Старотці знову кланялися, проте вже мовчки, прикидаючи, у що ж обійдеться родові оброк з дитинцем. Все одно виходило, що чи не втричі легше від урока. "А дитинець той на півста воїв вже ж обштинно зведемо якось, ондечки судерев[199] під боком" – заспокоював себе Видута.
– Піднесіть старотцям меду! – Володимир дав зрозуміти, що на цьому воля його виголошена.
Коли опинилися в руках коропців липові утиці*, до країв наповнені медом, Видута, переборовши в душі острах, виголосив:
– Гой єси, княже! Хай мати-Слава завжди кружляє над тобою! На тя п'ємо!
– Слава! Слава!! – підхопила дружина і Володимир, піднявши свого рога, перехилив його разом з усіма, хто був на пиру.
Вже коли посідали на свої місця, до Сивера підійшов дружинник:
– Князь велить тобі після закінчення учти підійти до нього.
"Пощо се мені? – сум накрив Озарича з головою: – Намахався топорами?! – подумки повторив стриєві слова. – Ліпше би побили мене гридні..."
І кого тепер було йому винити: Губара чи себе?
Постали поміж столами коропські скоморохи, закружляли, загуділи на сопілках своїх, в бубон вдарили, ведмедя водили й сороміцьких пісень співали, штукарі[200] княжий люд за столами здивувать намагались – марно! Куди їм до стольних було... Добре, хоч у шию не гнали і срібло якесь кинули, немов кістку псові. Аякже, старались, нате вже вам. Або: нате, тільки йдіть звідси, доки гридні ребра вам не полічили. Глушина...
А тим часом збуджений Давило не знаходив собі місця: "Отсе князь! Недарма ж дружинники так його вихваляють: є за що! Ми ж, дурні, боялися!" Коли стемніло і пир скінчився, а коропські старотці посунули в город, сотник восьмої сотні таки не втримався й обігнувши праве крило столів, наблизився до гурту гриднів, що оточили свого князя. Попри побоювання Давила, ніхто його не прогнав, навіть уваги не звернув. Володимир, стоячи в гурті, про щось говорив, присутні уважно слухали.
– Ну що, Озаричу? Гривна моя, бачу, до лиця тобі, маєш тепер послужити мені зі своїми топорами, – Володимир при світлі повні[201] уважно дивився на Сивера, але той мовчав, нічим себе не виказуючи. – Вистачить твого хисту, аби для застави дитинець звести?
– Мислю так, що хисту вистачить, княже, – радіючи подумки, що обійдеться тільки цим, обізвався, помовчавши, Сивер, – та самому мені таке не під силу.
– У тому перепони тобі не буде. Матимеш стільки рук, скільки скажеш. Щойно сонце зійде, мусиш бути перед шатром моїм: підемо місце оглядати.
– Слухаюсь, княже, – вклонився Озарич. – Чи можу вже йти?
Володимир не відповів.
– Рибото! – звернувся він до свого улюбленця-десятника: – Велю тобі з десятком своїм тут лишатися. Будеш у Хоробрі сотником на моїй заставі. Маєш утвердити тут волю мою!
Мов соловей Русального тижня тьохнуло радістю серце гридня та тут-таки й сумом оповилося: одна річ при князеві в стольному городі десятником бути, а зовсім інша – засісти, нехай і сотником, в якійсь глушині... От і гадай, чи князь тебе вивершив над рештою чи навпаки, за ту ганьбу в герці геть з-перед очей своїх проганяє?
– За милість твою дякую красно, великий княже! – вклонився Рибота: – Вірним тобі слугою тут буду.
Не відчув Володимир хоч якоїсь радості в голосі свого улюбленця, а проте й значення тому не надав: не може володар слузі своєму співчувати. Те почуття не для князя, воно до слабкості веде, слуги ж господаря свого понад усе за силу поважають, за справедливість люблять, а за непохитну волю його вірністю своєю віддячують.
– Добре тут у вас, – обернувшись до Сивера, зовсім по-простому мовив йому князь, – тихо так, супокійно...
Простягнув руку до стола, котрийсь із гриднів запопадливо подав князеві утицю з медом, Володимир узяв її і щойно зібрався піднести до вуст, як перед ним постав якийсь простолюдин, від котрого тхнуло, аж смерділо, дьогтем і кислою скорою та й розплився в щербатій усмішці.
– Княже, – залюбленим голосом почав мерт, – а я от чув, що ти нашого, простого роду...
Одну якусь найкоротшу мить тривала повна тиша, а потім немов незрима хвиля чужої люті штовхнула Сивера у груди, немов Громовержцева блискавиця спалахнула серед присутніх – Володимир, не тямлячи себе, могутнім коротким розмахом щосили затопив повною меду утицею Давилові поміж очей:
– С-с-с-м-мерд!!!
Від удару важкої княжої десниці Давило, пролетівши зо два сажні сторчака, покотився з крутого берега Ятриці й лишився непорушно лежати біля самої води. Князь рвучко розвернувся й швидким кроком рушив до свого шатра. Кілька гриднів постояли, міркуючи у ваганні: спуститись, аби добити туземця-нахабу чи той сам здохне від удару важкої княжої десниці та оскільки Володимир їм веліти нічого не велів, а на столах ще лишався недопитий мед, то дружинники й віддали перевагу останньому – Сивер скоро лишився один. Він ще трохи постояв, а потім спустився до води й перевернув Давила на спину. У скупому світлі місяця заюшене кров'ю й перемазане глеєм лице сотника здавалося чорним. Озарич приклав вухо до його грудей: серце ледве було чути. Він підняв Давилове тіло на руки й понад водою рушив до посаду.
