Бризки летіли на всі боки, виляски розляглись по всій кручі, але ж і той метр, що залишався до підсаки, скоротився вже до кількох сантиметрів.
Мало не падаючи у воду, батько скільки міг, подавав підсаку вперед. Сильно потягнувши вудку вгору, я підняв голову ляща над водою і тепер мені стало навіть добре видно гачка, що тримався за самий краєчок риб'ячої губи. Широке міцне тіло різко подалося набік, а я враз відчув пустоту в своїх руках: вудка розпрямилась немов та пружина, а волосінь із гачком та грузилом вистрілила кудись в небо, немов із гармати.
У мене обірвалось серце і впало до ніг, прямо на глину...
Та батько підняв підсаку в повітря і на дні її – о, диво!! – нерухомо лежав великий лящ!
І моє серце, що, бідолашне, лежало знівечене невдачею під ногами, на деснянській кручі, враз злетіло на своє звичне місце і вдарило там гопака, аж тісно стало йому в грудях!
Я вигукнув щось таке дике, нелюдське, мабуть добре зрозуміле лише якомусь первісному мисливцеві чи рибалці, випустив із рук вудку, не переймаючись її подальшою долею, і вхопився за підсаку, котру батько саме повернув далі від води.
Луска мого (мого!) ляща відливала потьмянілою міддю, розміром була, як добрі п'ятнадцять копійок і сам він зі своєю великою трикутною головою, широким сильним тілом, великими сірувато-коричневими плавцями, був як щасливий сон, як мрія, що збулася завдяки помаху чарівної палички. Я дивився на нього поглядом мого ровесника – первісного рибалки, дивився як на здобич, а не цяцьку, чи в примхах отриману від неба забаганку. Сьогодні вдома всі, авжеж, усі, будуть їсти моїх лящів і їх вистачить на всю сім'ю. Це я сьогодні її нагодую; відтепер і я матиму право у колі дорослих рибалок стримано та скупо розповідати про те, як ловив лящів. Зрозуміло, що без батькової допомоги я б з ними не справився, але ж ніхто і не заперечуватиме мого права на цю здобич.
– Везе тобі сьогодні! – з батькового голосу було зрозуміло, що він радий за мене. – Я вже думав, гаплик, – вдере лящ. Ти запам'ятай, – зазвучали повчальні нотки, – у цьому ділі поспішати не можна. Сіла рибина на гачок – твоя справа лише втримувати її, а не тягнути через голову; основне – не дати вийти їй до воя, на стрижень, бо там течія на неї працює. Риба сама стомиться. От тоді потрібно, щоб вона вхопила повітря. Як повітря ковтне – все, вона твоя, роби з нею, що хочеш. І ніколи не намагайся брати рибу в підсаку з хвоста – обов'язково втече. Тільки з голови!
Та я ж начебто все це знав давно, чув не раз. Але одна річ – коли в тебе на гачку густірка чи в'язик вагою в двісті грамів, і зовсім інша – коли такий лящ, та ще й вперше у твоєму житті і тобі навіть страшно подумати, що він може втекти лише через те, що ти робитимеш все повільно, а тому й хочеться якомога швидше його витягнути!
– Шуму ти наробив багато, – похитав головою батько, дивлячись на поверхню води, вкриту піною, що утворилася від борсання ляща. – Це б закришити, так немає чим. Ну, нічого, ми тепер з рибою, посидимо з півгодинки, почекаємо, може на наше щастя ще щось клюне. Не буде діла – поїдемо додому.
Та я вже не переживав: можна й додому. Звісно, краще було б упіймати ще одного, а той двох таких красенів. Ото б уже було розмов! Але й два лящі – то не один. І один добре, тим більше, що він перший у моєму житті. А вже два – та про таке мені навіть і не мріялось! Ось вони лежать: піднявши сіно за собою та розкривши сумку, я милувався своєю здобиччю.
– Дивись, – почув я батьків голос, – що воно таке?
