– йдучи до капища, уголос розмірковував лічець Хотен і зиркав час від часу на свого попутника, ловця Білана. – За образу жони три гривні плати!
– А таке, таке! – погоджувався Білан. – Бач, Ждан Ходотич щелепу Самоті не зверне по старості літ, так ти дивись, що вигадав: у самого князя суда просити!
– Жили по Кону, як діди-прадіди заповідали, – покивав головою Хотен, – а тепер он що починається: замість мсти – суд княжий! Легко в тому Києві жити: ледь що – до князя. А князь виру одразу ж, як не на одного, то на іншого. А з гривні вири – чув?! – двадесять вевериць князеві, за те, що розсудив. Ловко! Казав мені Шамро: "Срібро – бісове ребро!" Так воно і є...
– Колись діди наші за переорану межу і вбити могли, – Білан зосереджено дивився собі під ноги, немов у потойбіччя, до самого Велеса зазирав, – а тепер, бач, старший Любимич від Жиляти десять гривень отримає і князеві дві дістанеться. Чого ж? Так можна жити! Ходи собі, шукай у князя суда правого – можна й ниву не пахати, на вирах проживеш! – старий ловець гірко посміхнувся.
– Я ж і речу: дивний сей княжий суд, – нахмурив сиві брови лічець, – не до добра він. Оті двоє, що побилися прямо на суді, хіба не мужі, не могли поміж собою без князя, самотужки, розібратися? Дружинники бійку побачили, до князя притягли, тут їм і суд: Любасеві три гривні продажу[210] сплатити за те тільки, що при князеві побилися, що Веселуна перший вдарив! Ну куди се годиться, скажи мені?? Усе на срібло переводить, усе на срібло... – гірко кивав головою Хотен.
– Щось не те зі світом коїться, – теж бідкався Білан, – і я речу: се до добра не призведе.
– Зайду-но я до Рикуша, – зачувши передзвін ковальських молотів, зібрався повертати у вуличку лічець, – треба на рану поглянути.
– Як він, горека[211]?
– Марить. У пропасниці горить. Вельми рана важка.
– Біда, – зітхнув Білан, – такий коваль... Ай-яй-яй!
Накінечники стріл на звіра до древка кріпляться міцно – щоб після вдалого пострілу можна було легко зі здобичі витягти. На бойових же стрілах їх кріплять слабенько – тоді ворог якщо й добуде стрілу, то накінечник, швидше за все, у рані лишиться – супернику на смерть. Коли Рикуш висмикнув зі своїх грудей стрілу, ковуйське залізо лишилося в тілі. Пройшовши зовсім поряд із серцем, накінечник застряг десь у верхівці лівої легені. Хотенові вдалося зупинити кров, а от дістати смертоносне залізо заважали ребра. Лічець довго прощупував груди і спину непритомного коваля, намагаючись намацати накінечник, але судячи зі слідів крові на древкові стріли, котре приніс Благовид, залізо вп'ялося в тіло занадто глибоко.
Житло Рикушеве ковуї розметати не встигли, бо стояло далеко від стіни, але коли почалася пожежа, дісталося й кузні, і стодола з деяким збіжжям згоріла, зате хлів з худобою лишився, чому всі домочадці несказанно раділи. Благовид з двома рядовичами денно і нощно не вилазив із кузні – надто багато було тепер в посадських потреби в залізі, а Рикуш, нечасто приходячи до тями, лежав у кліті на лаві й від нього майже не відходила Доманя.
Хотен спустившись у напівтемну кліть, тихо привітався до жони, підійшов до пораненого.
– Як він?
– Марив, горів увесь. – Доманя не зводила з мужа очей. – А це потом укрився й заснув.
– То добре є! – зрадів лічець і потрогав долонею чоло Рикуша. – Бач, дякувати Білобогові[212], пішла Пропасниця[213] геть. Як прокинеться, давай йому мого відвару. А я узавтра загляну з ранку.
– Що там хоч на білому світі діється? – підвела голову Доманя.
– Та... – Хотенові не хотілося ще й Доманю засмучувати почутим і побаченим – хіба мало їй свого горя? – тому відповів коротко: – Рушає заутра князь і ковуї з ним ідуть.
– Ну й Лад із ним, – махнула рукою жона.
– Усе буде добре. – кивнув головою лічець: – Дажбожі онуки єсмь. Доки Кону тримаємось, Податель нас не покине і Макош покровом своїм захистить.
****
Ще з першими півнями заворушилося княже становище. Потемну, при світлі ватрищ гридні знімали шатра, вантажили їх на підводи, зібравшись десятками, похапцем підснідували і з сідлами та браздами йшли до своїх коней. Волхитка зі своїм вузликом тулилась до Володимира, вдаючи, що геть не помічає Величка, котрий немов зумисно чи не втретє вже проходив зовсім поряд: не забув князь велета-туземця, віднайшли учора гридні й веліли збиратись до Києва, на княжу службу.
– Попливеш у лодії, зі скотницею моєю. – Володимир, відчувалося, думками був уже десь далеко. – Мені ж бо треба до ковуїв завернути, а жонам у поході не місце. В Києві чекатимеш на мене.
Хіба ж Волхитка не розуміла того? Суджений її не простолюдин якийсь – великий князь київський! Вона, коли треба буде, ладна чекати його не місяць навіть – літа цілі: як до цього чекала. Не почує князь від неї жодної скарги, жодного нарікання, бо вона не з тих жон, що каменем виснуть на шиях мужів своїх і мріють лише про намиста, тразни[214] та паволоки.
– Як скажеш, мій князю. – і посміхнулась йому хоча й сумно, а все ж тією усмішкою, що зводила його з розуму весь останній тиждень: – Я чекатиму тебе вдень і вночі, тобі ж – своє вершити, княже.
