Та все ж рибалкам, мабуть, набридло сидіти стільки часу, марно чекаючи кльову.
– Неначе і в воді її нема, – почувся голос одного з них.
– Мов у колодязі, – погодився батько.
– Добре вчора повечеряла, – приєднався до розмови дядько Василь. – Ось ще годину-півтори посиду, та й подамся додому – нема тут чого робити.
"Та ні, – розмірковував я, – ще ж тільки сонце сходить. Ми так рано додому не поїдемо. Треба частіше гороху підкидати. Такий горох вдався! Який же лящ пройде мимо такого гороху? Ось і вчора ввечері ні в кого лящ не клюнув, а в мене клюнув. Що то значить, гатку перегатили! Роззява! Захотілось тобі з тими одводнями бігати... Це б мав зараз ляща."
Сонячне коло майже повністю піднялося над лісом. Набравши з торбинки гороху, я сійнув ним по воді, якраз там, де біля краю гатки починали закручуватись войки і знову поглянув на сонце. Ще мить – і воно повністю зійде над лісом.
Раптом зліва щось блиснуло. Я повернув голову і занімів: віддалена частина кручі, ліва, дальня сторона деснянської підкови, в яку сонце, повністю зійшовши над лісом, вдарило всіма своїми променями, блищала, мінилась, вигравала справжнім щирим золотом! Таке я бачив лише в кіно, коли дивився фільм "Макенове золото", але ж там події відбувалися в Золотому каньоні і проти сонця сяяло справжнє золото. А тут! Що ж виблискувало золотом тут?!
Я дивився і не вірив своїм очам: проста деснянська круча, звична вже мені, буденна, яка ще хвилину назад мала неприглядний коричневато-сірий колір, така собі Попелюшка, в одну мить, немов від помаху чарівної палички, перетворилась на Принцесу і вигравала проти сонця, аж очам було боляче дивитись, немов велетенська брила золота в дві сотні метрів завдовжки і чотири метри заввишки! Як таке може бути? Стільки золота! Поверхня води там, біля кручі, під сонячними променями аж пломеніла.
Забувши про все на світі, я милувався небаченим досі дивом. Якою нудною видалась мені колись, при першому побаченні, ця круча – ані травинки на ній, ані кущика, і якою неймовірно величною була вона тепер!
Диво тривало недовго – на те воно й диво. Хвилин п'ять-десять, не більше. Варто було сонячному дискові піднятися вище, як круча поволі згасла і знову стала мати звичний вигляд. Та я відтепер достеменно знав: вона чарівна, іншої такої нема в цілому світі.
Здивування, захват, радість – які б ще підібрати слова, аби передати, що творилося тоді у моїй душі? Вперше в житті я по-справжньому усвідомив прекрасне довкола себе, тож тепер насолоджувався красою природи і вперше відчуття цієї насолоди затулило собою гіркоту і вечірньої, і вранішньої рибальської невдачі.
Кльову так і не було. Ну то й що? Скільки цікавого вдалося мені побачити, жаль лише, що не розповіси нікому так, як хотілось би, ані про нічне небо, ані про золоту кручу – просто не знайдеться підходящих, потрібних, слів. Зате в душі, я не розумів цього тоді, але добре відчував, щось таке сталося, щось там виросло, незрозуміле ще й мені самому, але – таке потрібне на майбутнє, на все життя.
Зовсім іншими очима дивився після того я навкруги і стільки цікавого відкривалось мені того ранку! Зі сходом сонця безліч щурів повилітали із своїх нірок і носились навколо мене в повітрі та над самою водою, мов сірі блискавки. Верх кручі попід самою травою на півметра вниз був неначе решето, весь у дірках їхніх нірок. Вловивши на льоту комара, чи мошку, пташка безпомилково, серед безлічі подібних, знаходила своє житло і з усього розгону потрапляла прямо в нього, затримавшись на вході лише якусь мить. Маленький тулуб із роздвоєним, не таким довгим, як у ластівки, хвостиком, дуже довгі, проти тулуба, гострі крила, широкий, із коротким дзьобиком, рот – кумедні пташки гасали в повітрі, дивом не зіштовхуючись одна з одною. Як їм це вдається на такій швидкості?
Чи та, що раніше сиділа біля мене, чи вже якась інша, зелена жаба, сидячи наполовину у воді біля моєї гатки, почала помалу скрекотіти, роздуваючи щоки та горлянку. До неї з різних місць приєдналися голоси ще трьох чи чотирьох одноплемінниць, а потім враз вибухнув цілий хор із доброї сотні жаб'ячих горлянок. Їхній скрекіт видавався просто оглушливим серед ранкової тиші, але через кілька хвилин він так само раптово, як і розпочався, немов по чиїйсь незрозумілій нам, людям, команді, враз і обірвався.
Трясогузка, – маленька світло-сіра пташка з довгим, чорним на кінчику хвостиком, що безупину посмикувався вгору-вниз, вгору-вниз, сіла на кручу в кількох метрах від мене і спокійно, бо я не ворушився, мандрувала по вимитому водою вузенькому причілку взад-вперед, певно, шукаючи поживи для себе та своїх пташенят.
Виявляється, варто лише завмерти, не ворушитися, і тоді побачиш навколо себе стільки цікавого, живого – жаби, птахи, звірі живуть своїм життям, раніше тобі зовсім незнаним. І все боїться людини, бо ми такі: володарі Землі, захочемо – вб'ємо, захочемо – полонимо, ми найрозумніші, найсильніші. Людина – цар природи, а царя потрібно боятись. От тільки погратись із нами ніхто не збирається і дружити теж... Вони самі по собі, а ми самі по собі. А мені хотілося, аби оця трясогузка сіла на мою долоню і я б її нічим не зобидив, погладив би по спинці, роздивився зблизька яке в неї пір'ячко, і очі-намистинки, і пригостив би черв'ячком...
