Високий Паоло, аби не битися тіменем об стелю, попереминавшись з ноги на ногу, таки сів на лаву і запитально поглянув на Вишню – чи так мав робити? Та зрозуміла і, присівши, взялася роззувати свого нового мужа.
Вже й чоботи були зняті, а Паоло все м'явся та м'явся, проте, нарешті, таки заходився стягувати через голову свою сорочку. Зніяковіла Вишня продовжувала сидіти біля нього навпочіпки, не сміючи підвести очей, аж доки Паоло не встав, відвернувшись, зняв із себе ногавиці та шаснув у мильню[168]. Лише тоді, розв'язавши постоли та розмотавши онучі, поволі роздяглася й вона.
Паоло сидів на полиці у мильні, чекаючи, доки жар як слід пожене з тіла піт, раз по раз витираючи рукою обличчя, що вже починало пашіти, коли двері прочинилися і в їх прорізі постала освітлена зі спини Вишня. "Теж вигадали – голобля... – подумав, дивлячись на неї, Паоло: – Жона, як жона...". Він мовчки трохи посунувся убік, тим рухом запрошуючи Вишню сісти поруч і вона, звикнувши до напівпітьми, таки сіла.
Що за чим потрібно робити: спочатку паритися, а потім злягатися з супругою, чи навпаки – він того не знав, через те ніяковів, як отрок і, косячись на Вишню, мовчав. Звиклі вже до темряви очі розрізняли обриси жіночого тіла, що потроху починало вилискувати від поту і щоб не мовчати, Паоло нахилився за ковшиком:
– Піддам трохи... – та й бризнув квасом на кам'янку.
Піч зашипіла, бухнула білим паром з квасним густим духом, а тіло лише того й чекало – враз погнало із себе піт.
– Лягай, супруже мій, – у Вишні прорізався несмілий голос, – попарю тебе...
Вона підвелася з полиці, взяла з відерця два віники, що вже розправилися, розм'якли у квасі і Паоло, лігши на живіт, із задоволенням підставив подружжю спину.
А Вишня таки вміла вправлятися з віниками: пройшлася легенько по спині туди-сюди, на ноги опустилася, удари все сильнішали, спочатку були досить різкими та скоро шкіра, розпарившись, розм'якнувши, перестала відчувати біль, натомість Паоло від кожного удару отримував неабияку насолоду, жона ж, припинивши бити, вже взялася наганяти на його спину жар: легенько трясла віниками над самою шкірою, прикладала їх до спини, а потім ще й крутила-вертіла ними так, що йому від того на якусь мить аж дух перехопило... і знову шмагала, і просто гладила віником, а він, зовсім розімлілий та знеможений, лежав у блаженстві і думав, що праві були і стрий його, і Рикуш – дійсно, є від жони користь у житті!
Коли Вишня нарешті полишила Паоло та взялася за себе, він, ледь не затинаючись, вискочив із лазні, пробіг по похилому бережку з десяток кроків і шубовснув у річку. Розігріте надміру людське тіло врізалось у воду немов гарячий ніж у масло, йому навіть здалося, що поміж тілом та водою утворився тонесенький прошарок пари – так легко було рухатися в товщі води, – і перепірнувши без натуги нешироку Ятрицю, Паоло опинився під протилежним берегом. Оглянувшись, він якраз побачив, що ще одне тіло кинулося у воду – то Вишня поспішила приєднатися до свого мужа.
Коли, охолонувши, вони знову зайшли до лазні, – збадьорені, свіжі, здавалося обом, що й землі під собою не чують, – щось таке раптом сталося поміж ними, немов іскра якась проскочила, як то буває, коли стрельне в багатті котрась головешка і в пітьму ночі гайне вогняна блискітка: спалахнула в грудях хтива ярість[169] і, не тямлячи себе, Паоло з Вишнею кинулися одне до одного. Їхня стримувана роками похіть вже не знала жодних перепон і дикий шал накрив обох з головою – так паруються хіба що ведмеді чи якийсь інший великий звір – забувши про все на світі, Паоло аж ревів і коли нарешті та похіть покинула їх, вони були спустошені, немов вигорілі зсередини; вдягнувшись, ішли до свого, спільного тепер, житла мовчки, без поспіху, але й без піднесення в душі – як були чужими до того, так чужими й лишилися.
Паоло думав про своє, мужнє: що не кожен день вдається йому виїжджати Птаха, що доведеться того ще й до упряжі, до воза та саней привчати, що потрібно братися за житло – лагодити його, думати про дрова, про власний прокорм, бо літо мине швидко, зима не забариться і жорстко спитає: "Чим займався? Змарнував літню годину? Ось я тобі!". А тут ще, як на диво, і душа чомусь аж ніяк не лежала до рідної батьківської оселі, до обставлених тинами сусідніх обійсть і рідне житло видавалося йому якимось віджилим, затхлим, задушливим, пусткою якоюсь. Хтозна, чи й залишився у ньому Домовик[170], чи подався шукати кращої долі, а, можливо, навіть і всох з горя, від самотності, бо що йому Десеня, котра однією ногою стоїть уже на Божій дорозі і стільки літ не здатна була давати житлу лад?
