— Як і завжди?
— Як скажете, так і зробимо. Ви ж політичний керівник, а не я, — відповів інженер.
— Виселити! — різко махнув рукою Рябов.
Це означало, що сьогодні родини заарештованих опиняться в напіврозваленому бараці; їм дадуть дуже мало часу на пошуки мешкання поза Підверб'янкою.
Рябов підвівся.
— Піду до парткомітету, напевне будуть дзвінки з Горлівки.
— Раніше підіть додому й причепуріться трохи. Не давайте людям притичин до зайвих розмов, — порадив інженер.
Рябов вийшов з кабінету, а Юліян Адріянович підвівся, кілька разів пройшов по просторому приміщенні й зупинився біля високого вікна, заслоненого тяжкою шторою.
Недалеко починався хвилястий степ. Скільки сягає око — всюди зелень, місцями така яра, що здавалась надприродною, а над степом сонце таке, як ніде. Там тихо й спокійно, хіба щебечуть пташки та, як злодії, перегукуються свистом ховрахи. На його серйозному обличчі промайнула тепла усмішка. Він уявив себе в тому зеленому морі, що широко й привабливо розгорнулося перед очима. Не сам, а з Ольгою — обоє молоді, здорові, життєрадісні; ідуть стежками між нивами, про щось говорять й порушують розмову гучним сміхом. Яка щаслива пора! Все минуло, все змінилося...
А якби Юліян Адріянович піддався дружининій волі, як склалося б їхнє життя? Ольга поважала б і любила свого чоловіка значно більше. Його ж любов горить постійно, тому Юліян Адріянович терпів і удавав, ніби усіх її дій, іноді ризикованих, не бачив, або був байдужий до них. Насправді ж його душа не раз потерпала, коли бачив дружину з людьми сумнівної слави: письменниками, мистцями та ученими, що бриґадами приїздили в Донбас українізувати робітництво. Ще тоді він передбачав, що намагання українців мати щось своє, подібне на вільну державу, кінчиться катастрофою. Це передбачення здійснилось. Дивно, як серед тих знищених діячів не опинилися Ольга? Звичайно, їй нічого не можна закинути, крім зв'язків з ворогами народу. Від такого обвинувачення ніхто не ґарантований. Хтозна, чи не лежить де слід відповідний матеріал до відповідного часу і на неї?
Ні, він буде боронити себе й дружину всіма можливими засобами! Хай не завжди і не всіма схвалюваними людьми, особливо такими ідеалістами, як його дружина, що готові накласти голови за уроєну душевну шляхетність.
Про інженера Доценка пролетарі можуть думати що завгодно, але ніхто не доведе, що він не позбувся буржуазних умовностей. П'ятнадцятирічне перебування в комуністичній партії корисно відбилося на його психології. Інтелігент Доценко вже далеко не той, яким був колись, це — людина своєї доби, жорстокої, нещадної, але своєї, і вже давно покинув стежити за молодими Ольгою та Юліяном; вони зникли серед степу, а він залишився біля вікна сам з собою, борсався в думках, як у тенетах, шукав виправдання своїм вчинкам. Навіщо?
Надворі потемніло. Із заходу насувалася велика чорна хмара, закрила сонце. Все довкілля змінило свій колір, посіріло й утратило свою звабність.
У вікно застукотіли краплі дощу.
Телефонний дзвінок перервав його думки. Це Улита питала, чи може Юліян Адріянович прийняти Рябова? Він, бачите, ще недавно тут був.
Так, товариш Рябов — бажана особа в будьякий час.
Цього разу Рябов здавався інакшим. До нього повернулася енергія, він був бадьорий, хоч такий же неголений і неохайний. Запалі очі його усміхалися.
— Ще щось трапилося? — запитав Юліян Адріянович, придивляючись до Рябова.
— Нічого особливого, крім однієї чутки, що долетіла до Підверб'янки з Горлівки.
І вже зовсім тихо:
— Була спроба втечі...
— Чия? Звідки?
— Наших арештантів.
— Не може бути!
— Незаперечний факт, — запевня Рябов. — Отой махновець Пилип Кваша таки втік, а Іллюшу Федюкова, кажуть, поранили.
— Мені не віриться, — казав інженер. — Енкаведисти, наш орган безпеки, надто пильні й передбачливі, щоб від них хтось спромігся втекти, навіть колишній махновець.
— Одначе ж утік. Оце вам і пильність. Легко закидати обвинувачення іншим. Хіба можливо знати, що ховається в душах мешканців нашого міста? Неможливо всіх допильнувати.
— Коли відбудуться партійні збори?
— Увечері обговоримо питання на зібранні партбюро, — знову похмурнішав секретар. — Думаю, що хтось приїде з Горлівки, можливо, Потапов. Зараз піду телефонувати до нього.
Залишившись на самоті, Юліян Адріянович стомлено зідхнув. Як все це йому оприкріло, і не видно цьому гармидерові ні кінця, ні краю. Цей душевний тягар він пояснював психічним виснаженням. Щоб трохи відпружитись, інженер відсунув шухляду столу з ріжними дрібничками, куди складав роками речі, що могли цікавити тільки його.
— Ще невідомо, хто з нас хворий, — думав Юліян Адріянович про дружину, переставляючи з місця на місце колекційні дрібнички. Треба й справді поїхати з Ольгою на відпочинок. Ніяких спартакіяд-олімпіяд. Хай Віра заступить матір у клюбі, а з сином можна побачитись і пізніше. Тепер не до ювілеїв.
Інженер запитав секретарку, чи ще хтось чекає на нього.
— Незвичайний у нас день, Юліяне Адріяновичу. Кожного дня люди пхаються один поперед одного і до вас і до Федюкова, а сьогодні нема нікого.
