– Не гнівайся, дозволь слово мовити...
– Речи, – спохмурнів Володимир, бо не любив, коли щось чи хтось отак раптово ставав йому на шляху.
– Купець я тутешній, Жданом отець Ходота нарік. Сього літа, пуд осінь вже, жону мою, Ніжану, інша жона – Шумиха, гутника нашого Самоти – на торговищі привселюдно блудною обізвала. Не можу, великий княже, правди тут знайти – старійшина наш рукою тільки маше, сміється. Княжого суда прошу, – і знову низько-низько вклонився князеві Ждан Ходотич, дарма, що віку був поважного, сьомий десяток давно розміняв.
Княжий суд! Іншого на Русі, такого, щоб вищим від княжого був, нема. Через те князь і відмовити в ньому не може – так повелося вже: беручи з земель данину, князь за те по ряду чинить: рать збирає і в чужі краї за здобиччю її веде, підвладні землі від ворога боронить, а ще на прохання люду свій правий[206] суд в них діє.
– Добре! Завтра в полудень маєш прийти з жоною, кривдниками її і видцями[207] під ясен біля вічниці. Буде суд! Аще кривдники не схотять прийти, вкажеш на двір їхній отсьому мужеві моєму – Риботі.
Прийняти роту від мало не тисячі ковуїв – те швидко не чиниться. Торки клялися на крові. Першим – Пильтяй, за ним вцілілі сотники, потім десятники з рештками своїх людей. По черзі отримували мечі – які прийдеться – різали ними долоні своїх десниць і приклавши до рани лезо, щоб залізо пам'ятало смак власної крові, услід за своїми вождями приносили київському князеві роту: ніколи, до скону, не нападати на руські землі, не чинити зло, боронити рубежі Русі, не пропускаючи через підвладний їм степ інших руським людям супостатів.
Ті, що вже присягнули, стояли півколом, слухали, як виголошує роту решта одноплемінників. Гадалося Володимирові, що до полудня встигнуть, та скінчилося все лише під вечір. Путятою послані назустріч раті Вовчого Хвоста дозорці повернулися: рать була вже за один перехід від Коропа, чи то пак, Хоробра тепер.
– Позавтрому й рушимо, – вже за вечерею звернувся до свого тисяцького Володимир, – вели тут, аби до того часу на Семі вдосталь було насадів і лодій. Забарились ми. А ще ж мислю пройти з торками до степу їхнього, десь там городок маємо звести під заставу – рота ротою, а очі свої не зайвими будуть.
– Авжеж, – погодився Путята, – стоятиме городок, нагадуватиме про роту. Добре би було, княже, аби Пильтяй сей первістка свого чи брата молодшого нам віддав літ на десять. Рота ротою, а кров рідна – вона дорожча.
– Так і вдію. – Володимир вихилив утицю меду, неспішно витер вуста. – Пошлеш, Людмиле, удосвіта десяток своїх назустріч Вовчому Хвостові, аби не кружляли тут лісами. Шлях твої вже вивчили?
– Як длань свою, княже. Та й туземців, казав воєвода, у нього кілька десятків.
– Все одно. Немає в мене тієї години, аби чекати.
Людмил відповів легким поклоном голови. На тому вечеря скінчилась, тисяцький з сотниками покинув княже шатро.
– Позавтрому до Києва рушу. – Володимирова шуйця обіймала Волхитку, що лежала на його плечі. – Тебе до себе забрати хочу, чародійко моя. Аби відрадою мені була.
– Суджений мій... Княже любий... До скону твоя... – Волхитчин шепіт між поцілунками, довге її волосся, що розсипавшись, вкривало Володимирові груди й лице і пахощами своїми зводило його з розуму, вкотре розпалили, розбурхали в князеві хіть: він згріб Волхитку так, що, здавалося їй, і кістки не витримають – обоє з ярістю поринули в любощі.