Течія несла зверху до Кози щось живе, воно лежало на поверхні і потроху ворушилось, пускаючи на воді кола. Порівнялось із кущем на краю припічка, повільно пропливло під навислими над водою гілками, течія вивернула його вліво – до поплавця моєї коротшої вудки і ми побачили, що то була щука, чималенька, як на мене. Вона, навіть помітивши нас, не дременула вглиб, а так само залишилась на поверхні, час від часу широко розкриваючи зубату пащу.
Не гаючи часу, батько вихопив із води свою вудку, тримаючи вудлище в правій, а волосінь – у лівій руці, сяк-так обвив нею голову щуки за зябрами, котра ніяк тому не опиралася, і помалу почав підтягувати неочікувану здобич до себе. Тим часом, швиденько повиймавши свої вудки, я вхопив підсаку та тримав її, аж доки щука не опинилась прямісінько над нею, а далі вже все було просто і за мить рибина була на березі. З цікавістю почали ми оглядати її, намагаючись зрозуміти причину такої дивної її поведінки.
На череві, одразу за горлом, велика місцина овальної форми була не білого, а майже чорного кольору і випиналась донизу. Батько знизав плечима:
– Нічого не розумію. Доведеться операцію їй робити, – та й потягнувся за своїм рибальським ножем.
У стравоході, де буває, рибалки знаходять щойно з'їдену щукою здобич – маленьких рибок – лежало щось важке і тверде. Розрізали стравохід.
– Ти ба! Та це ж чиєсь грузило від донки!
На батьковій долоні лежав важкий шматок свинцю, що був вилитий у піщану форму від звичайної столової ложки, з двома дірочками по краях, за допомогою яких до грузила кріпиться основна жилка та повідці. На пласкій стороні грузила, акуратно, немов хтось його зумисно так поклав, лежав чималенький почорнілий гачок.
– Ну тепер все ясно, – зробив свій висновок батько. – Вхопила щука грузило так, як блешню хапає, мабуть дуже голодною була, або грузило було блискучим, щойно відлитим. Через горлянку пройшло, а в стравоході застрягло. Ти бачиш, який шлунок у щуки – скільки тут часу пройшло, а волосінь вже перетравила. Перетравила б і гачка, дарма, що залізний, а от грузило виявилось завелике для неї. Стравохід їй перекрило, та ще й зараження почалося – он яка чорна пляма на пузі.
– А чому ж вона поверх води пливла?
– Повітря наковталась. Ти ж бачив, яка роздута була...
Помовчавши, батько додав:
– Чого тільки на Десні не побачиш.
Авжеж. Варто мені було лише один раз, вперше, заночувати тут і одразу ж стільки побаченого, вражень стільки, що їх, здається, не передаси друзям і за місяць.
Якось сама собою риболовля наша добігла кінця. Ми вже не стали вичікувати в надії, що клюне ще один лящ, і заходились змотувати вудки. Потім пішли разом до тієї гатки, де ловив батько та позбирали залишені ним вудки, а далі вже прийшли і до нашої гатки. Черв'яка на моїй вудці, звісно, не було вже й сліду. Збираючи снасті, я згадав про свій улов, що лежав тут же, у ямці.
Малесенька густірочка, вимазана в суху глиняну порохняву, вся аж присохла, слизу на ній не залишилось і сліду, а луска на спинці з того боку, що лежав до неба, набула синюватого відтінку. Рибинка займала хіба що половину моєї долоні. Що з нею було робити? Я вже намірився викинути її назад у Десну, та батько зупинив мене:
– Ні, – твердо сказав він, – забирай її додому. Таку маленьку рибку треба одразу випускати. Вона ж підросте і ти її знову спіймаєш, але тоді з неї вже користь буде. Можливо, це й не густірка, а лящ. Тобі сьогодні кого сподобалося ловити більше: оцю густірочку чи ляща?
– Ляща... – мені стало соромно.
– Раніше рибу ловили, – продовжував батько, – не заради втіхи, а задля їжі. З необхідності ловили. А тому берегли рибу, бо знали: як всю знищать, то нічого буде і їсти. Це тепер...– махнув він рукою.
