Коли вам доведеться побачити рибалку з підсакою, знайте: то рибалка серйозний і він час від часу, а, можливо, й завжди, ловить велику рибу. Отак і я став вважати себе серйозним рибалкою. Я після цього навіть до сідла почав нарешті діставати і відтоді, їдучи з лугу, маючи на кермі велосипеда кошик із жмутком зеленої трави, яка стирчала з нього на обидва боки, на рамі – прив'язані деснянські вудки з поплавцями, підтягненими майже до самих гінчиків, а з ними ж була прив'язана ще й підсака, – почувався майже дорослим, бо всім же зрозуміло: рибалка серйозний і їде не з пустими руками.
Смачна риба лящ, особливо смажений. І не просто смажений, а смажений так, як годиться: не на одній лише олії, ні, спочатку треба розтопити трішки сала на смалець, а потім вже додати скільки треба олії. Посоливши шматки риби, краще зачекати з півгодинки, аби вони ввібрали у себе сіль, а обкачавши потім їх у муці, зайву потрібно зтрусити, щоб вона не пригоряла на сковороді. Смажити краще на середньому вогні, бо тоді шкірочка набуває золотистого кольору, запах розноситься по всій хаті, та не лише по хаті, а й по двору, і по вулиці, і всі вже знають: тут рибалка живе, бо частенько смаженою рибою пахне, та ще й як пахне – аж слина котиться! Ох, і риба – лящ!
Поспішати їсти ще гарячого ляща не варто: краще смакує, коли він трохи прохолоне. Береш тоді у руки золотавий шматок лящевого боку, а він довший ніж твоя долоня, і жир з нього капає, скибку сірого, буханцем, коропського хліба, розрізаний навпіл і трохи присолений, щойно з грядки, огірок, вдихаєш у себе цей букет пахощів: свіжої деснянської риби, м'якого з хрумтючою скоринкою, хліба та вкритого росою, що її видавила сіль, огірка і йдеш на вулицю розповідати про черговий рибальський подвиг.
Можливо, пізніше в твоєму житті будуть інші хвилини слави і з більш вагомих підстав, але навряд чи душа злітатиме так високо, як в тринадцять років, коли вона, ще не обтяжена досвідом, прикрощами та гріхами, перебуває у захваті від вперше осягнутої краси навколишнього світу і ніжиться в ейфорії самоствердження.
Нехай поки що вона там і залишається – на вершині свого тріумфу, в святій надії на те, що це лише початок і надалі життя йтиме лише по висхідній.
Вищий ступінь спостереження – відсторонене споглядання. Це не так вже й просто, як може видатися, але коли це, зовсім несподівано, виходить у тебе вперше, – отоді ти починаєш дивитися на світ зовсім іншими очима і тільки під час споглядання ти здатен побачити справжню Красу світу і закохатися в неї на все життя – яка досконалість у всьому! Це вже не просто підйом на чергову сходинку: це так, неначе ти вийшов нарешті із темної гущавини на освітлений сонцем, заквітчаний луговий простір і вже вдивляєшся у далеку сизо-зелену стіну верб: а що там, за нею?
І ще одне золоте правило природи засвоєне тобою: хочеш досягти успіху – зосередься на чомусь одному. Варто було тобі це зрозуміти, і ось, будь ласка, черговий рубіж, котрий так довго здавався тобі недосяжним, подолано! Проте, горизонт так само далекий, а омріяні вершини ще тільки синіють в далині.
Плес.
Як подивишся на карту – звивається наша Десна блакитною стрічкою, немов вуж, часом розбиваючись на протоки, часом петляючи по кілька разів із сторони в сторону, вишукуючи для себе найзручніше русло серед наших рівнин. То до соснового бору притулиться, то верболозами вкриється, а там, дивись, серед чистого лугу в заквітчаних берегах хизується перед білим світом своєю красою. Хазяйнує, як їй заманеться: там, де берегова лінія ввігнута, там берег крутий, глинистий, тут ріка ріже його постійно, часом навіть немилосердно, зате там, де берег навпаки, вигнутий назовні – там він пологий, піщаний, там плес деснянський. Так вони і чергуються між собою: круча – плес, круча – плес. Якщо на лівому березі плес, то на правому, якраз навпроти нього – обов'язково круча, і навпаки.
Забравши підмитий у кручі берег із собою, Десна турботливо перебере кожну його часточку, відокремлюючи пісок від глини. Дрібнесенькі часточки глини спливуть за водою, аби десь, у затишку, лягти на дно глеєм, а відібрані піщинки ріка дбайливо вкладе на першому ж своєму повороті в золоте плесо, яке так вабить до себе кожного розкішшю перемитого пісочку, чистого та гарячого аж занадто під високим літнім полуденним сонцем. Впадеш на нього після деснянської купелі мокрим та посинілим – неначе на гарячу піч потрапиш: враз зігріє, аж обпече, а ще як зариєшся в нього, то того жару вистачить, аби й зимою не дати тобі змерзнути серед снігових заметів.
Риба, ясна річ, не лише в кручі гуляє, вона і плес полюбляє, потрібно лише знати як її там зловити. На плесу свої рибалки, не ті, що в гатках ловлять, бо тут гатка ні до чого, тут і снасті інші потрібні, і ловити треба по-іншому. На плесу велика риба близько до берега підходить хіба що вночі, коли темно та безпечно, або коли на березі людей немає. Тому у світлу пору доби велику рибу тут ловлять на донки та перемети, які закидають аж на середину ріки, а дріб'язок можна наловити в проводку на звичайну, таку, як на озері, вудку. Ті рибалки, що в кручі полюбляють ловити, – люди терплячі та спокійні, здатні в очікуванні кльову годинами просидіти нерухомо; на плесу ж – навпаки, ловлять лише непосидючі, які не можуть cтільки часу висидіти без діла.
