Ніби й старотців збирав учора волостелин, і мову там вели, нібито вже не про спротив, а про впокорення татарам, тільки на тім усе й скінчилось. Щоденно ходять городяни то рів поглиблювати, то вовчі ями навкруг города копати, то стіни лагодити – боронитись готуються, тільки... як же тепер? Чого чекати? Кожному хотілось чути від боярина чи княжого сотника підбадьорливе: "Справимось! Вистоїм!", або хай би навіть інше щось, тільки щоб надія була на яке-не-яке добро... Та нема ладу поміж ними, всяк те бачить – навіть в таку лиху годину. Ех!
Отець Авдій у церкві щодня закликає до каяття, рече про кінець світу, Христовий Останній суд і що судимі будуть не лише людські діла, але й усяке марне слово їхнє. Приміряєш зречене презвутером на себе й гірко зітхнеш: "Не бачити життя вічного ні мені, ні домочадцям моїм..."
Аж тут нізвідки з'являється старець, називається волхвом Кришнем і мовить нечуване ніким раніше про давній твій город, про пращурів, про старих богів та пам'ять роду, про Сварожі луки після гідної смерті; все те чомусь стає для тебе таким вагомим, навіть рятівним, як відчуте посеред трясовини тверде опертя під ногою: хтозна ще, чи виберешся, але й безвихідь уже не засмокче.
Кришень стомився. А що дивного в тім, коли тобі дев'ятий десяток зим кінця добігає? Притулився спиною до ясена ще й на посох обома руками зіперся. Сил додавали родовичі, що обступили волхва щільним багатолюдним кільцем і жадібно ловили кожне його слово. Кришневі від того було і радісно, і сумно та гірко водночас: отак занапастили чужинці його рід! Ще вчора думав, що повідає своїм родовичам про Кінець часів, а тепер зрозумів, що багатьох, коли не всіх, відання те підсіче, забере останні сили й пригнітить волю до спротиву. Ні, не може волшебство бути доступним для кожного. Не мають родовичі того стрижня всередині, що дав би сили витримати його вагу.
– Бояри наші упокоритись хощуть... – раптом вирвалось у когось із сумом.
– Не буде того, – зітхнув інший, – Чернігів спалили і Седнів, і Мену з Сосницею, Оболонь наша горить онде. Погинемо всі.
– Пощо ж смерть до себе кличете?! – палко заперечив Кришень. – Кому судилося втонути, той у вогні не згорить! Який мерт[317] відає долю свою наперед? Знайте: є такі серед вас, що в огні не згорять і в воді не втонуть. Хочете, повідаю чому? Бо коли й згине сей город, то лише Хоробор – княжою волею ставлений, а відьмою проклятий. Той же, що родом одвіку закладений, Коропом ним же наречений, переживе й віки. Бо в нім людська, родова воля нуртує, б'є наче джерело в мороз: вона ж, суть, незнищенна!
Помирають усі; хтось рано, хтось пізно – кому як Суд призначить. Та маємо вибір в іншому: якою смертю вмерти. Одне діло скоритися, голову під меч схилити, зовсім інше – вразити Кощаву, глянувши без страху в її очниці. Пращури наші справжніми воями були, коли й траплялось гинути, то зі славою. Не про смерть свою думали вони, одного прагнули: більше ворогів убити, а коли й судилося померти, так смерть стрічали гідно! Подумаєш, смерть... Славна смерть, то вірний шлях на луки Сварожі, де стрінемось всі: отці з дітьми, онуки з дідами – там нема неправди чи кривди, нема труда тяжкого, непосильного, нема й ворогів, одні лиш лови та пири. Пощо ж її боятись?
– А отець Овдій рече, що по смерті буде суд страшний; хто за життя огріхів наробив, тому раю не бачити, – з недовірою до слів Кришня замислено проказав зовсім молодий городянин.
– А хіба не казав Овдій, що по вірі вашій воздасться вам? – поцікавився волхв.
Ніхто не озвався – думали.
– Хто в чужого бога вірить, – вів далі Кришень, – той на суд до нього піде, і яке мені діло, що далі з ним станеться? Тим же, котрі нашим рідним Богам вклоняються, шлях до Вирію легкий – через смерть у славі!
Любодар з двома десятками своїх воїв зібрався до Десни – за татарами стежити. Дозорці його розставлені були понад рікою від Сохачевого й до Жорновок: аби вчасно попередили, якщо намислять чужинці перейти на лівий берег, до Хоробора. Поки що спроб таких не було, та коли запалало городище на оболоні, сотник не став гаяти час і взявши два десятки колишніх переяславців, комонно рушив з дитинця – мав свій задум на той випадок, якщо татарам схочеться розвідати лівий берег.
Угледівши натовп на площі біля ясена, здивувався: знову віче? Втім стояли всі на диво тихо, без лементу – вочевидь когось уважно слухали. Любодар під'їхав і з висоти комонного побачив під ясеном того старезного діда, що минулого вечора зайшов із гончарем у город; почув навіть останні його слова і остаточно зрозумів: таки волхв. Любодар набожним не був, до богів все життя ставився, як до решти всього, що існує в світі попри людську волю. Бог був сам по собі, а Любодар – сам по собі: на порубіжних заставах вірили перш за все собі й побратимам, покладались на власний зір, коня і шаблю.
