Тільки б не збитися..."
Вони потроху звикали одне до одного. Наступного дня, коли Авдій трохи поїв і лежачи, мовчки спостерігав за господарями житла, до нього на лаву підсіла дівчина.
– Чому у вас сім днів у тижні? – запитання її було щирим, без жодного підступу.
– Хм... А у вас чому шість? – в свою чергу спитав він.
– Я не знаю, – знову цей погляд наївної дитини, – по Кону так.
– Що таке "кон"?
– Це... Це як жити треба. Так, діду? – спитала в старого, котрий щось перебирав у дальньому кутку.
– Так, Благине.
"Ти бач, яке в неї ім'я: Благиня... Благо, значить."
– Ти не відповів, – не відступалась дівчина, – чому сім днів?
– Бог Отець за шість днів створив світ, а на сьомий узявся відпочивати.
Благиня замовкла і Авдієві було помітне її намагання зрозуміти почуте. Та йому пекло своє і він запитав:
– А місяць у вас який нині?
– Рюєнь[319]учора зійшов.
"Рюєнь... Авжеж, звідки їм знати про аугустус[320]? Але чому зійшов?"
– Що означає "зійшов"? – уже вголос поцікавився Авдій.
Дівчина дивилась на нього з невимовним подивом, довгобородий знай собі шурхотів у своєму закапелку – в житлі запала тривала мовчанка.
"Варвари, – зітхнув поранений, – що з них візьмеш", – і закрив очі.
– На небі зійшов, – почув нарешті голос Благині, – де ж іще? З моря Окіяну виплив. Дивний ти...
Він удав, що не чує: очей не відкрив, лежав непорушно, ніби спав, а думка між тим напружено працювала. Як же вони дні лічать? Головне тепер – це вервечку не загубити і не забувати вузлики щодня в'язати. Не втратити лік дням: ось що головне до одужання. "Місяць зійшов..." І що? Одне зрозуміло: не зійдеться ніколи їхній лік днів з його. Доведеться самому собі календар писати. Тільки б підвестися...
Всі вісімнадцять літ свого життя в Константинополі він уявлення не мав про те, як живуть люди за межами Ока Всесвіту, а тому, коли вийшов за його мури, то безмежно дивувався вбогості жител простолюду і ницості його повсякденного буття без жодного натяку на духовність чи хоча би який-не-який потяг до неї. І під час втечі на Русь, віддаляючись з кожним днем від Міста міст, здавалось йому, що він коли не в бездонній трясовині грузне, так каменем іде в морську глибину: зануренню тому не було кінця-краю. Опинившись же в поселенні паганистів, у житлі їхнього жреця Кришня, зрозумів, сяк-так одужавши: є таки кінець – ось він, оце тут. Далі вже просто нікуди було – далі хіба що пекло.
Як не видивлявся, як не вишукував він хоч якогось натяку на звичний оку прояв краси в заглиблених у землю житлах чи побутових речах або одязі росів-паганистів, ніде не бачив нічого витонченого, милого йому. Все було простим, навіть грубим, скрізь і в усьому замість краси панувала гола літургія[321]: дія, потреба неподільно брали там верх над хоча би простим якимось естетикосом[322].
Та на цьому неприглядному тлі грубого побуту кидалась Авдієві у вічі все та ж людська краса, що бачив він на Русі й раніше – в Києві та Чернігові й приписував він це диво чистоті помислів та щирій вірі в Христа всіх русичів. Втім, – неймовірно! – тепер навколо були одні лиш варвари-безбожники, паганисти, але й вони були красивими! Через важке, вочевидь, своє життя мали надміру мускулясті тіла, але при цьому й гордовиту поставу; мали хай і прості, неодухотворені, але чисті обличчя, довершені риси яких не могли приховати ані густі бороди, ані довге, часом скуйовджене волосся. А добрий десяток всюдисущої, прямо-таки ангельського вигляду малечі був додатковим тому підтвердженням.
Зустріти на вулицях богохранимого Константинополя якогось потворного, страшного на вигляд чоловіка було справою буденною; тут же людська порода, здавалося, не знала жодних вад, принаймні за весь час перебування в в паганистському поселенні Авдій не зустрів жодної почвари або виродка, коли не рахувати кількох покалічених звіром. Та якщо в ромейській столиці до нападу латинян буйним цвітом квітли богослів'я, література й мистецтво, то тут ніхто знати не знав не тільки істинного Бога, але навіть не мав жодного потягу до роботи думки, до філософії – не відчував Авдій у паганистів хоч якоїсь потреби у високому розмислі. А хіба без розмислу здатна людина усвідомити, що Бог – єдиний? Без філософії людина ніколи не стане монотеїстом[323], так і залишиться варваром.
Втім ці люди не були пропащими. Вони жили, як одна сім'я, поміж ними не виділялись відверто багаті чи жебраки: кожен готовий був допомогти іншому, нічого не вимагаючи навзамін. Досить швидко і з подивом для себе Авдій розгледів у поселянах щирість, чистоту помислів, доброзичливість та навіть якусь дитячу наївність. Жодного разу не був він там свідком сварок, а коли й траплялись між ними непорозуміння, то все те якось швидко припинялось і безслідно всіма забувалось. Він дивився на їхні стосунки й на думку йому знову, як і в Чернігові, приходили рядки Вергілієвих "Буколік". Єдине, чого не вистачало тій ідилії, вважав Авдій, так це віри в Христа.
