Яблука з райського саду (збірка)

Оповідання і мініповісті

Яблука з райського саду

(із циклу "Прощавай, суржику!")

Був у нас в селі такий Матвєй, якого ніхто харашо не знав. І не тому, що він був приїжджий до нас на сезон созрівання яблучних садов, а по причині того, що знатися з ним боялися.

Бо він був начитаний на таких книжках, яких я лічно бачив. Такі вони були умні, що навіть переписані ним целіком і полностью вручну. А от яка, інтіресно, книжка може собою похвалитися тим, що її переписувано після?

Так от, несмотря на це, він мав їх таких аж декілька штук... І всі в товстих загальних зошитах, товстіших за самі ті книжки. Такі, де все було записано нащот життя і як ним треба жить.

І от, щоб йому, Матвєю, це легше було робити, він почина ізучать єдіноборства. Такім образом, що достіга в них результатів, які він достіг спочатку путьом радянсь­кого бокса, а потім уже по-китайськи, юнськи і по-тайванськи. І од чого він став сам такий жилавий кругом, такий крєпкий скрізь, де тіко можна. Що йому аж, нареш­ті, стали нужні ці книжки, які б пояснили йому, для чого він такий сам собі нужен.

Це вони підказали йому найти собаку, яких ми навіть по тілівізорі у мірє животних не бачили. Вона як теля, у то­му смислі, що завбільшки. Але б я краще із любим телям бодався, аніж з отаким псом, їм таким скрізь, що й навіть у па­щі, де був лише красний язик. Словом, цей собака виявився ще більш жилавий, аніж його господар. І хоч книжок він тих не читав по причині собачої неграмотності, однак і поспере­чатися з будь-ким начитаним у плані єдіноборства.

Підчинявся він лише Матвєйові путьом тайно іздаваємих через свисток сигналів і, окрім них, нічого, що положено було знати собаці, жилать не жилав.

От яким путьом об'явився в нас у селі цей сторож охороняти колгоспні сади од колгоспників. Що мені осо­бисто не вдавалося ніколи, хоч я був на них на ставці охранніка. Не полупалося! В період цвітіння чи почісу­вання в мене це ще якось виходило. Чого нізя сказати про мене в період, коли дозрівали плоди яблук. А особино груш. Рішить цю проблему в правлінні колгоспу удавало­ся лише путьом Матвєя. Який би рішив цю проблему і без свого барбоса. Так він усіх нас налякав, носясь із дикими китайськими криками між дерев, нанося їм удари чим по­пало, включая сюди навіть і голову. Бо він, відімо, пред­ставив для себе і собаки цей сад у вигляді полігона, де осущиствляються його усі мєчти, переписані ним із кни­жок. До такої сили, що навіть недозрєвша зав'язь, содрогаясь ударами, рясно осипала землю. По якій слідом мча­ла тінь, чорной молнії подобна, його дресірованої собаки, радуясь на свого хазяїна, що він такий ловкий.

Наші хлопці почали обходить його сторонкою, осо­бино в магазіні. По причині свого одтока із села в місто. Тобто, своєї малочисленості, яка робиться щороку ще малочисленішою. Такою, що навіть наш бригадир і то опасався й навіть не питався із Матвєйом роздавити фла­кона, як тіки взнав, що той весь час про щось записує в товсті зошити...

Та в кожного пропадала охота мати з ним справи. Вар­то лише в край ока глянути на його жилаве лице.

Тепер добавить ще до цього лиця отого собацюру, дога по національності, на яку жодна наша псина сільська побоя­лася навіть писнути, не те що гавкнути, поховавшись при одному прибліженії хто куди. Так тихо, що цей беззвучний ужас поволі передався і їхнім двоногим односельцям...

Ну тут була ще одна причина цієї історії, а саме: страш­на нужда в смислі бєдності. Усіліна ростом цен налогообложенія. Яка рано чи пізно мусіла зіткнутися з оцим новим сторожем колгоспного достатку.

Матвій же, начитаний многого із книжок, ним же списаних, дуже дивувався, що не може постигнуть: ну чо­го він, такий класний, такий столичний, а не знаходить у жінках ніякого одзиву. Навіть у тих, хто сільського фасо­ну. Незважаючи навіть на свою кругом жилавість. Та ще й у нас, у селі, де котирувалися куда мєнєє жилаві і по ві­ку мєнєє Молоді дядьки, яких ставало кожного сезону мен­ше по причині загибання сільського господарства.

Це було й мені дивно. Особино тоді, коли до мого ку­реня й забреде, не буду казать хто, яка-небудь погомоні­ти по причині взятої на фермі банки чи сметани.

А до нього – ні-ні. Хоч він уже був тою сметаною пе­реповнений. І накидаємий на самописні книжки по три, жаждая отвєта по тій причині, що там його не було.

Не було його навіть серед наших місцевих алкоголі­чок. Так вони його, по-відімому, поважали, що од одного вигляду ставали тверьозі.

І от він окончатєльно почина дозрівати для цього. І сад також, лише яблуками. Куди вдень колгоспниці при­ходили робити на колгосп, а вночі – щоби трошки взяти й на себе. В смислі яблуків, яких оно сила-силенна пропа­дає, розбиваяся об землю, гниючи.

Це, мабуть, у тих самописах він начитався, що в тако­му случаї не пора бігати із японськими криками, а тихцем і собі підстерегти яку нарушитєльніцу і, нацькувавши со­бакою, справедливо наказати за це. Тим, що завжди но­сить при собі кожен нестарий мужчина. Щоби вона крича­ла по-японському, чи по якому хоч, запугана предварітільно собакою, яка гарчаннями й гавканнями глушила не ли­ше її воплі, но навіть страх, тим гаканням визиваємий.

