– То мій брат!
– Йому вже не допоможеш, а нас погубиш!.. – шипів Фрейвар і закривав побратимові рота мозолястою своєю долонею. – Ми скоро повернемося сюди, авжеж... – він говорив аби що, тільки б заспокоїти Сивера, хоча знав: нічого з того у них не вийде.
Базилевс, пройшовши через Преславу, не побажав залишатися серед сморіду тіл, що починали вже розкладатися і його похідний намет було встановлено за містом. Тагма етерії розташувалася навколо намету Цимисхія. Починалася Пасха, ромеї святкували свою першу перемогу над русами, етерія додатково до руги отримала ще й належну їй частину захопленої у Преславі військової здобичі, але що те все значило для Сивера, коли рідний його брат лежав несхоронений десь на бруківці чужого міста? До того ж, Сивер чудово розумів, що Воропай не міг піти на рать сам-один, а отже, серед загиблих русів могли бути і інші його родовичі. Та що там "могли бути"? – вони точно лежали на вулицях цього болгарського міста, бо ж відомо було, що з семи тисяч дружини Свангела врятувалося хіба що кілька десятків... Він був сам не свій, не знаходив собі місця і Фрейварові часом здавалося, що його побратим потроху божеволіє. А тут вони ще й ледь не засипалися зі своїм "християнством": Фрейвар, коли декарх[177] привітався до нього в неділю вранці зі словами "Христос Воскрес!", пробубонів у відповідь щось зовсім нерозбірливе. Від викриття обох врятувала сурма, що кликала етерію до святкового шикування, проте і Фрейвар, і Сивер помітили, що начальник надто вже підозріло раз по раз зиркає в їхній бік. Усіма правдами і неправдами їм вдалося до ночі уникати зустрічі з декархом, а коли стемніло – ніч видалася хмарною, темною, хоч в око стрель – вони крадькома покинули табір, викрали з табуна, що належав якомусь банду[178] малоазійських трапезитів[179], чотирьох коней і помчали туди, де на їхню думку знаходився Доростол. Вони здійснили нечуване доти серед ромейського війська: два етеріоти переступили дану ними ж клятву і втекли до ворога!
Перед Сивером все стояло братове обличчя, його засклянілий погляд – хіба ж замислювався він, коли давав клятву вірності базилевсу, що все так обернеться для нього? Не побачив би він у перший же день зіткнення з супротивником свого загиблого брата, а швидше за все – ще й інших своїх родовичів, котрих він просто не знав, чи не мав можливості одразу ж упізнати, і став би згодом проти них на січі. Та мертві очі Воропая перевернули його душу і клятва, дана ним, уже не важила нічого супроти голосу крові. Кров, що текла в його жилах, кров сувира вимагала зробити вибір лише на користь роду і ніяк інакше. Хтозна, що сказав би йому на це Фрейвар, якби не та халепа з пасхальним привітанням. А так вони в кількох словах прийняли необхідне рішення – тікати.
Ще тоді Сивер подумки сам для себе остаточно вирішив, що має повернутися до свого роду і здавалося йому, що найпростіше було б це зробити, прибившись до раті київського князя Святослава. Фрейвар чи не вперше поступився перед побратимом правом останнього слова: на Русь, то й на Русь, аби тільки разом із Сивером. Як жити, чим займатися і що їх там очікує – так далеко Фрейварова думка ніколи не мандрувала. Навіщо ці муки та сумніви?
Вони таки дісталися Доростолу і, як не дивно, їм з трудом, але повірили. Проте, не судилося – просидівши в облозі два з половиною місяці, побувавши навіть один раз у жахливій січі і дивом залишившись живими, вони несподівано для себе потрапили в суводь, що приготувала їм Доля. У Доростолі з прокормом стало дуже сутужно. Болгари були християнами, а язичник Святослав зі своєю дружиною полюбляв приносити Перунові людські жертви. Після взяття кожного болгарського міста кров сотень полонених болгар лилася во славу Перуна і це згодом налаштувало супроти русів усі болгарські землі. Хоча спротиву ще не було, але й допомоги теж. До того ж, печеніги та угри, що допомагали Святославові минулого літа, раптом передумали воювати з ромеями і київський князь залишився сам на сам із найсильнішим суперником, якого тільки міг уявити: в облозі, без прокорму і без надії на болгарські дружини.
Майже все своє золото Фрейвар із Сивером витратили на харч в обложеному місті, бо тим, що перепадало від загального казана, як слід насититися було неможливо. Фрейвар, котрий завжди шкірою відчував, коли починає пахнути смаленим, вирішив, що пора їм забиратися геть, бо голодна смерть жахала його найбільше. Він не переконував у цьому Сивера – знав, що той нізащо не погодиться. Свей вчинив куди хитріше. Під час однієї з нічних вилазок до ромейського стану за прокормом, він отримав удар по голові і вдав, що втрачає свідомість; Сивер, котрий не міг покинути побратима напризволяще, не відступив з русами за стіни Доростолу, затягнув "напівживого" Фрейвара в кущі верболозу і просидів з ним у хованці цілий день. Повернутися назад, в обложений Доростол, якби й дуже навіть їм схотілося, тепер було вже неможливо, зате опинитися в полоні у ромеїв могли в будь-який час і це означало для них, як для зрадників, щонайменше втратити голову.