****
Звістка про те, що буде в Коропі княжий суд, того ж дня миттєво облетіла і город, і посад, дивом якимось сягнула навіть Жорновок і Сохачевого. Наступного ж, задовго перед полуднем, на площі біля Старого Ясена ніяк було й повернутися, люди дерлися на вічницю, сиділи на покрівлях найближчих жител, а ті, що спізнилися, невдоволено бурчали по вуличках і намагалися хоч силою, хоч хитрощами пропхатися вперед.
Ніжана мала норов тихий та сумирний і хоча вельми страждала від образи, завданої привселюдно на торговищі горластою Шумихою та княжого суду, а може ще більше – широкого людського розголосу злякалася не на жарт. Вона молила, як могла Ждана Ходотича, але той був невблаганний:
– Жалілася мені? Жалілася. Плакала отакими слізьми? – купець показував на своїй пучці розмір сліз супруги. – Плакала. Тож підеш: діло зроблено, до самого князя дійшов. Куди ж нам тепер голоблі завертати? Чи ти не при своєму розумі??
Удосвіта з темного набурмосеного неба почав накрапати дрібний дощик та скоро й стих. Ждан Ходотич послав до гутника отрока свого, аби передати тому звістку про суд, але Самота тільки гикнув і купцевого посланця зі свого двору в плечі виштовхав. Хоча й боявся сам та все сподівався, що якось воно... пощезне... саме собою... "Було б за що судити" – заспокоював себе і на всі лади ганив Шумиху:
– Ото! Доляпалась?! Хотів колись Озарич лепетайло тобі вкоротити – дарма тоді вступився: нині користі було би більше. Князь, він замість язика твою дурну голову мечем знесе і по всьому!
Шумиха ж і слухати нічого не хотіла, кленучи на всі лади стару Ніжану та згадуючи минулий випадок на торговищі, коли їй купцева жона дорікнула незграбністю, мовляв, гутникова жона усім ноги відтоптала. Шумиха все погрожувала комусь незнаному дебелим пухким п'ястом*, аж доки не вгледіла прямо перед собою двох дружинників з мечами при поясі.
– Це ти Шумиха? – спитав один і в жони одразу затерп зі страху язик.
– Коли є в тебе видці, аби могли правоту твою довести, нехай борзо йдуть на звід[208]. Ти ж мусиш йти на княжий суд просто зараз. Князь наш чекати не любить, а коли ще хтось супротив чинить – у порубі згноїть.
У Шумихи віднялися й ноги.
Княжий почет з двох десятків комонних дружинників мусив силою прокладати шлях перед Володимировим конем і Людмил, дивлячись на натовп, послав по підмогу. Комонні шлях для князя проклали досить швидко, не одному дісталося по спині нагаєм; двом, що під кінські копита втрапили, навіть ребра поламали, та біля Старого Ясена місця для суда майже не лишилося. Але швидко примчали ще три десятки комонних і півсотні здорових, мов бугаї, дружинників, швидко навели лад, звільнили площу і, ставши колом, утримували натовп надміру допитливих туземців, що так прагли позорити на княжий суд. Скоро вже князь сидів на своєму, заздалегідь сюди принесеному, столі.
– Тихо!! – гаркнув Людмил: – Великий князь київський Володимир Святославич суд вершити буде!
Умить гомін стих. Обидві жони при мужах своїх та видцях з боку Ніжани давно вже стояли, нудячись очікуванням княжого суда і Шумиха, завжди почуваючись в юрмі, як риба в воді та відчуваючи, як їй здавалося, незриму підтримку натовпу, оговталась від страху, піднеслася духом і виглядало на те, що вини своєї вона таки не вбачала.
– Вийдіть у коло ті, хто мого суда просить, і ті, хто відповідь тримати мусить, – звично почав Володимир.
Семеро вийшли з натовпу.
– Хто скаже?
– Великий княже, – вклонився низько Ждан Ходотич, – коли ходив я минулого літа з товаром на Посулля, жона моя Ніжана – ось вона – зазнала привселюдно ганьби від оцієї жони гутника Самоти на ймення Шумиха. Прошу, великий княже, аби Шумиха слів своїх так само привселюдно зреклася, а Ніжані за сором виру сплатила.