Раптом знизу, від Забейківщини, двічі коротко ревнула сирена. Хто з деснянських рибалок не знає цього звуку? Буксир тягне баржу до Новгорода-Сіверського і перед крутим поворотом подає сигнал, аби не зіштовхнутись з іншим судном. Але цього разу з-за повороту вискочив один лише буксир і на його борту великими білими літерами була виведена назва: "Коршун". На чималій, як для такого неповороткого судна, швидкості він ішов деснянським фарватером, здіймаючи півметрову хвилю. Коли він проминув нас і був вже біля Кози, поверхня води почала підніматися все вище й вище, утворюючи хвилю, яка невідворотньо насувалась на мене. Раптом захвилювалася гатка, погойдуючись то вправо, то вліво; знизу по береговому урізу мчалась до мене з ревом, б'ючись об кручу, висока хвиля і я з захватом спостерігав її наближення. Ось вона вже в кількох метрах від мене..., у двох..., поряд... Гатка хитнулась так, що мені здалося, зараз вона разом із хвилею опиниться на березі, вода летіла прямо на мене і я з острахом підняв якомога вище ноги...Хлюпнувши всією своєю велетенською масою прямісінько мені під ноги, навіть замочивши трохи черевики, хвиля побігла далі, гатка повернулась, трохи скуйовджена, на своє місце, а слідом за першою йшла вже друга, щоправда, менша від попередньої і не така після неї страшна, а далі третя та четверта – все менші і менші. Я глянув на своїх сусідів, котрі, так само, як і я, тільки із сміхом, піднімали перед хвилею ноги:
– Позавчора, казали, "Голуб" пройшов, так у Карасівці і гатки на березі опинились – весело проказав той дядько, що прибився ввечері до нашої юшки з пляшкою горілки.
Знову двічі коротко ревонула сирена, тепер вже перед поворотом на Биринському плесі і все стихло, лише часом було ще чути роботу двигуна буксира-бешкетника.
Один із моїх поплавців здригнувся, потім ще раз і ще. Серце бухнуло в грудях, права рука метнулась вперед і завмерла над вудкою, аби не прогавити головну мить, ту долю секунди, що її деснянська риба надає рибалці. Це на озері можна, ба, навіть треба, не поспішати з підсічкою. Тут, на Десні, я вже переконався у цьому, не встигнеш і "раз" сказати, як буде пізно. Але поплавець більше не ворушився. Почекавши ще з хвилину, я витягнув вудку. Горошина була ціла-цілісінька, риба лише наполовину стягнула її з гачка.
"Треба ще на черв'яка спробувати" – замислив я. Черв'як опинився на гачку, плавний помах вудлищем, течія підхопила гачок з наживкою і, натягнувши жилку, поклала його якраз там, де треба. Але й черв'як нікого не спокусив під водою. Хвилина за хвилиною – час спливав за деснянською течією повільно, але невблаганно. Аж нарешті поплавець задріботів, немов задрижав, – дрібно-дрібно, – потім трохи занурився у воду, але за мить знову був на поверхні і знову дрижав. Не витримавши, я підсік і майже не відчув опору. На гачку сиділа маленька, десь в півдолоні, густірочка. Першим моїм бажанням було знову взятись за одводні та використати маленьку рибинку як живця.
"Та ні, більше гаяти час на цю безнадійну справу я не буду, це вирішено твердо" – і відчепивши густірочку з гачка, я вкинув її до ямки. Якийсь час вона ще підстрибувала там, а потім, викачана вся в сухій глиняній порохні, тихо заснула.
Ні, риба таки не збиралась клювати цього ранку. Було мабуть, годин сім, коли потроху почали збиратись та роз'їжджатись по домівках рибалки. Врешті-решт, окрім нас із батьком, залишився в кручі лише один, – старенький дідусь, що прикотив на велосипеді вже вранці, коли й сонце піднялось над лісом.
Мабуть, і батькові набридло сидіти просто так, бо через якийсь час він, пройшовши по кручі, сів поряд зі мною, заглянув у мою ямку і спитав:
– Ну що, давай будемо додому збиратись?
В моїй торбинці залишалось ще чимало гороху. Вже взявши її до рук із тим, щоб висипати принаду у воду, як це водиться серед рибалок, я раптом звернувся до батька:
– А в тебе залишився? – спитав, маючи на увазі горох.
– Та ось же приніс. Закришимо нашу гатку.
– А давай на Козі посидимо? – я глянув на батька. – Ну що там дома робити?
Очевидно, йому й самому не дуже хотілося так рано покидати Десну, бо він, як мені здалося, із задоволенням погодився. Взявши горох, дві мої вудки та одну батькову, його підсаку і наші кошики, ми подалися на Козу.
Коза – знамените місце. Майже посередині Рокочівщини лівий високий берег наперекір воді, не здається, як та не намагається його підмити, урізати. Через це русло тут звужується і течія, не справившись із міцним берегом, але через те звуження ставши більш стрімкою, вимила у дні, одразу ж за Козою, глибоку яму, котра бозна з яких часів служить захистом, укриттям та рідною домівкою великій кількості риби. Над самою ямою, вище по течії, утворився береговий виступ, що трикутником врізався в річище, але відразу ж за цим виступом берег під прямим кутом подається назад, мало не в півтора рази розширяючи русло ріки і далі вже берегова лінія плавною дугою вигинається аж до перегатів, що їх зробили ще по війні на самому початку плесу, аби течія, впершись у перегати, сама для себе поглибила русло та зробила його придатним для проходу деснянських суден.
Через те, що в ямі на Козі завжди тримається повно риби, вся круча нижче Кози всіяна гатками.