Мине ще рік-два і вони будуть дорослими людьми, працюватимуть у копальнях, конторах, матимуть життєві обов'язки й клопоти, без яких життя неможливе.
На майдані Віра поводилася так, щоб не виявити свого душевного напруження. Може тому голосніше подавала команду і більше, як завжди, метушилася. Кожний, хто бачив Віру, міг з певністю сказати, що в цієї пружкої дівчини всі думки зосереджені на здобутті спортових рекордів...
Життя — це дорога, що стелеться через долини часу; на кожному повороті давній краєвид зникає, а новий простеляється. Життєві закони ніколи не змінюються: кожного ранку із ріжних кінців степу чулися гудки, що будили шахтарів, закликали до копалень. Відгукувався й підверб'янський, спочатку хрипко, ніби в його металічне горло потрапило стороннє, а потім звук чистий, бадьорий нагадував людям про їхні щоденні обов'язки.
17. ТАЄМНИЦЯ
Віра уявою й думками була в клюбі: що там діється? Може все відомо і не уникнути арештів. Тисло душу, хотілося плакати. Що ж, сльозами горю не поможеш; швидко схаменулась, підвелася й пильно подивилася у вікно, ніби хотіла переконатись, чи хтось не заглядає до неї знадвору. Так, до неї заглядали не люди, а стрункі стебла барвистих мальв, що їх виплекала служниця Санька. Згадала знову Квашину дружину й сина. Вже дізналися, що Одарка зреклася свого чоловіка на загальних зборах колгоспного активу. Тепер він був для неї ворогом народу і зрадником революції; вона вже не Одарка Кваша, а Довгаль. Ці запобіжні заходи якщо й допомогли їй, то небагато. З бриґадирства її зняли, залишивши рядовою колгоспницею.
Чи його приятелі не покинуть її напризволяще, — підтримають у лиху годину, якщо в тому буде потреба і якась можливість?.. А може Микола з Якимом плянує втекти з Підверб'янки... їй так хотілося про все довідатись.
З першим гудком, як звичайно, вставала Санька, а потім і решта родини. Удаючи байдужість до всього, Віра похапцем пішла до клюбу, щоб там передягнутися і вибігти на спортовий майдан. Так бувало останнім часом щоранку, але тепер гнала її туди не спортова пристрасть, а душевний неспокій.
Селище майже кінчалось. Ось вийде зараз на вулицю й побачить біля клюбу кілька авт — це приїхали працівники державної безпеки з Горлівки. Можливо, що й Микола вже сидить в якомусь з авт, а може ще в клюбі, де меткі енкаведисти кінчають обшук... У страха очі великі...
Віра прискорила кроки. Нарешті перед очима розгорнувся спортовий майдан. За ним, на узвишші, вікна клюбу відбивали промені ранкового сонця. Навколо було тихо й порожньо. В клюбі зайшла до просторого вестибюлю, мов потрапила до старезної печери, де приховалися люди палеоліту. Це вони стежать за дивною маленькою твариною в спідниці, що приблукала з доби соціялізму. Театральна заля здалася Вірі такою ж непривабливою, як і доісторична печера, в якій не було звичаю розвішувати портрети заслужених убивників мамотів. З клюбних стін суворо оглядали залю портрети кремлівських діячів-царів та ріжних стахановців. Між першим рядом стільців та сценою через усю залю простягнене полотнище, що його не докінчив оздоблювати літерами Микола. Складалося враження, що маляр десь тут, — кожної миті можна буде почути його глухуватий, приємний і бажаний Вірі голос.
Віра зійшла на сцену твердо ступаючи, мабуть звуками кроків хотіла підбадьорити себе. Хотілося якнайскорше вискочити з гнітючої будівлі надвір, де світить сонце, де чутно подув вітру — до людей, до життя. Та залишалася в клюбі не тому, що мала якесь діло, а з упертости, не хотіла поступитись своїм почуванням; вважала за потрібне поводитись так, як підказував розум. В коридорі також причаїлась тиша, що здавалася небезпечнішою від будьякого шуму. Зупинилась біля Миколиної кімнатки — нема найменшої ознаки вчорашньої трагедії. Ще вчора тут була людина і раптом безслідно зникла, як крапля в морі.
Тепер Віра знала, куди їй треба йти після щоденних переживань і турбот. Стомлена душею, вона піде негайно додому в свій сад з квітами, а добра Санька підвеселить і підбадьорить її.
Підвечір Віра задумала посидіти в домашній бібліотеці насамоті, щоб помріяти і подумати. Книжки, як доброзичливі друзі, заспокоювали її самим своїм виглядом, ніби та мудрість, що таїться за обкладинками, має властивість впливати на людину раніше зосередження над рядками. Ніхто не перешкоджав. Мати ще працювала, а батько завжди приходив пізно, ніби його хата була лише місцем для ночівлі, а не для родинного життя.
Сьогодні Віра книжками не цікавилась, лише хотіла посидіти в материному зручному фотелі, що стояв біля писемного столу. У цьому фотелі мати любила вигріватися на сонці, відслонивши тяжку штору з таким розрахунком, щоб промінь сонця падав на неї. Писемний стіл, туго обтягнений зеленим сукном, утримував на собі звичайний каламар, склянку з ручками та олівцями й папір.
Стіл уже давно притягав Вірину увагу. За цим столом мати працювала багато років, він напевне містив у собі якісь таємниці. У верхній шухляді лежать списки книг, що їх належало вилучати з ужитку й тримати, як того вимагала інструкція, замкненими у спеціяльному сховищі. Вилучена література уже була в якійсь мірі знайома. Мати не відмовляла, якщо дівчина хотіла переглянути чи прочитати якусь книжку, але з певною умовою: читати можна тільки подалі від людей.