Рушили, щойно розвиднілось. Одна сотня на чотирьох лодіях спускалась Ятрицею до Коропа, щоб перейти в Десну, а звідти вже – в Славуту-ріку, тоді, як Володимир на чолі комонної дружини та Пильтяєві ковуї подалися межиріччям до борзнянського перевозу на Семі – там мали стрітися з раттю Вовчого Хвоста.
Рибота стояв зі своїм десятком на посадському березі Ятриці, тримаючи в десниці чималу калиту зі сріблом, що князь виділив на його десяток, аби дожив той до літа в чужій стороні, дивився услід лодіям, аж доки вони не зникли за поворотом русла, бачив, як промчали мостом два десятки передового княжого дозору і як сам Володимир Святославич на своєму ігреневому жеребцеві разом із тисяцьким Путятою, оточений княжим почтом, проїхав риссю по посаду й рушив за дозорцями через Ятрицю. Дружина, розтягуючись довгою змією, подалася слідом: втискались по троє у вузький місток, а на тому березі вже звично перешиковувались по п'ятеро комонних у ряд; досить швидко та змія показала свого хвоста, скоро й тупоту копит вже не було чути, ще якийсь час здійнята копитами курява польової дороги вказувала на те, що ген там, між дібровою на узвишші та берегом Ятриці пройшла кіннота, а потім і вона, опустившись помалу на землю, відкрила очам проводжаючих голий неширокий шлях. З похмурого, невеселого неба раптом почав сіятись дрібний, холодний осінній дощ – немов пшоном сік воду Ятриці, проявляючи приховані від людського ока річкові струмені, гнітив Риботі душу, навіваючи сум та нудьгу: здавалося, що з князем, гриднями його, з котрими за три літа Рибота зріднився вже, пішло геть і його життя...
Рибота тихо зітхнув, аби не виказати перед десятком свій розпач і буденним голосом прорік:
– Ну, добре. Князя провели, будем тепер обживатися. Маємо вгніздитись до снігу.
Якби хтось заглянув йому в душу, побачив би, що у новоспеченого сотника теж панує там розгубленість: "За що братися? З чого почати? Хто підкаже?" То не був страх перед новим місцем – який у тім страх для княжого мужа? Ні! Мав робити діло ніким ще незвідане, а хотілося вчинити його найліпше, щоб не зганьбити ся перед князем: оте лиш страхало... Поставити городок, чи то пак, дитинець, неприступним його зробити, до свого десятка набрати з туземців цілих сорок воїв, найліпше навчити їх ратній справі, службу дозорну так поставити, щоб і миша не проскочила, щоб князь Володимир Святославич, приїхавши колись сюди, похвалив його привселюдно і сказав: "За службу вірну ти, Рибото, посадник віднині!" А там і до боярина шапкою докинути можна! Отак мріялось, праглося, а через те й острах брав, що дорученого князем діла не утне, як слід.
Рикуш через силу розліпив вежди[215] – так чомусь боліло йому понад очима. Навкруги було темно, у темряві тій вгадувалося щось неясне, начебто й знайоме, але він, як не силувавсь, не міг пригадати, що саме. Хотів позвати когось, та губи немов хтось позшивав і з горла вдалося видобути тільки тихе мугикання. Тоді з навколишньої темряви проступило щось світле й поволі наблизилося до його очей. Доманя, жона його... Над очима ломило й різало і він не витримав, опустив повіки.
– Що тобі, муже мій? Очнувся, соколику?
– Де... я?... – таки розідравши через силу пересохлі, потріскані й закривавлені губи, прошепотів Рикуш.
– На лаві своїй, де ж іще. Водички хочеш?
– А... торки? – згадав Рикуш, бухикнув і відчув, як щось солоне з'явилося у роті, запінилося на його губах. Він ледь не захлинувся тим солоним, та Домані на допомогу підскочив Благовид і вони удвох із матір'ю підняли трохи отця, підклавши йому під голову зібганого старого кожуха.
– Тихо, тихо! – захвилювалася Доманя: – Не можна тобі розмовляти, Хотен не велів. Побили торків. Усе добре. На ось льодку, посмокчи.
Вона дістала звідкілясь уламок льоду, провела ним кілька разів по Рикушевих губах, стираючи криваву піну:
– Посмокчи.
Полегшало. Та навалилася втома і коваль знову поринув у сон; не чув уже, як навідався Сивер, стояв над ним, тихенько розпитуючи Доманю, а потім важко зітхнув і мовчки вийшов.
****
Десяток гриднів, основа майбутньої застави, мав десь оселитися на зиму – не в шатрі ж княжим людям зимувати! Тож, князя провівши, Рибота першим ділом до Видути підступився:
– Княже діло: сели нас, старійшино! Бачиш, задощило? Жити маємо купно, коні при нас будуть, прокорм і людям, і коням уже ось ввечері дай!
Видута за звичкою вдарив руками об поли, забідкався та Рибота стояв мовчки й чекав, а по ньому видно було, що терпіння княжого мужа на довго не вистачить. Старійшині з розпачу хотілося гукнути: "Та забирай, коли так, моє житло – і по всьому! А мене хай уже Смерть бере!" Вчасно схаменувся: не можна... Трьох онуків, Любимових дітей, йому на ноги ставити, бо ні на Хорошку, невістку, ні на старшого з онуків, Благояра, надії в нього нема. Господа з Любимом мала в них спільний двір – просторий та широкий, за міцним тином, що його Любим звів, на двоюрідного брата свого, Сивера, дивлячись і в Любимовому житлі господарював тепер старший Любимич – Благояр.