Зате пригоди дитячих років затямилися такими, ніби все те відбувалося не давніше минулого літа. Не забував, як сутужно було батькам з одягом, а особливо з взуттям; діти взували пару чобіт по черзі, щоб трохи поковзатися на підошвах або санчатах. Часто рукавиця служила чоботом. Мати вміла угамовувати дітей своїх, у їхній хаті розуміли вагу слова, лад і твердість руки. Сказане мало бути зроблене. Цим правилом керувався й Пилип Іванович у своєму житті, бо вспадкував материну вдачу, тому серед своїх товаришів завжди отаманував. В ріжних обставинах він наказував і його слухалися, а хто наважувався перечити, той незабаром шкодував.
Зграя перещепнянських хлопчаків на чолі з Пилипом нишпорили кожен закуток навколо свого села. Пилип Іванович ще й досі пам'ятає, де його хлопці підкрадалися до табуна гладких і незграбних, але величних у своїй поставі, дрохвів; викурювали з нір лисенят, полювали на деркачів та перепелів, звичайно, без ніякої зброї, якщо не вважати за зброю лозини чи палиці, вирізаної з ліщини.
Пилип Іванович сповільнював свою ходу, вагався, чи йти йому до дружини з порожніми руками. Одарка — жінка спритна, але з голого сорочки не стягнеш. Колгоспні комори порожні, селяни виживають з праці на власних городах, а суспільний набуток забирає місто, отой так званий центр, байдуже, де він знаходиться — в Горлівці, Сталіне му, Києві чи у Москві. У селян нема хліба вдосталь, надолужують огірки та цибуля, а пізніше з'явиться на столі молода картопля, помідори та пшеничка. Приблизно раз на місяць Пилип Іванович витягав з-під свого ліжка харчові припаси й ніс до Перещіпного. П'ятнадцятирічний син Данько зустрічав свого вітчима з неприхованою радістю, хоч і знав, що батько у нього не рідний — про це дізнався від своїх товаришів, бо мама не вважала за потрібне казати синові правду. Цей прикрий Данькові випадок стався давно, ще перед голодом. Та сама дійсність переконала хлопця, що батько хоч і не рідний, але кращий від усіх, бо Пилип Іванович любив хлопця, піклувався ним, плянував якось пропхати його до вищої школи. Ні! Прийти до своєї родини голіруч Пилип Іванович не наважиться. Він відвідає їх пізніше...
Зупинився, щоб оглянути знайомі рідні місця. Попереду простягнулась широка балка з лисніючим ставком — улюблене місце підверб'янських шахтарів. Колись тут господарював Пилипко з своєю ватагою хлопчаків і так само, як і тепер, співав багатоголосий хор зелених жаб; в степу перегукувалися перепіли, увесь простір насичувався музикою невтомних цвіркунів та цикад. Сонце заходило, розливаючи по небу суміш яскравих мінливих фарб, що поволі пригасали й меркнули, обкутуючи балку в присмерки. Десь пугнув сич і замовк.
Повертався до селища Пилип Іванович неохоче — завтра знову копальня й стукотіння вибійного молотка. З першого подві'ря загавкав з усердям собака, ніби сподівався дістати за ретельну службу якусь нагороду.
Йдучи серединою порослої травою вулиці, Пилип Іванович уявляв себе в майбутньому у власній хаті на тихій вулиці, де мешкають переважно колишні шахтарі, а тепер пенсіонери. Житиме він з Одаркою, обоє старі, матимуть свою корову, своє маленьке господарство...
В бараці Пилип Іванович глянув на годинника з маятником, що бадьоро відраховував течу часу. Похапцем роздягнувся й ліг. В протилежному кутку голосно захріп Лягуша. Навколишній спокій порушив несподіваний гуркіт вантажного авта. Пилип Іванович нервово підвіся з ліжка, і в цей же час біля дверей з'явилися з ліхтарями й наганами в руках два енкаведисти.
— Громадяни, — загудів один з них, — ніхто не вставайте! Староста бараку, підійдіть!
— Пилип Іванович натягнув на себе штани, взувся і підійшов до непроханих гостей.
— Ваше прізвище, — зміряв його холодними очима низенький військовик.
Пилип Іванович назвав себе.
— Ви заарештовані. Де ваші речі? Ми зробимо обшук. Зброю маєте? Де ваша зброя? Обшукай його! — вимогливо подивився маленький на високого колеґу.
Високий обмацав у Пилипа Івановича кишені й відступився, даючи місце двом валізкам з важкими висячими замками. Одна містила поношену білизну й одяг, а друга — харчові продукти, зібрані для родини: крупи, консерви, ковбаса і трохи сала та три пляшки олії.
— А це для чого? — злостиво запитав Пилипа Івановича малий енкаведист.
Пилип Іванович низько схилив голову — в цей час його родина стала перед ним.
— Виходьте надвір! — скомандував суворо енкаведист.
— Прощай, бригадире! — вигукнув хтось із мовчазних шахтарів.
Коло авта стояв ще один енкаведист з рушницею. Усе діялося дуже швидко без найменшої затримки, кожен крок, кожен рух був розрахований. Вони брутально допомогли арештантові вилізти на машину. Пилип Іванович зауважив ще трьох людей. Вони сиділи на підлозі й тримали руки на головах. Так само зробив і Пилип Іванович. За розмови і за спробу підвестися їм пообіцяли стріляти без попередження. Обидва гепеушники сіли на лаві проти арештантів, а третій коло шофера.
Авто з арештантами бігло степом у напрямку Горлівки. В цьому Пилип Іванович не сумнівався. Ось минули темний обрис придорожньої половецької чи скитської могили, старезну грушу... Пилип Іванович з болем в душі дивився на підверб'янські вогні, що поволі зникали. Згодом засяють горлівські вогні...
