Яблука з райського саду (збірка)

Стрижися "під нуль", одягай, Михо, під ментовську шинелю смугасту зеківську робу, й сідай отак у поїзд. Нас, "старих урок", вони не зачеплять, а будуть всю дорогу поважать і шестерить. Вони нас боя­тимуться, а не ми їх.

– Розкусять, – зітхає він.

– Доки розкусять, якось домовимося, дошуруємо в Бельгію, а там зриваємо погони й спокійно вишиваємо три дні. Три дні! Ура! Післязавтра ми там, Михо! Ти, син алкаша, в Західній Європі на шару!

Миха зітхає й продовжує малювати смугасту робу з татового комбінезона. Нас стрижуть налисо по дорозі на вокзал. Ми ще встигаємо понамальовувати кульковими ручками різне татуювання на пальцях, так, що лише до­лоні лишаються чистими. А Миха не втримується і ще встигає підгримувати "ліхтаря" під правим оком, словом, спотворилися досконало, аби справити перше враження.

Отак ми, одкинувши на плечі шинельки, люто матю­каючись, перекосивши пики, вдираємося до того "купе" й там бачимо сповнені праведного жаху п'ятеро пар ди­тячих надто милих інтелігентних оченят.

19.08.1983.

Під хвіст

– Подумай про смерть! – кричав я на рідну матір, а вона не хотіла, бо є речі, які важливіші навіть за це.

– Це ваші бандери таке роблять, що вмерти не хо­четься, – заперечувала вона й продовжувала рахувати гроші, одкладені на власний похорон. – Оддам усі до копійки на праве діло!

– Яке діло, мамо? А от помреш, де я їх візьму, щоб те­бе поховать? Ти знаєш, скіко це тепер стоє, похорон?

– І знать не хочу. Партія мене лічно похова, коли взнає, скільки я пожертвувала на Леніна.

– Члєніна! Дожене й іще раз похова! – кричав я, бо студенти вночі одбили йому носа разом з лицем, отак по­серед Хрещатика приставили драбинку й почали знімать на кіно, як один виліз і грюкнув молотом, тільки граніт посипався.

А тепер партія оголосила про збирання коштів на ре­ставрацію, й пенсіонери потягли туди свої останні копійки, бо всі надії на краще життя були пов'язані саме з його світлим образом лиця.

Я з жахом дивився, як рідна мама зв'язує у вузлик на­копичені за ціле життя гроші, яких би вистачило й на два похорони й урочисто одягається в ордени, аби прийти в ЦК при повному параді, вона вже бачила, як партійці усі шанують її.

В їхній газеті згодом опублікували список, хто скільки приніс і здав, мама деякий час пишалась газет­кою, але чомусь хутко заховала, перестала одягати орде­ни й ходити на політзаняття.

Минуло часу, доки я вирішив розкрити таємницю, обережно перекопав її партархів і знайшов вирізку. Дійсно, моя мама там стояла чи не першою, мені в очах замерехтіло, яка то була сума – ще б пак, крізь усі війни, голодомори, розрухи вона таки відкладала кошти, купу­вала облігації, найбільшою несподіванкою було, коли за них повернули гроші, менші вартістю, але! Купувала се­режки, перстеники, потім знову обертала на купюри, й так кілька разів, щасливо проскочила дефолти – і все за­ради того, аби кинути все це Леніну під хвіст.

Отут мені постала правда:

в списку тім їхній партійний верховода пожертвував грошей значно менше, аніж моя матінка!

Це була сенсація...

– А що, матусю, – заспівав я, – чув од людей, наче твій бос не дуже то й розколовся на праве діло?

Мати підкопилила губу:

– Де ти міг це чути? – справедливо зауважила вона, бо, дійсно, їхню газетку ніхто не читав, хоч розкидалася поштою безкоштовно.

– Та був радіо включив, а там передавали, що ти чемпіонка. – Мама запишалася. – А потім були передали, що твій генсек пожмотив.

– Що ти брешеш? Яке радіво?

– Ану вийми, покажи оту вашу партійну газетку, чи радіво бреше, чи ні, покажи, мамо, – не щадив я.

