Навіть смаглявість невістки, що передалася Вишні у спадок від баби, котра родом була із берендейського племені, і та неабияк дратувала свекруху:
– Умикнув степовичку на свою голову, – знамуйся[148] тепер на неї! – волала до Зелені Ізбора.
Вишня терпіла від неї наругу, як могла, вважала, що все минеться, коли вона народить дитину і у всьому відчувала винною себе. Безплідність, сказала якось їй стара наузниця[149] Улада, то є кара: можливо, хтось прокляв її батьків, або так було пороблено заздрісницею. Вона мало не до смерті налякала Вишню, заявивши, що безплідні жони не потрапляють до Вирію і після смерті вужі ссатимуть її перса.
Перелякана Вишня була готова на все, просила і молила Уладу, аби та хоч чимось допомогла і віддала їй подаровані матір'ю усерязі[150] за виготовлений чарівний науз із плаского камінця з прокрученою в ньому діркою, на шворці якого Улада наробила з десяток різних вузликів, котрі і давали наузові чудодійну силу. Але науз чомусь не допомагав, Зеленя став рідко ділити з нею ложе, блудив направо і наліво на посміх усього роду; навіть Видута не міг нічого з цим вдіяти.
Якось, не витримавши, Вишня розридалася вголос, скаржачись свекрові на Зеленю, але Видута, швидше зі своєї безпорадності, аніж зо зла, нагримав на неї:
– Цить мені! Щоб я більше не чув твого плачу! Чи ти не знаєш, що в блуді муж не винен?! Мужа ведуть у блуд чари жіночі! Муж не в силах вдіяти щось проти ваших чар! Твої – де?!
Вишні було шістнадцять літ, Видуті – втричі більше; він був свекром, мужем, старійшиною: хіба могла вона в чужому домі, навіть якби була і такою, як Ізбора, піти супроти нього, проти всіх?! І вона навчилася плакати мовчки, хоча зроду не була плаксивою. Мовчазні сльози – ото й усе, що вона могла собі дозволити, та й то, коли ніхто не бачив. Коли Зелені вночі не було з нею на лаві, а вона чула, як зовсім поряд сопе над Ізборою Видута і тишком стогне Любимова жона Хорошка, сльози градом лилися з її очей на подушку і лише коли Вишня виплакувала їх до денця, їй ставало трохи легше. Молоде тіло прагло любощів, їй мріялося материнство, а вона, лежачи одна-однесенька на лаві, лише слухала, як любилися інші і та мука робила на її серці незагойну рану, і ятрила її щоночі і муці тій не було кінця...
Марно Вишня ходила до чарівниць та потворниць, просила присушити до неї мужа, відвернути його від розлучниць. Вона віддала їм усі свої прикраси із срібла та кольорового скла, але ні чари, ні потвори не могли вдіяти проти її нещастя нічогісінько: певно, надто сильним було чиєсь прокляття.
Якби Вишня могла зазирнути в душу Видути, то побачила б там печаль і смуток за своїм сином, котрого він часто називав шелегейдою[151], бо до всього, Зеленя господарством переймався мало, робив гірше підневільного раба – лише з примусу. Одне виходило у нього добре – розваги. Тут не було йому рівних: усіх розсмішить, усіх переспіває, такого навигадує, що веселощі навколо не стихають до самого ранку – і скоморохів не треба. Хіба ж такого сина мріяв мати старійшина Видута?
Дівка – що верба: без любові сохне, як дерево без води.
Вишня засихала від нестачі життєдайного дощу: якщо не зливи любові, то хоча б рідесенького дощику ласки чи навіть просто мжички розуміння, співчуття. Могло б так статися, що інша на її місці всохла назавжди, але у Вишні було міцне і сильне коріння, що проросло глибоко в Нав'є, дістаючись там невичерпної сили пращурів-сувирів: хоча вона і була тихою та несварливою, але усередині її, немов хребет у тілі, залишалася незламна гідність. Ту гідність живило і не давало всохнути її коріння; життєлюбство перемагало, захищаючи гідність непроникною шкаралупою зовнішньої байдужості. Вишня навчилася не чути лайку Ізбори, не звертати на її образи жодної уваги, не думати про блуд Зелені: вона скам'яніла, душа її зовні вкрилася струпом і то був єдиний порятунок від того, аби не збожеволіти чи не накласти на себе руки.
На сьоме літо її подружнього життя, в Купальську ніч, коли увесь Короп був на березі Ужеті – на узліссі за капищем роду і усі, хто міг, парувалися, аби віддатися у цю ніч любощам, щоб потім їхньою силою наситилася земля і дала гарний врожай, Зеленя покинув Вишню заради котроїсь чужої жони, пропав, мов би його і не було. Вишня з відчаю спочатку хотіла і собі податися в блуд, але побоялася: муж може блудити і йому нічого за це не буде, та коли жона вчинить таке, хай навіть і в Купальську ніч, – її шлюб з мужем можуть розпустити. Куди мусила б вона тоді податися? У Сосницю, до отця – на позор, як безчадна? Хто її там чекав би? Дочка – відрізаний шмат; пішла з двору у чужий рід, – все, дорогу назад забудь. І вона сама-самісінька, одна на все городище поночі верталася додому. Сторожа бачила її ганьбу, глузувала і довго не хотіла відчиняти ворота; якби ще трохи, вона, певно, таки втопилася б...