Як не зародилася в отроцтві та юності його віра в бога, бо часу на те за дозорами не мав, то й при князеві, дарма, що Михайло Всеволодич був князем вельми набожним, дива не сталося. Робив усе, як інші – стояв у церкві, хрестився, сповідувався й причащався, але тільки й того. "Не зійшла ще на тебе благодать Божа, – сказав якось Любодарові отець Овдій з непідробним сумом, – молися, сину мій."
Подивований увагою натовпу до старезного волхва, що ликом своїм нагадував шмат дубової кори, сотник вже торкнув коня острогами, коли, прбившись через зборище, до ясена пробився Бажан, старший над Жирославовими отроками.
– Пощо хулу на Бога зводиш?! – сходу заволав до старого. – На літа не подивлюсь, запроторю в поруб! Ану, розійшлись!
Волхв не злякався, не ворухнувся навіть, лише пильно вдивлявся в Бажана, ніби хотів упіймати його погляд. А до того крізь натовп пробивалось іще кілька при мечах.
Любодар замість рушити до воріт, теж направив коня до ясена. Городяни, що були заніміли від такої несподіванки, почали стиха ремствувати, але перед сотниковим конем розступились.
– Бажане, облиш волхва!
Той здивовано звів очі на сотника, мовляв, почулось мені, чи що?
– Взнаю, коли повернусь, що хтось хоч словом образив старого, отсією рукою... – Любодар з погрозою підняв десницю з нагаєм.
І на мить не засумнівавшись, що всі присутні зрозуміли його, як треба, подався зі своїми до Полуденних воріт.
Авдій зачинив церкву, кинув оком на спорожнілу площу, й не помітивши біля ясена жодної душі, неабияк тому здивувався: "Може мені привиділось?" Втім розумів, що він таки дійсно бачив Кришня і спогади про далеке минуле, хотів він того, чи ні, знову накрили його з головою.
... На перших порах в душі його панували страх і розгубленість. Якось, коли Авдій уперше очнувся та довідався від Кришня, що з ним сталося, то почав гарячково шукати на собі свого хреста – давнє батьківське благословення. Хрест був золотий, на золотому ж ланцюжку: батьки, освятивши, вдягли на нього в дитячому ще віці, коли дуже захворів. Поза всяким сумнівом саме він рятував Авдія все життя, тим більше – під час спустошення та довгого шляху до Києва. І хіба не він відвернув удар татя на тій дорозі? Звісно, там його й було знято з Авдія. Зо всього його добра таті забрали тільки хрест та ієрейські ризи, спокусившись на їх срібне шитво.
Коли він усвідомив, що лишився без найдорожчої своєї речі, єдиного свого багатства, – не тому, що хрест був золотим, а тому, що містив у собі передане від батьків Господнє благословення, був його матеріальним втіленням, – то мало не зомлів, почуваючись так, ніби ось-ось має провалитись у пекло. А втім людина так влаштована, що часом до останнього шукає порятунку для своєї душі. Можливо, помислилось тоді Авдієві на самісінькім краю свого відчаю, Господь зумисно позбавив його останнього зв'язку з константинопольським минулим. Та й не лише з минулим, а зо всим, що мало стосунок до цінностей гріховного світу. Адже сказано в посланні Якова, що дружба зі світом то є ворожнеча з Богом. І якщо вже почув Господь Авдієве бажання нести поміж паганистів світло віри Христової, то й відтяв усе, що хоч якось пов'язувало його з християнським світом, ойкуменою.
Наступного дня виник у нього інший страх: загубитись у часі. Прокинувшись, довго дивився, як вправно господарює біля печі дівчина, чия краса мимохіть втішала його погляд. Коли вона помітила, що поранений прокинувся, то одразу ж підійшла.
– Чи довго я був непритомним? – кволим голосом спитав Авдій.
– На третій день очнувся.
"З Чернігова виїхали в понеділок, – про себе почав пригадувати він, – вівторок, середа... Те в четвер сталося... Значить, опритомнів у суботу."
– Сьогодні неділя, так?
– Ні, – здивувалась дівчина, – четвер сьогодні.
– Четвер? Як це?! Вчора ж субота була...
– А що таке су... субота?
Авдій вирішив, що або вона чогось не розчула, або він не зрозумів.
– Ну, субота, – трохи голосніше повторив він. – Сьогодні ж неділя в нас?
– Ти щось таке речеш... Я не розумію. Післязавтра неділя.
– Як же післязавтра неділя, коли вчора субота була! – розхвилювався він.
Аж тут до житла увійшов Авдіїв рятівник.
– Ну, як він?– поцікавився в онуки.
– Не доберу: марить, чи що? – розвела та руками: – Про якусь су...боту торочить мені.
– А... – махнув рукою бородань. – Чув я про їхню седмицю. Се вони всупереч Кону ще один день вигадали. До нашого тижня ту свою суботу додали. Казна-що!
Почувши таке, Авдій ледь за голову не вхопився. Йому раптом дійшло, що язичники лічать дні якось не так, зовсім по-іншому, ніж християни. І в цій глушині втратити лік дням означало для нього відірватися від Церкви, збитися в церковнім календарі: коли свято, коли початок посту... А тут іще ось-ось мало настати літо Господнє[318], від якого й брали відлік усі ті дні. Біля його лави на вбитому в стіну кілочку висів моток конопляної шворки. Він у відчаї тихенько зняв його і почав зав'язувати вузлики – один, другий.., шостий. "Сьогодні неділя – подвійний зав'яжу, – міркував Авдій, – а до новоліття ще дев'ять днів лишиться.