– Чим жона Шумиха образила твою супружницю?
Коропці слухали живого князя затамувавши подих – немов з-під Старого Ясена до них сам Перун промовляв. Тим, хто стояв ближче, навіть було чути, як серед гілля витінькували дві синички.
– У Коропі на торговищі називала її блудницею.
– Чи є видці, що чули й бачили те?
– Є, великий княже. Ось вони, – Ждан Ходотич мало не силоміць виштовхав поперед себе трьох видців: двох жон і уношу з посаду. На вимогу князя присягнувши, усі вони по черзі підтвердили, що Шумиха привселюдно обізвала Ніжану блудницею і не просто блудницею...
– Так і сказала Шумиха Ніжані: "Блядь ти стара, пощо пуд ногами плутаєшся? Сама винна!" – з видимим задоволенням згадував вкритий ластовинням рудий уноша. – Було, було таке. Називала купчиню бляддю.
Ніжана не рада вже була нічому й лише жалкувала, що муж її затіяв цей суд. Напівзагоєну рану образи ятрили чужі люди; родовичі, здавалося Ніжані, немов сліпні, смакували кров'ю її душі – це було так тяжко, нестерпно тяжко...
– Жоно, – князь поглянув на Шумиху, – чи так це? Чи було в тебе право ректи таке привселюдно?
Шумиха, уперше в житті бачила перед собою князя, тож стояла собі мовчки, як причарована, не зводячи з Володимира очей, аж доки князь, уже роздратовано, запитав у неї те ж саме вдруге.
– Аякже, як же, – заторохтіла, схаменувшись нарешті, Шумиха, – купці, відомо ж, дома рідко бувають, а жонам без мужів важко, несила просто, тож і блядять, аякже! Як же – без мужа? Блядять вони всі, хто ж не знає того? Назвала цю жону бляддю, бо весь вік без мужа кожне літо, а тому бути такого не може, щоб не блядила. Та хіба ж я руку їй відкусила чи в гриву натовкла?...
– Помовч! – гримнув князь. – Чи маєш видців своїх, котрі тут, на зводі, скажуть, що бачили, як Ніжана блудничала без мужа?
– Я ж кажу, – знову мов горохом сипонула Шумиха, – від Русалій і до Ладу вона все літо без мужа, може хіба на Купайла та Перунів день навідається Ходотич, то як же їй не блудити і яка ж у тім моя вина?!.. – в голосі її відчувалися глибоке переконання у власній правоті та непідробний подив.
– Видців немає! – припинив Володимир торохтіння Шумихи. – Присуд мій такий: за сором та образу жони Ніжани мусиш в три дні сплатити їй виру – три гривні кун!
– Ой! – вхопилася за серце Шумиха, а натовп з подивом видихнув і зашумів.
– Ой! Ой-ой-ой-ой!!! – зайшлася плачем наклепниця.
– Аще не сплатить виру в три дні, то мужа до тивуна в поруб! – знайшовши очима Риботу, наказував тим часом Володимир.
– Чи бажає хтось іще княжого суда?! – гримів на всю площу Людмилів голос.
****
... Коропці княжим судом були приголомшені й розходячись по житлах, тільки й мову вели про те, що почули й побачили на ньому. Здавалось би, хіба можна вразити чимось людей, що за останній тиждень пережили стільки напастей: і напад кочовиків, і витоптані ниви з озиминою, і попалені двори посаду, і таке кудесне[209] визволення Коропа від напасті київським князем, а лицезріння самого великого князя Володимира Святославича, а звістка про залишення в городі княжої залоги, а ще – про те, ніби князь власною волею нарік город новим іменем?! Та отці й діди за весь вік свій і половини того не пережили! Та ось же виходить, що можна вразити – бо суда княжого ще не бачили!
– Дивний цей суд...