Бойова проза
Георгію Тороповському
1
Ще в автобусі лейтенант ловив на собі стримані погляди публіки, неначе в нього була розстібнута матня, він навіть її перевірив, затулившись рюкзаком;
друга несподіванка – на пропускній військової частини не було нікого, творилося чортзна‑шо, такого лейтенант не міг пригадати за все життя:
кружляли по кутках кульки, файлики, папери, деякі попалені, а деякі – ні.
У казармі знайшов лиш одного днювального, той сидів біля порожнього казана, шкрябав у ньому ложкою і на подив лейтенанта не прореагував.
Отак воно їздити відпочивати в рідні місця, а тоді вертатися до рідної частини й бачити, що світ перекинувся.
– Чому розхристаний? – єдине, що він запитав.
Салага повівся наче дембель – одмахнувся неуважним жестом ложки.
– Де полковник?
– Це я вас хотів би спитать, – шморгнув і знову схилився до казана.
– Перепилась офіцерня, чи що? – ворухнулася слабка надія.
– З чого б це? Зарплату ж не давали.
Лейтенант кволо втупився в безлюдний плац, за яким бовванів старезний радіолокатор.
Вони вдвох попленталися в апаратну й стали як укопані – прилади були розкидані й побиті.
– А локатор цілий, – тицьнув салага туди ложкою, – можна ворон збивать.
– Що?..
– Ну, отако направиш на пернатих, даси напряженія – вони й беркиць! Не видержують частоти, – засяяв усмішкою салага. – Ворони, дак їх той, їсти можна.
– Ворон? – тетерів далі лейтенант.
– Да, ворон, лише патрать довго, ну, виварить, тоді обжарить – вони годяться.
– А ти чого остався? Ворон патрати?
– А куди їхать? Я дітдомовський.
Лейтенант теж відчув себе сиротою; не можна сказати, що любив службу, однак відсутність її приголомшила.
Поморочившись з розбитим розподільником, повставлявши роз'єми, вдалося пустити струм до локатора, блоки радісно засвітилися контрольними вогниками.
– Ти диви, не доламали, – по‑дитячому радів салата.
– Хто?
– Хто, хто... приказ був, хто.
– Шо? – недочув лейтенант.
– Когті нада рвать, що, тіко куди?
Справді, когті, бо лейтенант спершу недочув, як туркоче мотор, – з моря обережненько сунув чималий катер без аніяких розпізнавальних знаків.
– Може, це учебна проверка? – надією зблиснув днювальний. – Ну, провіряють боеготовность, ці голубі берети. Чи малинові.
Звідси не розбереш – на катері всі були в зеленій уніформі.
– Збігай на пірс, запитай, чого їм треба.
Молодий неохоче сунув ложку за халяву й неквапом подався униз сходами, не добіг, як на катері розвернули кулемет й дали чергу – хлопець змахнув руками, наче каскадер, і покотився східцями.
– Що це за ученія, твою мать? – ще не вірив очам лейтенант.
У відповідь вікно бризнуло скалками, наступна черга прошила раму, лейтенант одскочив до приладів і ввімкнув їх на всю катушку – вони потроху заурчали, повільно набираючи потужність.
– Ну, ну, суки, – пробурчав крізь зуби.
Гості чинно висаджувалися на берег, кожен ніс пласку валізку – що це за вояки такі?
Але не було коли думати – лейтенант трапом вискочив на майданчик і заховався за локатор, краєм ока визираючи.
А іржавий шкворінь посеред "тарілки" ожив, зашкварчав розрядами, лейтенант щосили штовхнув її – іржавий звук вмить привернув увагу кулеметника, і той почав розвертатися, однак помалу став ватяним, руки обвисли й він тихо посунувся на палубу.
На стежині, зачувши скрип, вмить стали, потяглися до автоматів, лиця їхні нашорошені враз розгладилися, полагіднішали й, німо втупившись в іржаву "тарілку", яка сипала іскри, вони повипускали валізи, бо деяку мить шукали опори, й кволо посідали.