І ще оця його супруга, водима[171], що йде одесну від нього і на півкроку позаду, –– ще й за неї потрібно думати. Чи не наробив він дурниць, погодившись на супружництво з нею: якась вона дивна, мовчазна і байдужа, немов нічого в світі її не цікавить, навіть тепер, після того, як зляглися. Яка ж із неї господиня буде?! Невже ж це Видута так посміявся над ним, підсунув аби що? Діли тепер з нею, Сивере, ложе своє до самої смерті... Ех!
Усвідомивши, що сам себе назвав давнім ім'ям, даним ще батьками, хмикнув здивовано, проте, як не дивно, і гріха великого в тому не побачив: назвав, то й назвав – як порівняти це із супружництвом своїм на капищі, перед ідолами, то хіба ж це гріх?! Махнув про себе рукою – що буде, те й буде. Зиму б пережити... Не таким видавалося йому майбутнє життя з родовичами. Віз із собою достатньо золота і уявляв, як бухне на стіл перед котримось із братів чи братаничів свою калиту та й скаже: "Беріть моє золото – усе віднині ваше. А мені від вас лиш місце в теплі, аби голову прихилити, потрібне, хліба кусень та вариво якесь – щоб до смерті дожити."
Золото те... Як подумати, то Доля часом так крутить людиною, такі коники викидає, що почнеш потім згадувати і навіть самому не віриться: невже ж усе це трапилося з тобою?
... Якось їм з Фрейваром пощастило неймовірно, як щастить лише раз у житті, та й то – одному, можливо, з десяти тисяч: новий базилевс ромеїв Іоанн Цимисхій оголосив набір до етерії – власної охорони. Нещодавно він зайняв престол, убивши у змові з царедворцями свого попередника на троні – Никифора Фоку і одразу ж дав наказ збільшити удвічі тагму етерії – загін важкоозброєної охорони з чужоземних найманців. Ромеям він не довіряв, тому до етерії брали лише чужинців – варангів[172] та росів, відбираючи кращих із кращих. Фрейвар із Сивером були на той час не просто добре відомими серед купців Константинополя охоронцями караванів, а – воями, з котрими мало хто в купецьких караванах міг зрівнятися у силі, спритності та холоднокровності. Проте, вони були лише удвох, а в етерію відбирали воїв щонайменше десятками, вже згуртованими і загартованими в битвах. Та все ж склалося так, що взяли і їх. Свою справу зробила Фрейварова вигадка прикинутися християнами, добре, що за довгі літа перебування на службі у купців, що сповідували Христове вчення, вони знали кілька християнських виразів та при нагоді могли перехреститися, тож ошукати тих, хто відбирав майбутніх етеріотів, видалося справою неважкою.
Їм дуже добре платили – руга[173] становила десять номісм[174] на місяць, – добре годували і вдягали у шовки, але ж і багато вимагали: як не охорона імператора, так виучка, а про якийсь непослух взагалі довелося забути – за таке могли і голову знести.
Етеріоти – "ті, що несуть на плечах мечі" або ще "озброєні сокирами" – саме так називали їх ромеї, бо кожен з них був озброєний не лише мечем та щитом, але й сокирою і великим ножем-скрамасаксом, жили в казармах, званих Нумерами, поряд з Буколеоном[175]. Щоденне виснажливе навчання володінню сокирою та мечем в бойових порядках під час оборони та наступу спочатку навіть у них забирало ледь не всі сили, але згодом вони все ж таки втягнулися і далі весь вільний час, розкидаючись золотом, проводили на іподромі, в тавернах з жіночою прислугою та публічних термах[176].
А тим часом в Буколеоні тільки і розмов було, що про безбожних варварів-русів на чолі з їхнім конунгом Сфендославом, котрий розбивши на прохання покійного Никифора болгар, замість того, щоб повернутися додому, мітив вже на Константинополь. Минулого літа від Сфендослава вдалося відкупитися, але повертатися додому, в свою Русь він, схоже було, і не збирався. Цимісхій готувався до походу в Болгарію, саме тому і тагму етерії збільшив, бо охороняти базилевса в Буколеоні і під час січі – далеко не одне і те ж.
Навесні Цимисхій на чолі ромейського війська рушив у болгарські землі, на Святослава, що зимував у Доростолі на Дунаї. Несподівано рано перейшовши гори, ромейське військо неочікувано для росів напало на зайняту ними столицю болгарського каганату Преславу, де стояло сім тисяч Святославової раті на чолі з воєводою Свангелом. Січа була кривавою, Преслава впала, а з росів вдалося втекти лише Свангелові з декількома своїми воями.
Цимисхій вступив у місто, етерія оточила базилевса щільною стіною. Кров текла по вулицях струмками, скрізь лежали порубані роси та ромеї; звільняючи дорогу для Цимисхія, їхні тіла просто відтягували вбік. Раптом Сивер оціпенів: у двох кроках від нього на бруківці лежав... Воропай, його старший брат. Помилки бути не могло: Сивер упізнав його навіть через півтора десятка літ – по великій родимці під правим оком і наполовину зламаному колись передньому зубові. Воропай лежав з розчерепленою головою в калюжі крові, очі були відкриті, уста розтулені – він ніби посміхався до Сивера:"Ну що, брате? Ось ми й зустрілися!". Сивер закляк на місці і Фрейварові насилу вдалося потягти його за собою.
– Пусти мене! – кричав рідною мовою і виривався Сивер.