... Зеленя на ранок не прийшов. Не прийшов і через день, і через два, і через тиждень. Короп піднявся увесь на ноги, шукали скрізь, але ніде нічого, жодного навіть сліду не знайшли: ні в лісі, ні на лузі, ні під водою. Ізбора, яка не сварлива, та перш за все була матір'ю і дуже побивалася за сином: плач її краяв серце усьому Коропу, вона не змовкала три дні, а потім у всьому звинуватила, звісно, Вишню. Бідолашній через свекруху зовсім не стало життя: чорнорота і злоязика Ізбора їла її поїдом і якби не заступництво Видути, то, певно, і зі світу звела би Вишню.
А наступного літа купець Зван, прийшовши до Видути, розповів, що на торжищі в Чернігові бачив серед ватаги скоморохів... кого б ви думали?... – Зеленю! Зван підійшов був до нього і почав розмовляти, але скоморох, що як дві краплі води був схожий на Зеленю і не лише собою, але й голосом, відказав купцеві, що той помилився і хутко зник із торжища. Тоді усі пригадали, що дійсно ж, були на Купалу мандрівні скоморохи, ціла ватага, а перед ранком вони подалися собі далі. І Короп утвердився в одностайній думці, що Зван бачив саме Зеленю.
Ця звістка мало не добила Вишню: що ж вона за жона, якщо від неї навіть муж світ за очі втік? Безчадна, безталанна – і не жона, і не вдова, і не молодиця... Але не дарма сіверяни Дажбожими онуками є: в душі Вишні продовжувала жевріти Божа часточка – сонячна іскра життєлюбства. Єство Вишні, вже навіть поза її власною волею, саме зуміло відгородитися від навколишнього світу, ставши глухим і сліпим до усього ворожого та злого. Вона немов ошитка[152] загорнулася в товсту одіж байдужості і знайшла для себе втіху у дитячих спогадах та жіночій праці. Вона не втягнула голову в плечі, не згорбилася і в неї не всохли з горя перса; вона просто оглухла і осліпла – не помічала зла.
Вишня навчилася робити усе по житлу ще до того, як Ізбора ту роботу для неї вигадає, вона зовсім перестала акати і розмовляла як усі місцеві. Але свекруха все одно знаходила до чого причепитися, хоча усі й бачили, що Ізбора неправа; від того недоброзичливців у Вишні трохи меншало, проте їй легше не було. Потім у Любима з Хорошкою народилася трійня і Видута з сином звели через сіни ще одну кліть, бо надто вже тісно стало у житлі: одних лише онуків у Видути тепер було п'ятеро. Теплої пори Вишні було вільніше, бо вона хоч надворі могла сховатися від злої свекрухи, тому ночувати почала у сінях, в закутку. Вона працювала від темна і до темна, без поспіху, мов віл: готувала вариво, пекла хліб, доглядала за птицею, носила воду, прала, ходила в ліс по ягоди та гриби, мочила коноплі та льон, била на терниці їх стебло, готувала куделю, пряла, ткала, відбілювала полотно, шила, вишивала і робила ще безліч жіночих справ, саме в них знаходячи собі роздраду.
У родині вона перетворилася мало не на челядку[153], рідко з ким розмовляла, а з часом і увесь Короп дивився вже на неї, майже як на трохи несповна розуму, юродиву. На третє чи четверте літо після зникнення Зелені Видута приставив її доглядати за Десенею, що на той час не могла вже як слід дати собі раду. І хоча роботи Вишні ще додалося, але вона була навіть рада цьому, бо менше стикалася зі своїми мучителями – Ізборою та Хорошкою, котра на догоду свекрусі також взялася псувати їй життя, насміхаючись над Вишнею через те, що у неї і чресла, бачите, вузькі, мовби у дівчиська, і перса – немає на що дивитися. Та й справді ж, так ведеться у сіверській землі: якщо у жони широкі чресла і перса, мов вим'я у ялівки, кожен скаже – ця жона породила вже кількох дітей і здатна породити ще не одне – майбутніх трудівниць та воїв, до того ж видно, що має сили вправлятися по господарству – а що ще треба від жони?
Вишня давно змирилася зі своєю долею, вважала, що життя її прожите і чекала лише смерті, хоча дуже боялася тих вужів, котрими колись давно налякала її Улада. У неї була лише одна подруга – така ж нещасна, як і вона, Новиця – раба усмаря[154] Летяги. Правда, Новиця, окрім знущань Красулі, жони усмаря, ще мусила терпіти й бридкого та завжди смердючого кислими скорами Летягу, що зробив її своєю наложницею.
Вишня вважала, що хоч у цьому їй повезло і вона не стала нічиєю наложницею. По покону її міг взяти до себе Любим, оскільки приходився братом зниклому Зелені і мусив піклуватися про жону брата, але лише після того, як мине шість літ від зникнення чи то пак, смерті, Зелені. Одного разу, в клуні, коли Вишня, нахилившись, знімала з обмолочених житніх снопів перевесла, туди заглянув Любим, підкрався ззаду і, тихенько розв'язавши свого очкура[155] та одним рухом задравши ззаду її сорочку до самого пояса, зібрався взяти її силоміць.