На палубу катера вискочило двоє, на великий подив – у цивільному, чорні костюми були такі недоречні отут, на морі, однак зневага, якою вони окинули кулеметника, що завис на турелі, показала, що вони тут головні; особливо другий з них, бо відчув раніше, аніж локатор зі скреготом почав навертатися на катера, і встиг затулитися долонею од неоковирної "тарілки", яка на кліп ока видалася йому сліпучим сонцем, щоб миттю й згаснути в очах.
Лейтенант знесилено зійшов до апаратної.
Вирубав струм.
Начепив рюкзак, а виходячи з апаратної, змусив себе не глянути під скелю, звідкіля ніхто не ворушився.
То чого туди й дивитися?
Неквапом рушив до прохідної, женучи з очей картинку, як невідомі гості сповзають додолу, безладні, наче які ворони.
2
Розкішне "альфа ромео" пливло трасою, тікаючи від далекого гуркоту, коли раптом і само покинуло муркотіти, пихнуло кілька разів і стало.
– Какого хєра? – округлив і без того круглі очі лисуватий.
– Бєнзін кончився, – глянув на прилади блондин.
– Задовбав, – огризнувся кучерявий, – ти шо, вже про бєнзін подумать не міг? Ми ж опоздаем.
– Дак мой воділа сбєжал, сука, я нє проконтролірував.
Вони повагом вийшли.
Було на що глянути:
діорівські костюми, черевики з крокодила, краватки у камінцях на заколках. Всі люто озирнулися на трасу.
...Пєца отримував насолоду, не зважаючи на далеку канонаду, бо "копійка" бігла прудко, аякже:
– Манжети поміняв, отработочку залив, вйо! Вйо, моя родімая!
Йому було соромно перед нею, бо підрихтував, готуючи на продаж, навіть номери оновив, і ось тепер виявляється – вона ще ого‑го; аж тут він угледів край дороги незвичайних голосувальників з важкими дипломатами, таких і не в кожному серіалі побачиш.
Навіщо він тоді загальмував? Було б газонути, й потім нічого б того всього не сталося.
– До аеропорта, – почув, хотів заперечити, що не по дорозі, однак зелененька купюра, засунута йому за комір, змусила усміхнутись, аякже, коли все життя отработочку в мотор заливаєш.
Машина просіла на ресорах доки ті вмостилися, не встиг рушити, як почув:
– Нє можна лі бистреє? Да нє боїсь, нє на кладбіщє ж, – реготнув блондин, пригладжуючи свою начальницьку стрижку.
Пєца розігнав потроху, обережненько перемкнув передачу – і "копієчка" побігла, як молода.
– Вот нікогда й подумать нє мог, што прідьотся вот так, как ворьйо какое, тьху! – виплюнув у вікно, а потім повільно зітхнув старший. – Вот так всьо взять і побросать...
Ті сумно закивали.
"Може, не зачеплять, – намагався радіти Пєца, – на бандюхів не схожі, а на якусь вищу касту", – тішився думкою, що польоти літаків давно відмінили, але не для таких, як оці.
На шляху поза побитим бетонним стовпом стовбичила фігура в комбезі, тримаючи коробку на збирання коштів, начальник здалеку упізнав, радіючи:
– Во, ребята, узнайотє? Етот, худой, как єво, ну, актівіст іхній...
– Да нє может бить, во, нарісовался, я думал – нє випливєт.
– Стой! – крикнув у саме вухо. – Прітормозі, – наказав начальник.
Пєца почав повільно гальмувати.
– Да нафіг нада, опоздаем. Нікто ждать нє будет, полетят без нас, – буркнув блондин.
– Да нєт, ето мігом. Нада ж напоследок хорошоє дєло здєлать.
Ті двоє перезирнулися, однак виходити не стали, а, посміхаючись, скосили туди очі.
Він тяжко виліз і, жестикулюючи, посунув до худого. Той теж упізнав і відповів такою ж артикуляцією.
