— Я не міг подати м'яча Курилові, — виправдувався футболіст. — А втім, це не політика і за те, що не туди м'яч потрапив, не заарештують.
— Досить, досить! — вимогливо сказала Ната.
Розмова їхня точилася й далі жваво, а промовляти вже ніхто не наважувався.
Спортовці почали розходитися по своїх нічліжках досить пізно. Багатьом треба було йти до так званого сільського будинку. Чомусь довгий барак названо сільбудом. Це було і Вірине місце ночівлі. Ната мала десь краще місце, а тому вони попрощалися, ніби їм вже не доведеться бачитись.
Понеділок розпочався клопотами. Горлівчани чекали на спеціальний автобус, але на призначену годину він не прибув. Переконавшись, що з автобусом трапилися неполадки, досвідченіші спортовці рознюхали дорогу до найближчого кіоску з харчами. З куском хліба й ковбаси можна утриматися до вечора.
Віра здивувалася, побачивши біля себе товариську молодичку з Кадіївки Нату.
— Не встигла до автобуса? — запитала Віра.
— Ні, я змінила свій маршрут і упросилася на
ваш автобус. Маю у ваших околицях маленьку справу, тож хочу скористатися з нагоди.
Вони стояли й спостерігали як вітер пробігав вулицею, здіймаючи куряву, гнав за будинок пошти, студентські гуртожитки, споруджені на цвинтарищі, щоб вирватись в просторий степ. Над містом пливли хмари, обіцяли негоду. Від учорашньої святковости, піднесеного духа не залишилося й сліду. Горлівські футболісти сперечалися й нарікали на несправедливість судді й жюрі. Вони були впевнені, що їхні футболісти могли б пишатися своїм першеством, якби їх не відкинули шахрайством. Цієї кривди горлівчани не забудуть ніколи! Любителі спорту іноді свою уяву сприймають за дійсність в такій мірі, що заперечення вважали б за кревну образу.
Людина має властивість сприймати помилкову уяву, а також незнання в багатьох випадках, як це сталося з Вірою. Учора вона бачила Нату зовсім не такою, як сьогодні. Де й поділася її наївність! Це була категорія жінки, що до двадцяти років встигає придбати кілька дітей і по самі вуха поринає у родинні клопоти, пов'язані з матерільними нестатками. О, Ната нестатків не терпітиме — її заклопотаність іншого порядку! З усього того, що вона казала минулої ночі, складається враження, що це щаслива жінка, якщо не враховувати натяків на негативні сторони її чоловіка.