Послухай-но лише, Патапію, як мудро пише ся людина:
"Сліпий відносно Єдиного, цілковито сліпий до всіх, а той, хто бачить в Єдиному, бачить усіх. Він і утримується від бачення всіх, і постає в баченні усіх, і перебуває поза тими, кого споглядає. Таким чином, перебуваючи в Єдиному, він усе бачить, а перебуваючи у всіх, нічого з того не бачить. Той, хто бачить в Єдиному за допомогою Єдиного бачить і самого себе, і всіх, і все загалом, а перебуваючи схованим у собі, нічого з усього не бачить."
Авдій, скінчивши читати, уважно дивився на Патапія – чекав, що скаже гість, котрого так хвалив за мудрість сам боярин. Але той з почутого нічого не второпав і тягнув з відповіддю, гарячково намагаючись вичавити з себе щось хоча б віддалено схоже на мудрість.
– Багато бачив на світі мудреців, – нарешті повагом почав Патапій, зобразивши на своєму обличчі замисленість і важку роботу думки, – та токмо наші, православні, сягнули висот замислу самого Творця.
І трохи помовчавши, аби надати своїм словам необхідної ваги, завершив, розмашисто хрестячись на ікони в кутку світлички:
– Благословенна і єдино угодна Богу віра наша православна!
Потайки, про себе, Патапій полегшено видихнув, сподіваючись, що таким чином вдалося вивернутись, уникнувши богословської суперечки – страх, як не любив цього. Старець Панхарій, той прямо-таки жив ними, зате Патапій, дарма, що стільки літ і зим разом провели, дуже нудився всіма отими мудрецями: хоч Аристотелем, хоч Аврелієм Августином... Гріх таке й ректи, та вважав про себе, що в "Молінні" Данила Заточеника мудрості, справдешньої, не надуманої, більше, ніж в усих отих філософах разом узятих. Доки вкупі були, Патапій ніколи й не намагався втрутитись в філософську чи богословську бесіду, а тим паче суперечку Панхарія з котримось благодійником – нащо: аби зганьбитись? Кожному своє.
Зоставшись на самоті, пішов торованою мудрим старцем дорогою, втім улюблених його богословів та філософів полишив – коли не спромігся осягнути ту премудрість за життя з Панхарієм, то куди вже тепер? Проте мав неабиякі сподівання, що незгірше філософів прогодують його дива світу: вони й цікаві кожному, і попит на них через те великий – в будь-якій корчмі піднесуть за них корчажець пива та ще й кашею пригостять, а як повезе, то не тільки в'яленої риби, а й м'ясної печені перепаде. Тепер же, сидячи в світличці пресвітера, розумів, що його оповідь господаря не здивує, швидше навпаки, пригощання вочевидь не буде, тож і відчував себе незатишно, наче полохливе звіря на вході в пастку, що будь-якої миті може зачинитись.
Авдій, ніби прочитавши Патапієві думки, а можливо, задля виправдання своєї негостинності, скрушно хитнувши головою, розвів руками:
– Живу, чоловіче добрий, в повсякденних молитвах до Господа, більше на хлібі та воді, тож вибачай, що на столі моєму токмо духовні страви. Втім Преподобний Симеон, якожде мудрець з мудреців, і на се має відповідь. Ось послухай іще.
Він розкрив книгу в іншому місці:
"Неможливо і плоть наповнювати досита їжею, і духовно насолоджуватися розумними та божественними благами. Бо якою мірою хтось працює для черева, такою позбавляє себе куштування благ духовних. І навпаки, якою мірою хтось стане витончувати своє тіло, співвимірно з тим він може насичуватися їжею і радістю духовною."
– Істинно, істинно глаголе сей мудрець! – палко підхопив гість, згадавши оповіді Панхарія. – Бував і я в тім монастирі...
– Отсе ж за сим я тебе й покликав, – зрадів Авдій, – чув, що довелось тобі, Патапію, в Константинополі бувати. Повідай мені, як там тепер. Бо я звідти родом, а покинув його тридцять п'ять літ назад, коли над ним безбожні латиняни наругу вчинили. То що нині там діється? Повідай – для мене це вельми важливо! – в пресвітеровім голосі мало не благання було чути.
Патапій злякався – ось вона, та пастка! Бо одне – плести комусь із тутешніх домаживців[312] про Константинополь те, що сам запам'ятав із розповідей Панхарія, а зовсім інше, коли тебе розпитує про далеке чуже місто той, хто там народився, в котрому ти, звісно, зроду-віку не був, але встиг отак необачно ляпнути про монастир Святого Маманта. Страшно було вдаватися до якихось подробиць, адже тоді викриєш себе з головою перед пресвітером і те означатиме не просто ще одну ганьбу пережити, як у Переяславі колись, але й вигнання з боярського терема – на холод і голод, на вірну погибель.
– Возстає з попелу, якожде птиця Фенікс[313], – піднесено почав Патапій, намагаючись пригадати все, чуте ним колись від Панхарія. Від страху він плутався в думках і відчуваючи неминучу близькість викриття свого ошуканства, почервонів та вкрився потом.
– Вельми благоліпий град, незчислимі храми його і благословенний та богобоязкий люд живе в тих стінах! – перелякано заторохтів Патапій.