Коли хозари спалили Вишнякове городище і рід мусив ставити нове – над самісіньким устям Ятриці – тоді від його західної стіни до високої та крутої межі заплави було хіба що два десятки сажнів. Та з часом, за добру сотню літ, Ятриця, що впадала в Короп двома рукавами, один, правий, покинула, відступивши далі на захід, устя подалося від стін і між ними та водою утворився чималий трикутний мис, що почав заростати вербами вперемішку з червоною лозою. Час від часу верби та лоза вирубувались, аби ворог не зміг непомітно підкрастися до самих стін, але мис той посадськими не заселявся – ніхто не хотів зводити житло на місці колишнього русла – побоювались Луговика[202]. Навіть крайнє на посаді житло чарівниці Орогості не переступило тієї межі.
Вони уп'ятьох стояли на західній стіні Коропа: князь, Путята, Рибота, Видута й Озарич. Понеділковий ранок опісля Дідів видався похмурим, але теплим. Ще звечора не опустилась на землю прохолода, вітер не стих, за ніч тільки змінився зі східного на західний і роса на траві не лежала: по всьому видно було, що ось-ось почнуться затяжні осінні дощі.
– Дитинець для застави мусить бути тут! – длань простягнутої десниці Володимира вказувала на порослий ріденькою травичкою піщаний ріг між протокою та устям Ятриці. – Не бачу ліпшого місця. Була б застава з трьох сотень – став, де хочеш, новий городок. А коли тільки півста мечів, будемо дитинець тулити до сеї стіни. Навкруг дитинця з полудня й заходу, за півста сажнів од нього, зведеш стіну – залога, що тут осяде, в безпеці має бути та й ремественникам моїм місце теж потрібне. Речи, як зиждитимеш, Озаричу?
Хіба ж отак раптово щось путнє намислиш? Тут над теремом якимось, трапляється, днями голову сушиш – що вже про дитинець для застави казати?! Не звик він так. Тільки князеві на те не пожалієшся. Обезчеститись, як зиждитель, просто – варто тільки князеві дурницю ляпнути. Думай, Сивере, борзо думай...
– Наперед, з полудня старий рів поглиблю, новий викопаю аж до Ятриці, воду в нього пущу. Від устя вал підсиплю і звідти ж та з полуночі косим[203] острогом берег підіб'ю.
– Пощо так? Зайвих п'ять сажнів втратимо.
– Короп лівий берег весь час миє. Може колись і до стін городка дійти. Острог його зміцнить.
– Добре мислиш. Які стіни поставиш? Частокол? – кинув наживку Володимир.
Сивер відчув у княжих словах підступ.
– Після приступу ковуїв мислю так, великий княже, що стіни дитинця вище городських підняти треба: сажнів на два. Тому ліпше буде пряслами[204] в зрубах зводити. І покрівлю над стіною на два скати, щоб сторожа не мокла, а над вежами – шатром. Коли городню зрубами звести, буде для застави господарських клітей вдосталь.
– А ти не простий, Озаричу! – у княжих словах вчувалось задоволення. – Доки дитинець зводитимеш, матимеш від мене чотири гривні[205] срібла на місяць. Коли ще й зиждеш, як речеш, городником своїм зроблю – хочу скрізь понад Десною і Сем'ю городки наставити, аби утвердити на сіверській землі волю свою великокняжу і щоб перепона була кочовикам. Тепер слухай. В кутах дитинця поставиш по вежі – всього чотири. Ворота з города мусять десь тут бути і теж у вежі. Міст щоб піднімався. Між вежами стіну зведеш прямою – аби уздовж неї скрізь прострелити можна було. Сотнику терем, стражницю з трапезною, стайні, поруб, льодовник, що там ще – про те все з Риботою радьтесь.
І, згадавши, певно, про старійшину, обернувся до нього:
– До наступної Покрови мусите з дитинцем управитись, хоч і пупи в твоїх родовичів порозв'язуються. О! Ледь не забув: турову голову ти, Рибото, збережи – має отут над ворітьми бути! Все. Мені сього дня ще роту від ковуїв приймати.
Видута, слухаючи князя, мовчав, лише кланявся раз по раз. Відчував, що нічого певного зректи не ладен, а дурницю ляпнути – то й голови не знесеш...
Князь із тисяцьким та Риботою рушив геть, а Сивер зі стриєм, вклонившись, лишились на стіні. Нехай і маленький, а все ж городок з дитинцем звести, та ще й такий, котрого тут і не бачили! Від захоплення у Сивера, немов у отрока якогось, навіть подих перехопило: таке вже було колись – як отець уперше сказав, що на ведмедя його з собою бере. Хоча до новоліття ще довга година, та відчував, що й зимою чекає його не одна безсонна ніч у роздумах, сумнівах і задоволенні від кожної розгадки якоїсь заковики, котру сам же собі й намислить.
Ждан Ходотич, никаючи, аки тать, біля Полуденних воріт, намагаючись не дуже мозолити родовичам очі, в нетерплячці чекав на князя Володимира. Купець що тобі ловець, тільки пастку не на звіра ставить, а на людина, такого ж, як він сам. Недарма ж він усе життя своє на торговищах провів: знав і як з вищими від себе поводитись, і як від того взвить мати. Коли здалеку помітив, як Володимир почав спускатися зі стіни, його навіть лихоманка почала бити, так хвилювався. Та, зрештою, опанував-таки себе і варто було князеві наблизитись до свого коня біля воріт, Ждан Ходотич тут же й постав перед ним.
– Великий княже! – вклонився ледь не до землі купець.