А ще вони співали – без співу дня не минало. Немов ті птахи; мовчали хіба що коли труд був заважким. Співали з насолодою: поодинці і гуртом. В тому співі вчувалась непідробна потреба: він був частиною їхнього єства, тим, чим для Авдія розмисел про високе. Вже значно пізніше він зрозумів, що цим сіверянам – так вони себе називали – не було чужим почуття краси: він його просто не одразу розгледів; для цих людей було воно якраз у співі, а ще в прикрасах, недовершених або й недолугих з точки зору його, як людини, що мала щастя в житті бачити справжні взірці краси, проте, вжившись в їхнє середовище, з подивом зазначив наявність в тих виробах, нехай і спрощеної, а все ж безумовно гармонії.
Навкруги був ліс. Такий густий і дикий, такий нескінченний, неуявимо безмежний, що Авдій одразу ж усвідомив: тут інший світ, ойкуменою[324] і не пахне. Звався ліс пущею. І жодне інше слово не передало би Авдієві так повно суті того світу, в який він потрапив з Божої волі.
Втім раніше Авдієві ніколи й не траплялося чути такого слова – так само, як не уявлялось, що десь існує такий ось ліс: не проткнутись. А коли вперше почув, то й не здивувався, зрозумів, що ніяке інше слово побаченого й усвідомленого не передасть. Він потрапив у світ, в якому не було геть нічого, що хоч якось би нагадувало не те, що звичний світ Константинополя, а навіть світ Києва чи Чернігова. Через те він так легко і беззастережно повірив Кришневі, що з пущі до Хоробора не дійти, не доїхати. Бо інший вимір. Інший світ. Щось таке, що було поза його розумінням про можливість жити, чи хоча би виживати.
Пустелю йому було би сприйняти куди легше, аніж пущу: пустеля була знайома Авдієві зі Святого Письма, вона була місцем усамітнення праведників, там вони вершили свої духовні подвиги. А пуща... Пуща повна протилежність пустелі: там нічим не заповнений простір, пустота, тут же навпаки – нема простору, цілковита його заповненість. Одне єднало пустелю з пущею: що там, що там людині дуже просто згубитись, навіки розчинитись, щезнути без жодного сліду.
Вже саме ходіння пущею здавалось Авдієві чарами. Піти в суцільну гущавину, дійти кудись і повернутись назад – для нього то було майже рівнозначно тому, як живій людині пройти крізь стіну. Пуща теж була стіною, тільки особливою, живою, до того ж густо населеною істотами, геть ворожими християнинові: вона кишіла гадами, звірами і всякою нечистю, породженою людям на погибель самим сатаною.
... Була вже пізня осінь; пуща, скинувши листя, хоч трохи порідшала і Авдій дещо призвичаївся до неї. Міг, нехай і з острахом, зайти недалеко знайомою стежкою в гущавину та навіть повернутись потім нею назад. Весь їхня стояла на краю глибочезного, порослого лісом яру, на дні котрого бігла неширока річечка. Якось Благиня попросила його принести для курячих сідал рівних тичок з ліщини, котра росла ускрізь по схилу. Хоч і було трохи лячно, та він усе ж і виду не подав: узявши невеличку Кришневу сокиру, пішов униз, до води, сподіваючись, що по дорозі вдасться їх знайти. За ним Рябко ув'язався – Кришнів пес. Та уздовж стежки стовбурці в кущах траплялись тільки покручені. Тоді він уперше наважився зійти з неї вбік, у гущавину – соромно було би повертатись з порожніми руками, а присутність пса додавала сміливості. Та й розумів уже, що тут і дитина не загубиться: весь онде, нагорі – навіть без пса не заблукаєш. Уперше осмілівши, без остраху ломився через гущавину, вишукував найрівнішу ліщинову поросль, сік її, як умів, і досить швидко мав уже півдесятка тичок.
Аж раптом наткнувся на опеньки – увесь товстий стовбур поваленої буревієм старої осичини обліпили молодесенькі ще губи: та їх там на цілого воза вистачило би! Він розгубився. Схотілося негайно вернутись у весь, привести Кришня з Благинею – ось, мовляв, дивіться: і я на щось уже здатен! Але як знайти потім дорогу до цих губ? Іти назад, до стежки, чи підніматись нагору прямо звідси? Він застиг у роздумах, не наважуючись покинути знахідку, коли ж це Рябко, що нишпорив неподалік, винюхуючи щось у землі, раптом налякано вискнув і підскочивши до Авдія, притиснувся до його ноги, підібгавши хвоста й тремтячи всім тілом.
Здивований Авдій підняв очі. Трохи вище по схилу, сажнів може за п'ятнадцять чи двадцять від нього, за вже опалою кущуватою липкою стояла якась велетенська волохата істота й мовчки дивилась глибоко посадженими палаючими очима на людину. Язик Авдія затерп у роті. Спершу від подумав, що то ведмідь, але істота ворухнулась, дивно якось свиснула і рушила вниз, вимахуючи при ході довгими, аж по коліна, руками.
Крик жаху сам собою вирвався з Авдієвого горла, проте ноги відмовлялися зробити бодай крок і він застиг, немов соляний стовп.