Так продовжувалося не часто, але доволі й не рідко. Особино перед хорошими святковими базарними дня­ми. Особино, коли дозрівали ранети Слава побідітєля, виведені для того, щоби нагадувати салют перемоги. І ріс він у самому опасному місці – найдалі од сусідньої лісо­посадки, у якій було зручно ховати велосипеда для швид­кої втечі, для врятування своєї нічної жіночої добичі.

Но в случаї з Матвейом та лісосмуга не захищала, бо він умів бігать садом, не стукая по ньому своїми кінців­ками, включаючи в них і голову, а дивлячися нею, куди скривається порушник, особино, якщо він – порушниця нестарої статі.

І хоч я людина невіруюча, но він мені якось признав­ся, що у цьому саду він себе відчуває змейом-іскусітєльом благодаря яблукам. Но я допускаю даже, що він по­тім ощущав себе і Адамом. І навіть лічно й Богом, це ко­ли, поваливши яку нічну тітку, він достигав їй свого й, наконєц, взривався отим самим салютом із яблук...

Так продовжувалося кожен сезон, бо начальство за це дуже уважало Матвєя, що він уберігає багато колгосп­ного добра. Якого колгосп однаково збирати не встигає. Однак для чого потрібна чітка охорона, бо тут охороняв­ся не сад, а щось набагато болії важне.

Ну, це все приказка була, бо казка наша про звєря. Який прокидається у фруктовому лісі, іминуємом садом. Саме в той момент, коли його вкус достигає урожаєм. І цей хишник пользує тайну неразглашонності проісходящого по причині людського позора. Про яке, надо ска­зать, усі, навіть ті, хто ніколи не був під Матвєйом, однак здогадувалися про це. Позора для женщин як веронсько­го за яблука, так і дамського за ті дині, кавуни, сливи, словом, що в кого з них достигло за пазухою. Но лише уговор – аби воно не було переспілим для Матвєя. Доведшого себе до такої стєпєні полювання на цих нещасних, що потім він міг спокійно знову цілий рік терпіти, вичі­куючи на новий сладкоовочевий сезон.

Одного разу його починають турбувати маленькі та­кі акуратні сліди. Жіночих тухвель таких, які йому отут ще ні разу не попадалися в руку. Такі, які можуть бути лише з юного существа, бо существо старшого віку зроду не полізе у такому взутті в запрещонне місце. Вони є кру­гом, і кожні кілька днів повторяються. А вещественних доказів нема по причині того, що вони у вигляді яблуків і виносімі з місця злочину.

І звідки? Із найсортовіших дерев. Преступніца наче знала, з якого дерева надо брати плоди, а з якого ні. Не міг зметикувати Матвєй, що ця загадка рішається просто. Оскільки вона була научена дуже добре лазити по деревах, чим обривая сліди, таким чином недоступні вночі для собачого нюха. А тим часом окриватися в зовсім протилеж­ному напрямкові од посадки. Збивався Матвєй, бо вірив, що жінки ніколи по деревах не лазять, бо вони ніколи сво­го часу не були для цього хлопцями. Він усиляє свою охрану – і знов – сліди є, а нарушитільніци, молодої, юної при цьому, каблукастої такої – нема. Й ця загадка вияви­лася для нього набагато хитріша, ніж він привик.

Так що усе це похожим стає на казку, де Іван ніяк не зловить свою Жар-птицю, яка похищає при цьому його яблука чародійні. До такої стєпіні, що він поклявся перед своїм барбосом, що виловить хитрунку. І не лише вило­вить, але й...

От він на обкладинці свого загального зошита пише мудрість. Лише бере її не з чужої книги, а зо своєї лічної голови. Й складає графік нарушенія тими каблучками сада. Який точно совпав з діжурствами в поліклініці мед­сестри Таньки. Но він про медчасть ще не здогадався, а вичислив точно, коли неізвєсна незнакомка точно прибу­де до указаних дерев возобновлять свої дєйствія.

Ці дерева мали ту особливість, що їх Танька, ще буду­чи школяркою під час нескінчених суботників і неділь­ників, безплатно вкалуя на колгосп, чим прививая собі любов к труду, лічно сама їх посадила, дівчинкою меткою й любознатільною, вона їх прищепила. Причому так вда­ло, що вони стали найсолодшими на увесь колгосп.

Одно тілько біда, що дівчина по завіршенії школи їз­дила в столицю поступать у той університет, де вчать на садоводку.

– А навіщо тобі це? – запитали її там.

– Я селянка, у мене це в крові, я дуже вдало посадила й прищепила сорок дерев, тому в мене така любов к труду.

– А докажи!

Не могла вона доказати, бо привезти й показать їм оті свої дерева вона не зуміла. І її отвьоргнули.

Да навіть якби вона й мисль допустила про надання університетові дерев у вигляді доказатільств, то який бригадір із Матвєйом її до такого дерева з лопатою підпустять? Шо ти! То вона вище коридорної медсестри в науці ніколи й не піднялася.

Підіймалася вона вище й вище по стовбурові туди, де сонце найяскравіше просвічує плоди, од чого вони ста­ють налівнішими за нижні, і, здавалося, випромінюють у темінь листя те денне тепло й світло. І так вона цим ді­лом, відімо, захопилася вся, що незчулася, як внизу ви­ник жилавий чоловік. Ледве здержуя при цьому свого лютого тельонка.

– Ну шо, сука, тут ти попалася?

Чує вона і мало не падая вниз зо страху, коли уявила, що буде межи нею й тим псом, у смислі його зубів.