Коля Коток, мій однокласник, в гатці нізащо не всидить. Хоча Коля вчиться чи не найгірше в класі, проте, здається, не надто з цього засмучується. Він як отой живчик: і в школу, і зі школи не йде, як усі, а біжить, – так, неначе йому шкода марнувати час на таку пустопорожню справу, як ходіння. Він найперший приходить в школу і найперший прибігає зі школи додому.
Буває, ми з Толиком Барикою, чи з Сашком Журавльовим плетемось поволі, ще й до Вознесенської церкви не дійшли, а Коля, прихопивши по дорозі когось собі за компанію та задавши звичного для себе темпу, вже розмахує руками і голосно регоче далеко попереду, аж на Могилі.
Коля реготун ще той. Так, як він сміється, мабуть, не сміється ніхто у всій школі. Віктор Олександрович, який викладає російську мову та літературу, аби заохотити нас до читання, частенько, з неабияким акторським талантом і очевидним задоволенням, читає нам на уроках "Мертві душі" чи "Ревізора" Гоголя або смішні оповідання Чехова про те, як дядьки в ставку руками минька ловили та про зловмисника, котрий викручував на залізниці гайки, аби поробити з них рибальські грузила.
Коля перший заходиться сміхом, таким розгонистим, щирим та дзвінким, що ніхто в класі, тільки-но почувши його, вже не може втриматись від реготу, навіть, якби й дуже того захотів. Та й сам Віктор Олександрович, полишивши читання і тримаючись за живіт, сміється разом з усіма. Нам всім інколи навіть незрозуміло, з чого ми більше сміємося – чи з Бобчинського та Добчинського, чи з Миколиного нестримного реготу, який немов підступна хвороба заражає нас на весь урок. Лише за один його регіт Віктор Олександрович виводить Колі в журналі трійку.
Тож рухливий та безпосередній Коля, ясна річ, пристав до тих рибалок, котрі ловлять на плесу на донки. Це мені, доки в школі не закінчаться екзамени, про рибу годі й мріяти, а Коля на ту мороку з навчанням ніякої уваги не звертає і вже в кінці травня, як тільки видається можливість дістатись Биринського плесу, дражнить всіх хлопців класу своїми розповідями про рибальські успіхи.
– Були вчора з Сергієм Головачем на плесі. На п'явку три кілограми наловив. Густірки й окуні; один – так, мабуть, на півкіло потягнув. Ох, і брала! Не встигав закидати! Замість семи донок на три лише ловив! – хвалиться в понеділок Коля, а ми з Толиком Барикою тільки мовчимо, заздрячи і намагаючись зрозуміти, чи не надто сильно прибріхує Коток, бо з нього станеться.
Отак наслухаєшся до літніх канікул Миколиних оповідок, ясна річ, що з перебільшенням, бо хто ж не знає, яким він часом фантазером буває, але все одно – страшенно кортить і собі на плесі спробувати.
Тільки-но канікули почались, аж хтось звістку приніс: "Бере на плесах чехоня в проводку!", за кілька днів ще – "Підуст почав на черв'яка брати. Володя Гайдук повний кошик натоптав!" Хто тут втримається?
Їдемо всім кутком – чоловік шість чи сім, з галасом та сміхом. У кожного по одній лише легенькій вудці, а в торбині через плече – банка з черв'яками. Гамірна наша кавалькада через Філонів бродок, води в якому ще значно вище колін, прямує до Рокочівщини, але діставшись Десни, круто повертає вправо, проїжджає вздовж високих верб, які справжнім лісом відділяють ріку від лугу, минає зліва одну прогалину з дорогою, залитою ще весняною водою і звертає лише в другу. Як і на бродку, нам доводиться знімати штани та двічі долати затоплені ще видолинки, якими під час повені струменить через вербняк деснянська вода, що не вмістилася в русло.
Плес майже весь під водою, яка, затопивши піщаний берег, доходить до самих кущів верболозу. Місцями вздовж берега між лозою та водою вузенькою смужкою вже піднялась ніжно-зелена травичка. Вона пестить наші босі ноги, мов найніжніший шовк і хоча деснянська вода о цій порі ще прохолодна, та думка про рибу змушує без вагань зробити перший крок у воду. На прогрітій сонцем мілині повно річкових мідій. Коли вода почне швидко спадати, багато з них не встигне повернутись у рідне середовище і залишиться на березі на поживу воронам та крячкам. Розтягнувшись вздовж берега на добру сотню метрів, забрівши у воду вище колін та призвичаївшись тим часом до холодної води, ми поспішаємо швидше закинути вудки. Неспроста кожен вибирав вдома найлегшу, бо протримати в руці кілька годин підряд важке вудлище та ще й при цьому раз по раз його перекидаючи, для ще молодих хлоп'ячих м'язів справа не з легких.
На плесі вудка потрібна звичайна, а не деснянська, як для гатки. Тоненька волосінь, легенький поплавець, довгенький, спеціально під черв'яка, четвертого номера гачок – снасть проста, озерна, але іншої тут і не треба. Головне зараз – знайти потрібну глибину. Чехонь бере вище, ніж впівводи, часто – під поверхнею, як себель, а підуст любить ходити при самому дні.