Що ще переховувалося в шухлядах писемного столу Віра не знала, тільки здогадувалася. Треба конче з матір'ю поважно поговорити, натякнути їй про можливість обшуку. Ще невідомо, чи все забудеться про Пилипа Івановича, і чи не винюхають фахівці стежку, що нею втікач вислизнув з-під конвою? Все може трапитись.
За Миколу Віра була спокійна, він зайвим словом не прохопиться. Хай мати сердиться на Вірине намагання встрявати не в свої справи. Якось воно дивно, що донька склала уяву про батьків виключно з їхніх слів, зовнішнього вигляду й щоденного поводження, а душі їхні залишаються для неї в присмерках, якщо не в цілковитій темряві. І не через свою байдужість, а непоквапність, мовляв, ще дізнається і про дідів і про прадідів, — минулого однаково не повернеш. Може й був такий час, коли людина могла поводитися так, як їй хотілося, тільки не тепер. Сьогодні кожен залежить від скритих сил, що можуть зробити те саме, що зробили з Пилипом Квашою чи багатьма іншими підверб'янцями, включно з Доценками.
Ще минулої осени Віра пробувала поговорити з батьком про родинні справи, але без позитивних наслідків. Ця спроба переконала Віру, що з батьком взагалі не можна бути відвертою, якщо та відвертість хоч у чомусь не узгіднюватиметься з партійними настановами та ухвалами. Про життя вождів він знайде час на розмову, а про свого рідного батька не хоче розповідати. Віра з материних натяків зрозуміла, що дід Адріян Доценко належав до середовища вугільних промисловців, тож витягати із забуття минуле у добу винищеної приватної власности аж ніяк не личить.
Вірі непотрібні душевні таємниці, але попередити про небезпеку вважає за свій обов'язок.
Ольга Павлівна увійшла до кімнати, побачила доньку, підійшла до неї й попестила її по щоці.
— Чому ви так рано, мамо? — схопилася Віра з фотелю, даючи місце любій матері.
— На сьогодні я вже відробила свої години, — відповіла мати.
Ольга Павлівна розсунула штори, впустила в приміщення промінь сонця, що смугою впав на підлогу.
— Мамо, мені здається, що я наближаюся до поважної психічної недуги, — скаржилася Віра.
— Нема чого дивуватися, — відповіла Ольга Павлівна. — Ти зловживаєш спортовими вправами.
— Спортові вправи мені лише допомагають збуватися нав'язливих думок. Дуже вас прошу, мамо, дайте мені можливість висловити те, що лежить у моїй душі, якщо той хаос можна передати словами. Останнім часом я уважно стежу за всім тим, що відбувається навколо нас і дійшла до парадоксального висновку: стародавній римський філософ колись сказав, що він знає лише те, що нічого не знає. То була людина великого розуму і загальновідомий вислів треба сприймати як алегорію. Вам ця людина також відома. Усі люди дуже мало знають, порівнюючи з тим, що можна і треба знати. Так я розумію думку Сенеки, переклавши її на свою власну спримітизовану мову. Приблизно рік тому я вважала, що знаю багато, а чого не знала чи не розуміла — на те шукала собі відповідь головним чином у газетах. Сьогодні я з певністю скажу вслід за філософом, що я не тільки нічого не знаю, а щодалі, то більше тупію, баранію. Ви можете знову сказати мені, як уже казали не раз, що я в житті не вибираю середини, де легко можна втриматися балянсуючи; що мене тягнуть до себе крайнощі і я можу легко посковзнутися й полетіти коміть головою.
Тепер мати вважала за потрібне урвати Вірині міркування.
— Я здогадуюся, що тебе турбує, доню. Не знаю, якого рекорду ти досягнеш на спартакіаді в перегонах, але в стрибанні ти показала себе майстром. Дивуюся твоїй спритності. З одного розбігу перестрибнути відстань від Постишева чи ще когось аж до Сенеки — це також можна вважати за спортове чудо.
— Мамо, я про Сенеку згадала принагідно. Ви, мабуть, не зрозуміли мене. Як і в кожної людини, у мене також виникають ріжні питання, на які нема кому відповідати. Крім того, ніхто не наважиться уголос висловити їх. Дізнавшись про суть якоїсь справи, я однаково не зможу вплинути на обставини, змінити розвиток подій чи спрямувати їх до іншого річища.
— Дитино, я завжди готова ділитися з тобою своїми думками, навіть тоді, коли вони тобі не подобатимуться. Запевняю тебе, що ніяких таємниць перед тобою у мене не буде.
Задоволена Віра сказала:
— Я зараз перевірю ваше запевнення; мені, наприклад, дуже хочеться знати, що ви зберігаєте у замкнених шухлядах цього столу, крім офіційних паперів.
Ольга Павлівна зразу ж спохмурніла.
— Це що? — спитала вона, — черговий прояв пролетарської пильности? Можеш перевірити.
— Я так і знала! Ви мене не зрозуміли, мамо. Майте до мене повне довір'я.
Віра підійшла до матері, стала на коліна й поцілувала її руки.
— Якби оце зараз наскочили сюди енкаведисти й почали ритися в шухлядах, чи знайшли б вони щось таке, що буде компромітувати вас? — запитала Віра.
— Ти безпідставно хвилюєшся, доню. Якщо енкаведисти вважатимуть за потрібне заарештувати мене, то вони заздалегідь приготують обвинувачувальний матеріял.