Хоча вона враз зблідла, осунулася.

– Нема газетки, – прошепотіла, – десь викинула.

– Тому й викинула! Як же це він пожмотив?

– А де йому взять? Я все довге своє життя копійку збирала, а він ще такий молодий, звідкіля ж в нього гроші?

– Дійсно, звідкіля? Як він їх викидає на машини, ка­тера, дачі, квартири, палаци. Ти бачила фото? В Леніна такого палацу в Горках не було, як ваш бос собі під Києвом одгрохав.

– Це брехня... – стомлювалася вона. – В Леніна був кращий.

– Ти ще скажи, що це Ленін развратно поміняв Надєжду Константіновну на молоденьку журналістку й оплодотворив її в тому замку? На які гроші свадьбу гу­ляв? Чи не з тої самої партійної каси?

– Він з нею по закону женився!

– А оплодотворив до закону, ще й не подавши на розвод із старою дружиною, така ваша партійна мораль, да?

Відчув я, що ці резони вона давно вже й сама боляче тасує, і що вони з'їдають її, тому додав:

– Ваш Ленін обіцяв дурникам комунізм у 1928 році, де воно, світле будуще?

– Ти ж знаєш, він помер, не встиг...

– А Сталін же не помер у 1936 році, коли він переобіцяв комунізм, де він? Казав, що грошей не буде, а у всіх все буде й за так.

– Война помішала.

– Яка в сраці війна? До неї ще пять год лишалось. Де ваш священний комунізм? Хрущов обіцяв у 1980-у, де він? Війна помішала? В сраці! Вони всі здирали з народу грошики, будували собі палаци й молодих коханок, а ти кажеш "война"...

Мама ховала очі.

Я ще не знав тоді, що після публікації списку пожертв мама взяла партбілет, одягла кращі свої ордени й ходила в ЦК, обурена жмотством свого генсека й вимагала свої гроші назад, навіть своїм корявим неграмотним почерком написала прошеніє, але нічого не повернули. Таких, як вона, там виявилося кілька – й ніхто не одержав назад:

– Виходить, ми наздавали на три таких пам'ятника.

– Еге, тепер його можна ще кілька раз розбивать.

– Який розбивать? В нього ж поповнення в сім'ї, жить же якось викручувацьця прийдеться...

– Ага, ще один басейн доведеться збудувати.

Тихенько повернулася, тихенько зняла ордени. Що я не втримався:

– Отакі дури ішачили на високі ідеї, а насправді з них мурувались дачі, на яких ніхто не жив, яхти, самольоти, барделі, шоб було куди партійну копійку тратить. Неда­ром же ти такі взноси платила? Добре, що хоч тебе, дуру, твої комуняки не взяли й не засудили за це на Гулаг, як багато інших.

– Дак їх потом ребілітірували.

– Усіх?

– Усіх!

– Болт усіх! Бандер не реабілітували!

– Шо? Щоб вони потім пам'ятники розбивали, а дульки. А кого нада, не пропустили ні одну душу...

– Ага, посмертно, список на міліони. Оце піду, сам візьму молоток, візьму лєстніцу й знов одіб'ю вашому вождю морду!

– Не посмієш.

– Посмію, щоб він знав, як матір дурить. А навіщо йо­му морда? Вона й так була провалилася од сіфілісу, ска­жеш, не так?

– Бо в нього есерка Каплан стріляла отравленими пулями!

– Ага, вона ходила в Кремль в бардель до його любовниці Інесси Арманд і вмочала їй в утуди ті пулі, щоби потім в нього отравлять!

Мама тихо встала, накинула на плечі в'язану із верблю­жої шерсті шаль, яку вона берегла з евакуації, й мовчки пішла до сусідки, бо в тої був телевізор.

Я плюнув, а потім швидко згадав, що дали гарячу воду, й вирішив скупатись. Коли чую, як в двері тихо подзвонили. Я подумав, що мама вернулась, чомусь серіал швидко скінчився? Хутко вліз в кальсони, шовкові такі, ну, майже шовкові, за двадцять років вони стали шовкові, бо рівномірно витерлись, мама дуже слідкувала за ними, вона дуже слідкувала за всім, у неї нічого не про­падало.