Чи давно мріяв про власну хату з дружиною, коровою, курми і лютим собакою у дворі? За що ж його заарештували? Який злочин він зробив? Ні! Він не примириться з десятирічним терміном ув'язнення, а буде рятуватися! Уже одну нагоду на втечу прогавив і тепер, похитуючись в коробі авта, картав себе. Пилип Іванович не хоче померти, він хоче жити!..
Раптом авто зупинилось. Три великі світляні кулі наближались праворуч. Вони стояли на переїзді перед спущеним шляґбавмом. У цей час проїздив швидкий потяг Шепетівка — Баку, випускаючи з резервуара зайву пару з такою силою, що заволікла все непроглядним туманом. І тієї ж миті, без найменших вагань, ніби заздалегідь був до неї підготований, Пилип Іванович навманя плигнув через облавок й, відчувши під ногами землю, кинувся бігти. Невідома сила несла його подалі від авта. Услід йому свистіли кулі і коли, здавалось, вже загубився в темряві, одна легко зачепила плече. Але він усе біг і біг, спочатку тримаючись насипу, а потім звернув убік, щоб зупинитися і трохи віддихатися у вибалку.
Куди ж йому йти, до кого? Хто захоче рискувати, приймаючи його? Іншого виходу не було, як іти до дружини, а звідти знову тікати, або повертатися до Підверб'янки поки ще темно, з надією, що його ніхто не побачить. Брів поволі, плутався ногами в цупких стеблах. Ні дороги, ні межі, куди не піткнешся — сама пшениця. Після пшеничного лану розпочинався чорний пар, недавно зорана земля лежала нерозволоченими скибами. Пилип Іванович не зупинявся, а йшов далі, хотілося пити. Крок за кроком обережно простував до наміченої цілі — Підверб'янки, що здавалася недосяжною коштовною оздобою.
Але до кого? Хто захоче допомогти арештантові, наражаючи своє власне життя? Думати і роздумувати не було часу. Пилип Іванович надіявся потайки добратися до свого вірного приятеля Миколи Солода.
Підверб'янські ліхтарі то зникали, то знову показували дорогу, ніби обіцяли здійснити незвичайну надлюдську рятувальну акцію.
З великою обережністю Пилип Кваша добрався до Миколиної кімнатки. Микола не йняв віри, побачивши Квашу.
— Не гнівайтесь, Миколо... — зі слізьми на очах тихо промовив нещасний і безпорадний Пилип Іванович.
— Тепер не час на розмови — треба негайно діяти. Я пораджуся з нашими друзями, до яких ми маємо виняткове довір'я. За Сливинського можна бути спокійним як і за кожного з нас, поки ми на волі...
Відвага й вірність Квашиних приятелів, бажання допомогти своїм однодумцям, а також неймовірна спроба вирватися на умовну "волю" викликала у Ві— риній душі захоплення й бажання також чимсь допомогти. Ласкавий і теплий погляд, багатомовне потиснення руки — все підказувало, що вона не залишить Миколу без своєї підтримки.
Наступного ранку Віра пішла до клюбу довідатися про Пилипа Івановича. Вірити не хотілося! Ві— риної допомоги вже ніхто не потребував. З першого погляду вона зауважила, що Микола старався приховати душевне переживання.
— Миколо, що трапилося з Пилипом Івановичем? — з нетерпінням запитала Віра.
Микола вхопив Вірину руку й не випускав, пестячи пальцями.
— Пилипові Івановичу пощастило втекти... Хлопці відвезли його вночі і подалі від людських очей допомогли сісти в потяг, замівши старанно сліди... Ми зробили все, що змогли. Віра слухала й не йняла віри. Від страху всередині покотилася якась млявість, захотілося сісти й відпочити. Вони пішли під акацію, вмостилися на дерев'яному ослоні, щоб подихати свіжим повітрям. В розмові з Миколою Віра переконалася, що це була не порожня людина, а сповнена провідною ідеєю, надіями, мріями й вірою в краще майбутнє. Вже тепер вона вчилася розуміти людей без розмов, з жестів, мовчання, очей; часто почала ловити себе на думці, що до дійсности ставиться так само, як ставляться усі люди, за винятком хіба купки фанатиків, яких не зрозумієш, чи вони дійсно віддані ідеї комунізму, чи мусять удавати себе такими, щоб не згинути, не полетіти з керівної посади.
— Важливе те, що ми живемо, Віро. Нам всім треба думати про наше майбутнє. Обставини змушують мене ще якийсь час сидіти в Підверб'янці. Я зараз не можу потикатися до деяких друзів. Там мене знають досить добре, може виникнути небезпека для всіх нас.
Та чи є в Підверб'янці хоч одна родина, де б почувалися упевнені за своє майбутнє, за день прийдешній? Ніхто не знає, що хвилює людей, чим вони живуть, як ніхто не знає, чому Віра схилила голову і які снує думки.
Ніч минула турботно для обох, — останні враження не давали спокою.
За сніданком Віра виявила бажання взяти відпустку, щоб наполегливіше готуватися до спартакіяди. Ольга Павлівна схвалила цей намір. їй подобалася Вірина послідовність у намаганні досягти своєї мети. З такою настирливою вдачею можна багато дечого здобути, в залежності що дівчину вабитиме. Спорт — це ніщо інше, як тренування сили волі.
Вірин начальник, почувши від своєї службовички, що вона хоче взяти відпустку, зітхнув, але не відмовив, враховував, бо ж інженер — його начальник.
На спортовому майдані на неї чекали хлопці й дівчата, учні старших класів, заповзяті спортовці, натхненні своїм інструктором.
Декілька років тому Віра ходила до тієї ж десятирічки, де тепер вчаться ці школярі.