Побратими вирішили пробиратися до Константинополя, де почувалися колись, як риба у воді і де можна було знову отримати службу в котрогось із купців. Та здійснити таке було не те, що непросто, а майже неможливо. Де Константинополь? В якій стороні? Вони знали, що шлях до нього лежить приблизно на полудень від Доростолу, через гірські перевали, проте, на тому усі їхні знання й закінчувалися. Поживши в обложеному Доростолі, де доводилося постійно спілкуватися з болгарами, Сивер вже добре розумів їхню мову – надто схожою була вона з його рідною, він із задоволенням, коли випадала нагода, розмовляв з тутешніми жителями, хоча вони таких розмов намагалися уникати, адже руси, як не крути, були в болгарській землі переможцями, загарбниками, жорстокими язичниками, тому ніхто там не радів їхній присутності. Побратими опинилися у ворожому оточенні й мали остерігатися усіх: і болгар, і ромеїв, а ще – печенігів чи угрів, котрі, не виключено, теж могли шастати по стражденній болгарській землі.
Вони пробиралися до Константинополя понад два тижні і для обох то був час найтяжчих за все життя випробувань. Ішли лише ночами, спочатку навмання, потім – у напрямку гір, що синіли вдалині; не кожного дня була у них їжа, але мало не щодня траплялися сутички, в котрих вони дивом не наклали своїми головами, зате знесли не одну чужу. Зумівши вивідати шлях до Константинополя, втікачі нарешті дісталися передгір'я Балкан. Пройти пішки через балканські клісури[180] їм би нізащо не вдалося, але Доля була все-таки на їхній стороні. Просидівши у лісовій засідці на гірському підйомі майже три доби, вони все-таки дочекалися трьох ромейських вершників-гінців і зненацька перегородили їм дорогу. То були ескувіти[181], що везли до ромейської столиці якийсь пергамент, можливо, від самого базилевса.
Гінці позбулися життя, перш, ніж допетрали, що перед ними втікачі, зрадники, головники[182]. Тоді Фрейварові з Сивером вдруге пощастило, пощастило не менше, аніж, коли наймалися в етерію. Перевдягнені у вбрання ескувітів, на ситих, баских конях вони вже без жодних перепон проїхали через клісури, за п'ять днів здолали решту дороги до Константинополя і пізно ввечері були біля столиці. У них тоді вистачило здорового глузду заночувати в лісі. Надійно сховавши там майже всю зброю та вельми вже примітну кінську збрую, вони змогли наступного ж дня продати одного коня і отримали таким чином срібло для придбання іншого одягу і прожиття, що неабияк їм допомогло, бо жити доводилося в Сікі, передмісті столиці, адже в самому Константинополі вони могли потрапити на очі пронирливим куріозі – "допитливим", донощикам логофета преторію[183], котрих у ромейській столиці було хоч греблю гати.
Сивер, який відтоді, як побачив у Преславі мертвого брата, марив поверненням на Русь, все ж таки розумів, що без золота і з такою примітною зброєю, як їхня, вони далеко не заїдуть – рано чи пізно будуть схоплені і, швидше за все, спалені живцем у мідному бику на форумі Вола[184]. Зціпивши зуби, Сивер погодився тоді з побратимом, що їм варто на якийсь час зачаїтися, краще за все – сходити куди-небудь з купецьким караваном, а тоді вже, наскладавши золота, думати про Русь.
Жити непомітно, маючи ескувітського коня, виявилося дуже непросто, бо той вимагав і догляду, і харчу, але й без коней в очах купців вони виглядали б охоронцями нікчемними, з котрими навряд чи варто мати справу. Та все одно, чекати довелося довго – лише через місяць побратими зустріли знайомого купця із Багдада, котрий не тільки узяв обох на службу, але й потаємно придбав усю їхню зброю, правда, сплативши менше половини справжньої її вартості. Потаємно, бо на зброї стояли клейма базилевса – двоголові орли. Парвіз знав, що то цінна зброя, за котру у бродників[185] чи хозарів він отримає в кілька разів більше золота і не в останню чергу – саме через двоголових орлів на ній; він не розпитував яким чином ця зброя опинилася в його нових охоронців, але розумів: якщо тут, в Константинополі, хтось донесе про це кентуріону[186], тим паче – самому логофету, то не зносити їм трьом голови.
Проте Фрейварові з Сивером і отриманого золота з лихвою вистачило, аби купити собі прості обладунки та необхідну зброю, тим більше, що свей, ще коли ішов у етерію, батьківського меча свого ромеям не віддав, сховавши в надійному місці, тож купували собі лише топори та щити.