– А Свята Софія як же? – Авдій всім тілом подався до вдаваного богомольця. – Чи не сподобився ти, Патапію, бути присутнім на службі в ній? Або хоча би всередину зайти? Там же ж латиняни-антихристи... Боже ж мій!... – затремтів раптом пресвітерів голос і він закрив лице руками.
Патапій довгенько чекав, коли Авдій нарешті заспокоїться. Зродилась в його голові рятівна думка послатись на хворобу, лихоманку абощо, через котру, нібито, він з монастиря нікуди й не виходив, але старий пресвітер так само непорушно сидів, не віднімаючи від обличчя долонь, спершись ліктями на стіл, стидаючись, певно, своїх нестримних сліз, тільки часом тихенько щось шепотів про себе. Здавалось, що година в світлиці стала тягучка, мов загуслий на холоді мед, застигла на місці й не рухалась, зате знадвору чулись збуджені чиїсь голоси, там життя, навпаки, нуртувало, тож Патапій наважився тихенько піднятись та обережно переступаючи старими личаками по тесаній підлозі, покинув терем священика. Городські вулички вже були забиті посадським людом, що зі своїм добром та скотиною ховався під захист городських стін – це неабияк сполошило втікача.
А коли діставшись боярського двору, ще й почув про Любодарову звитягу, твердо вирішив не марнувати навіть миті. Один раз повезло в Переяславі, тож вдруге випробовувати власну долю більше не хотів. В загальнім сум'ятті сховав під полу свитки свою торбину та й покинув тихенько Жирославове гніздо. Так само ніхто не звернув на нього уваги, коли він і через Полуденні ворота непоміченим просочився на посад, і тією ж самою вуличкою, якою не так давно прийшов у город, подався тепер геть: куди – він і сам не знав, аби лиш якомога далі від місця, над котрим так явно нависала нині невблаганна погибель.
Іноді так трапляється, що ім'я людині личить, ну ото, як корові сідло. А буває ж і навпаки. Глянеш на високого, худого чоловіка і подумаєш: "Не Довганем, бува, кличуть?" В роду Чорноти всі з діда-прадіда, хтозна до якого коліна, були вуглярами[314] й весь вік ходили чорні від сажі – одні очі світились. Може з тієї причини і він вродився темним, наче дьогтем вимазаний. Отець, що тижнями пропадав у лісах, заїхавши додому по харч, недовго ламав голову, як назвати чергового сина: нарік щойно народженого Чорнотою, бо Чорниш у них вже був. Можливо, ще й тому, що все чорне любив, адже той колір срібло обіцяв.
Двір Чорноти був майже на краю посаду. Коли дійшла до них звістка, що татари вже близько і княжий сотник велів посадським ховатись за стіни, вугляр із синами схопився складати на воза добро, жони з плачами метушились біля корови з телям та ловили по двору курей – крику було аж за край, втім таке ж творилося скрізь, по всих дворах. Хто схоче покинути напризволяще свій живот, коли дістався він власним горбом і витягнутими жилами? Тож Чорнота дивився на поспішні, недоладні збори, бачив забиті втікачами криві посадські вулички, розумів, що навряд чи вдасться до ночі потрапити за стіни, дуже тим переймався, а тоді раптом махнув рукою:
– Нема там чого робить! В пущу треба ховатись: на промислі в хижі пересидимо.
Вивів за гнуздечку запряженого в підводу свого чалого мерина та й звернув, – не ошую, як усі, до Полуденних воріт, – а в протилежний бік, до межиріччя, туди, де в пущі випалював з синами вугілля і мав там яку-не-яку хижу. За перемазаною сажею підводою, до краю навантаженою пожитками, котру, мов горобці на тині, вінчали найменші онуки, посунули й Чорнотині домочадці, ведучи хто худобу на налигачі, хто більших чад за руку.
Час від часу Чорнота озирався – чи не рушив хто слідом за ним, проте гостинець до самого посаду був пустим, лише вітер інколи здіймав на ньому вихор пилюки. "Ну й лишайтесь, дурні, – заспокоював сам себе вугляр, – в гурті воно й добре, але не завжди." Вже коли й ниви минули та вступили в межиріченську пущу, побачив Чорнота на узбіччі подорожнього, що ладнав собі з молодої берізки патерицю. Щось знайоме в нім було...
"Та се ж прочанин! – ледве стримав вигук вугляр. – А пощо се він подався геть?" Втім сам собі одразу ж і відповів: "А тому, що мудрий. Смаленим запахло – от він і накивав п'ятами. Так і я, виходить, не дурний, коли на ту ж дорогу став!" Порівнявшись, не погребував вклонитись:
– Чи далеко зібрався, чоловіче добрий?
– Світ широкий, – ухилився Патапій і додав з прикрістю в голосі:
– Ногу ось підвернув...
Чорнота ніби аж зрадів:
– Сідай, підвезу.
І на подив домочадців заходився перекладати на возі поклажу, аби тільки знайшлося десь на краєчку місце чужинцю. Патапія двічі запрошувати не довелось. Пришкутильгав до воза і всівся на полудрабку, тримаючись за важкі жорна. Рушили. Чорнота з віжками в руках ішов поряд.
– Ти вже ж не сердься на мене, – знову завів своє вугляр, – скажи все-таки: де ж дім твій?
– Нема в мене житла. Було, та лихі люде... – не договорив, махнувши рукою, Патапій. – Ходжаху землями, по святих місцях обретахося, дива очима зряху, святому люду про те відаю.