– Забирай. Коту віддаси. Викидати спійману рибу гріх, треба живою відпускати, якщо вона тобі не потрібна.
...Вмів батько сказати так, що те потім запам'ятовувалось на все життя.
Повкладавши на свою техніку наші манатки, поприв'язувавши до рам вудки, почіплявши на рулі кошики, з яких стриміли зелені жмутки тонконога та білі головки лугового клеверу, ми востаннє глянули на Десну, на нашу гатку, на Козу.
– Давай свого кошика. Тобі легше буде.
– Ні! – рішуче сказав я.
Ще чого – полишити мене головного задоволення: проїхатись по Коропу із кошиком, повним риби, бо кожен знає, якщо з рибальського кошика стримить жмуток трави, значить, не з пустими руками повертається рибалка.
– Ясно – посміхнувся батько. – Ну, добре, я поїхав, а ти не поспішай.
Сказав, та й заторохтів на своєму веломоторі.
Яке там "не поспішай"! Мене несло додому немов на крилах, дарма, що кошик раз по раз чіплявся, тер об переднє колесо і руль постійно тягло вправо. Ледве не полетівши сторчака на вибоїні між Старою та Новою Коноплянками, я домчав до Коропа неначе якийсь гонщик, розігнався було, аби з розгону заїхати на гору у вузенькій вуличці, але духу вистачило лише до половини підйому. Захеканий, ведучи велосипед у руках, вибрався на гору, а там вшкварив по прямій аж до нашої вулиці Красіна.
Неділя – базарний день, тож я з розгону мало не влетів у гурт жінок, що повертаючись із базару, теревенили про щось своє біля Соломчиного двору. Вдаривши по гальмах, аж велосипеда на бік занесло, я все ж таки в останню мить зупинився.
Ще й сам не встиг оговтатись, як почув сердитий голос матері, що, виявляється,теж була у цьому гурті:
– Ти куди оце так летиш?! Хочеш під машину втрапити?
Далі запитання посипались мов горох: і де батько, і чому захеканий, і чи не змерзли вночі... І нарешті:
– Що спіймали? – бо ж у очі одразу жмуток трави кидається.
– Дивись, – якомога спокійнішим голосом проказав я і розкрив кошика, не знімаючи його з руля. Колом обступивши мене , туди зазирнув увесь гурт.
– О-о-о!
– О-го-о!
– О-го-о! Невже сам впіймав?!
– Сам. – Я відповів так, неначе два лящі за ранок – то для мене така буденна справа, що про неї не варто і розмову вести.
– Ходімо додому, – звернувся я до мами, – їсти хочеться.
І ми пішли: я – весь осяяний променями слави і мама, що в тих променях грілась; чудовий літній день тішив око зеленню листя, розмаїттям квітів, глибочінню неба, а моя душа, наповнена щастям по самі вінця, співала жайворонком десь там, високо-високо, над нашими головами.
Вдома мене, ясна річ, уже чекали. Варто було клацнути клямкою хвіртки, як дід із бабою були вже на порозі і миска стояла біля їхніх ніг. Тоді я, без поспіху притуливши до воріт велосипеда, зняв із руля кошика, поволі розгорнув траву, дістав спочатку нещасну маленьку густірочку і мовчки поклав у миску, потім дві чималенькі, потім в'язика, нарешті дійшла черга до першого ляща і він розлігся у білій емальованій мисці від краю до краю, закривши собою решту здобичі, а коли вже зверху ліг останній, великий – о-о-о! – сонце на небі засяяло вдвічі яскравіше!
Дід, як справжній, хоч і озерний, а все ж справжній рибалка, довго цокав язиком, перевертав моїх лящів, приплямкував губами, потім таки запитав:
– Невже ж оце сам спіймав?
Батько стояв поруч, тому совість не дозволила мені збрехати:
– Батько в підсаку брав...
– Та тобі пора вже свою мати, – одказав дід і знову заходився хитати головою та дивуватись так, як лише він один і вмів:
– Ой-ой-ой! Ой-ой-ой!
Гроші на підсаку мені дали того ж дня.