Люди може думають, що й мене заарештували, — сміючись казав інженер.
— Вас? За що? — наївно запитала Улита. — Ви ж не ворог народу. Люди добре знають, кого забрали, а кого ні.
— Улито, зараз я готуюся їхати у шахту. Якщо треба буде, то телефонуйте.
Він передягнувся й пішов до кліті, спустився у шахтному дворі, куди зЧздилися потяги вагонеток, навантажених вугіллям, сам не знаючи чого і з якою ціллю. Юліян Адріянович спускався в копальню як виникала в тому потреба, а тепер повертатися нагора якось не випадало, робітники можуть з нього нишком кепкувати, мовляв, інженер з переляку втратив голову. Інакше не думатимуть.
Тут він згадав, що його заступатиме під час відпустки начальник дільниці Кам'янка-схід інженер Кудря. Доречно буде заздалегідь попередити його, що Доценко з першого серпня їде на відпочинок.
Юліян Адріянович поїде з дружиною куди лише вона забажає, навіть в Святі Гори. У цьому в них розбіжностей не буде, і погоджуватиметься на всі жіночі примхи. Йому хотілося абиде відчути себе спокійним.
16. СЛІПА КУЛЯ
Бригадир вибійників Пилип Іванович Кваша сів на ліжко й мав намір простягнутися на ньому, щоб дати спочинок стомленим м'язам свого немолодого, але ще здорового тіла.
Ще в копальні його турбувало дивне неприємне передчуття чогось важливого: може отримає несподівану вістку, чи знову викличуть до спецвідділу за залізні двері на бесіду з представником відділу кадрів тресту Артемвугілля та з органами державної безпеки.
Ще один день минав, але нічого не трапилось. Один по одному верталися до бараку шахтарі, переважно члени Квашиної бригади й лягали якнайскорше в ліжко — маленький серед величезного світу острівець, де можна вважати себе господарем, власником маленької території. На ліжку можна сидіти, лежати, думати про що завгодно, аби тільки твоєї думки ніхто не відгадав — у тому вся таємниця буття.
Декілька днів тому представник відділу кадрів тягнув Пилипа Квашу за язика, провокативно питаючи: "Якої ви думки про завідувача підверб'янської копальні товариша Федюкова?" Пилип Іванович відкараскувався як умів:
— Чого це в мене про Федюкова мусить бути якась думка?
— Ви ж бригадир...
— А він завідувач. Кожен з нас знає свій припічок
— яз ним нігде не чаркувався.
— З ким же ви п'єте? — чіплявся представник.
— Тільки з друзями...
І навіщо ота конспірація? Невже працівники державної безпеки вважають робітників за безнадійно наївних людей? — думав тоді Кваша.
Бригадирові не спалося. Підвівся й пішов до найбільш популярного в селищі закладу — пиварні. Вона правила шахтарям за місце справжнього відпочинку; у пиварні шахтарі знаходили собі нових друзів і втрачали давніх, розвіювали свій смуток, знімали в розмовах тягарі із знеможених душ. Прислухаючись до відвертих розмов шахтарів, Пилип Кваша не раз дивувався, чого вони не потрапляють до в'язниць, — у багатьох з них сумління не досить чисте, дехто не в злагоді з кримінальними кодексами ріжних республік Совєтського Союзу, а до того ще й хизуються перед друзями заподіяними грабунками, ґвалтуванням дівчат, убивствами, втечами з в'язниць, оббріхуючи самих себе, щоб здаватися особами виняткової вдачі, сміливими, рішучими й одчайдушними. Людям часто хочеться бути не такими, як вони є в дійсності. До таких належав і Пилип Кваша.
Ким би він хотів бути? Мабуть ніким. Для чого? Щоб здійснювати свої бажання, треба бути молодим. Пилип Кваша жив одним днем.
До Пилипа Івановича пристав Яким Сливинський.
— Давайте вип'ємо за наше спільне здоров'я? — розташувавшись, сказав він і підняв кухоль пива. — Що нового?
— Покищо нічого. Чомусь на душі тяжко...
— Дурниці! Треба випити і все як рукою зніме.
Цей спосіб приборкання власних нервів знав кожен; знав, як угамовувати самого себе й Пилип Іванович, але пив зрідка, головним чином з обережности, щоб під впливом горілчаних випарів не сказати чогось зайвого. Не засидівся він і тепер. Мовчки підвівся й пішов надвір. Яким супроводив сумного бригадира пильним поглядом.
На вулиці Пилип Кваша завагався: куди тепер податися? Хіба до Миколи?
І він упевнено попрямував до клюбу. Пилип Іванович інколи знаходив причину, щоб відвідати свого молодого друга в клюбі, де над розстеленою на підлозі довгою смугою паперу гнув спину й сліпав Микола. У них завжди знаходилося про щось погомоніти. Пилип Іванович любив цього молодика, свого вибійника тому, що він усім свої єством відріжнявся від шахтарів. Рубав вугілля Микола не гірше інших вибійників, а часом і краще. З першого погляду видно було, що це інтелігент.
Від нього Пилип Іванович ще ні разу не чув брутального слова. Микола жив тихо, без сварки, не вдавався до пиварні, гри в карти, розпусти, що таке поширене було серед шахтарів.
Але до клюбу Пилип Іванович не зайшов, передумав; минув його і попростував у степ до доріжки, що простяглася під стіною пшениці, залишивши за собою селище з усіма його клопотами й турботами. Йому дуже кортіло відвідати свою дружину.
Пилип Кваша ішов полем, пригадував свої молоді роки шахтаря, приглядався до тутешніх околиць, які знав до найменших подробиць. Останні десятки років здавалися несправжніми, давнім сном.