Одкриваю двері, а там замість мами беркут з автома­тами, з бронежилетами, брязкають наручниками, один тиче мені в лице паспорт матері й кричить:

– Це ти іздіваєш рідну матір?

– Я?

Такі всі генетично модифіковані:

– До нас поступила усна заява, що тут іздівають вете­рана праці й партії!

– Я?

– Головка од буя!

Хапають мене з мокрою головою і як був в кальсонах на бо­су ногу повз зацікавлених сусід і перехожих тягнуть сракою в бобік, але не так, як положено мордою вперед, а навпаки, по­тилицею, но я був згрупірувався, підібрав ноги з переляку і во­ни мене помитим чистим гузном по сходах, лясь, лясь-лясь, сусідям радість, що нарешті шовкові кальсони побачили; по ас­фальтах шерх, шерх, слава Богу був мокрий сніг і ковзалось, отак на босу ногу й кинули в багажнік, я лежу там і радію, що по бані навіть пива не встиг ковтнуть, не встиг я отямицьця, як ме­не знов витягають, і знову голою сракою тягнуть в ніч, голими ногами по голому снігу повз різні колючі дроти, а калюжі попа­лися вонючі, в мазуті, тіла рибою бздять, моя ж срака не знала, а поки зрозуміла, то її всю обдерли до крові по одходах з чешуями-хребцями, не щадя при цьому кальсони, які даром двад­цять років береглися, щоби отут продірявитись до кісток, як на­че, кажу, Зою Космодем'янську босими ногами по босому снігу, хто така Зоя Космодем'янська, питають, кажу, її отак в кальсо­нах тягали фашисти, ага, кажуть, і почали тягати зигзагами, і кидають мене з ними в камеру, що навіть зеки полякались, по­бачивши таку мою сраку; що, до речі, її рятувало од сексу, тут по традиції, політичних не дуже шанують, но хто захоче любові в крові і в мазуті? Ніхто не захоче, навіть зеки.

– За що такі питки?

– Не знаю, ні за що.

– Га-га, тут всі ні за що!

– Ні за що, – кажу, – за Леніна.

– Га-га, за Члєніна! Дак ти ідейний?

– Навпаки, – кажу, – наоборот.

– Дак хіба тепер за таке катують?

– Ви ж бачите...

Камера вмовкла, думаючи про новину.

Словом, почало моє гузно гноїтись, доки не дали мені зтоптані тапочки й повезли під суд. Суддя, женщина та­ка строга так суворо питає мене:

– Петренко Олександр Іванович?

– Ні, – кажу я їй, і вона дивується, – Сидорчук Петро Миколайович.

В неї очі стали дибом од такої наглості, бо вона ще не знала, що я кажу святу правду; альфівці, коли забирали мене, то сплутали мене з паспортом моєї матері й записа­ли її фамілію, звідки було суду знать, що батьки мої роз­велись ще до війни і я ношу позивні батька? Який уже тоді здогадався був, куди вона відкладає кожнісіньку копійку, на відновлення культурних пам'ятників, і втік.

Суддя на комп'ютері швидко навела справки, а тоді питає:

– В чому обвиняєтеся? – намагається хоч щось зро­зуміти.

– А ось в чому, – повертаюся я до суду спиною й обнажаю окровавлені кальсони, а, особино, окровавлені мої запахи – всі тільки ахнули.

– Сплутали мене неізвєстно з ким і піддавали при цьому лютим питкам, щоб я признався, що я це не я.

– Вас піддавали сексуальному насильству? – бо я по­казав їй ще раз.

– Де?

– В бобіку, чи в камері?

– Не знаю, був під безсознанієм.

Суддя швидко починає гортати папери:

– Дак ви ще й перебували в тверезому стані? – ди­вується вона, а тоді ще більше: – Дак вас арестовано по усному заявлєнію? – Не знайшла вона потрібного папірця й непідробно злякалася.

– По ложному несуществующому? – аж перепитала молоденька секретарка, з жахом не дивлячись на мою по­шматовану одежу.

– Одкуда мені таке знать, як я не той, хто є.