Пєца слів не чув, бо про всяк випадок вирішив не слухати; однак лисий, підійшовши, вихопив пістолет і вистрілив.
Коли він ще тягся по зброю, коли перемикав запобіжника, супротивник вже зготувався, тому тіпнувся убік, куля вирвала лише клапті комбезу, однак цього вистачило, аби худий перехопив пістолета й почав його вивертати, притулившись до здорованя. Глухо гримнув постріл, здорованя відкинуло.
Ті, в авто, лише охнули,
вихопили й свої мавзери й почали садити в худого, зброя танцювала в руках, бо той, спритно скачучи навколо стовпа, гатив у відповідь, а цим двом у кабіні скакати було нікуди.
Від жаху Пєца вліз під руль, і під килимок би заліз, бо зроду не чув, як грімко б'є зброя в салоні. Над ним літали порожні гільзи й порожнє скло, ляскав метал. Пороховий дим гуркотом заповнював тісну "копійку", кучерявий з неї бив, затуляючись валізою, однак та ляснула його в лоб, і він не встиг зрозуміти, що це куля, що його вже нема.
Вмить все вщухло, до Пєци потроху повертався слух, і він насилу почув тишу, він навіть зміг виповзти на асфальт, –
траса порожня в обидва кінці, лише біля стовпа лежав дебелий у "діорі" та безліч свіжих гільз мідно вилискували у вранішньому сонці; а з‑за виднокола знову потроху поставала далека канонада, словом, Пєца поволі приходив до тями – а що тут тямити, якщо мотор цілий, а бензином, слава Богу, ніде не смердить.
Обережненько потяг до себе задні дверцята, звідти спершу висунулася краватка, коштовно блиснувши заколкою, а потім і кучерявий її власник, лише без блиску в коштовних очах.
Пєці здалося, що вони прикидаються неживими, однак вони були такими ж, як і той дебелий, що лежав під стовпом, – за яким ані отого худого, ані його коробки.
...На пустир, виляючи, вилетіла "копійка", одкидаючи камінці, й стала як укопана. Пєца тяжко переводив подих, наче це він сам, а не мотор дотягнув машину. Потім наважився глянути на своїх непорушних пасажирів. Обережненько озирнувся на далеку трасу – анікого, крім канонади.
Його увагу привернула валіза, бо була прострелена. Краєчком пальчиків він одкинув кришку й сам відкинувся – так тісно вона була напхана пачками доларів.
До пам'яті Пєца прийшов, коли над ним тяжко пролетів літак, кинувши довгу тінь на пустирище.
...На бульварі, що впирався в трамвайну колію, стояв високий худий чоловік у комбезі з коробкою, усі перехожі не хотіли читати напис "на військову амуніцію", і тому швидше пробігали далі. Однак колишньому лейтенантові не соромно було жебрачити тут, у рідному місті, бо надія в нього була свіжа.
Півдня минуло практично марно, доки він почув, як ніжно прошурхотіли шини й зупинилися.
Розкішна "альфа‑ромео", подумавши трохи, підкотилася задом; особливо вона вирізнялася номерами, перекрученими з колишнього "жигульонка".
На землю з дверцят неквапом ступив спершу крокодилячий черевик, а потім і сам Пєца, упізнати його було неможливо:
люстриновий смокінг в іскру,
коштовна шпилька з незвично дебелими камінцями,
ковбойський капелюх зміїної шкіри довершував картину.
Він став перед колишнім лейтенантом, похитуючись на високих закаблуках, видивляючись:
впізнає чи ні?
Той відповів напружено‑байдужим поглядом.
Після чого Пєца урочисто поліз перснями до внутрішньої кишені і витяг звідти тугеньку пачку стодоларових купюр, таку товсту, що вона одразу не пролізла в отвір коробки.
– Ви? Це?! – лише й наважився отетеріти лейтенант.
– Шо, мало? – здивувався меценат і поволі вийняв ще одну пачку, увіпхнув досередини.
Деякий час обидва стояли мовчки, кожен по‑своєму оцінюючи ситуацію.