Яблука з райського саду

Був у нас в селі такий Матвєй, яко­го ніхто харашо не знав. І не тому, що він був приїжджий до нас на се­зон созрівання яблучних садов, а по причині того, що знатися з ним боя­лися.

Бо він був начитаний на таких книжках, яких я лічно бачив. Такі вони були умні, що навіть переписані ним целіком і полностью вручну. Може, мені за це ніхто не повіре, бо книжку вручну переписують тіль­ки пісатєля, але всі вони роблять це до того, як вона стане книжкою. А от яка, інтіресно, книжка може собою похвалитися тим, що її переписувано після?

Так от, несмотря на це, він мав їх таких аж декіль­ка штук... І всі в товстих загальних зошитах, товсті­ших за самі ті книжки. Такі, де все було записано нащот життя і як ним треба жить. Особино по відно­шенню до інших людей, які теж жилають ним жити.

І от, щоб йому, Матвєю, це легше було робити, він почина ізучать єдіноборства. Такім образом, що достіга в них результатів, які він достіг спочатку путьом радянського бокса, а потім уже по-китайськи, по-японськи і по-тайванськи. І од чого він став сам собою такий жилавий кругом, такий крєпкий скрізь, де тіко можна. Що йому аж, нарешті, стали нужні ці самі книжки, які б пояснили йому, для чого він та­кий сам собі нужен.

Це вони підказали йому найти собаку, яких ми на­віть по тілівізорі у мірє животних не бачили. Вона була, як теля, у тому смислі, що завбільшки. Але б я краще із любим телям бодався, аніж з отаким псом.

Чорним таким скрізь, що й навіть у пащі, де був ли­ше красний язик. Словом, цей собака виявився ще більш жилавий, аніж його господар. І хоч книжок він тих не читав по причині собачої неграмотності, однак міг би посперечатися з будь-ким начитаним у плані єдіноборства.

Підчинявся він лише Матвєйові путьом тайно іздаваємих через свисток сигналів і, окрім них, нічого, що б положено було знати собаці, жилать не жилав.

От яким путьом об'явився в нас у селі цей сторож охороняти колгоспні сади од колгоспників. Що мені особисто не вдавалося ніколи, хоч я був на них на ставці охранніка. Не получалося! В період цвітіння, чи почкування в мене це ще якось виходило. Чого нізя сказати про мене в період, коли дозрівали плоди яблук. А особино груш. Рішить цю проблему в прав­лінні колгоспу удавалося лише путьом Матвєя. Який би рішив цю проблему і без свого барбоса. Так він усіх нас налякав, носясь із дикими китайськими кри­ками між дерев, нанося їм удари чим попало, вклю­чай сюди навіть і голову. Бо він, відімо, представив для себе і собаки цей сад у вигляді полігона, де осущиствляються його усі мєчти, переписані ним із книжок. До такої сили, що навіть недозрєвша зав'язь, содрогаясь ударами, рясно осипала землю. По якій слідом мчала тінь, чорной молнії подобна, його дресірованої собаки, радуясь на свого хазяїна, що він такий ловкий.

Наші хлопці почали обходить його сторонкою, осо­бино в магазіні. По причині свого одтока із села в місто. Тобто, своєї малочисленості, яка робиться що­року ще малочисленішою. Такою, що навіть наш бри­гадир і то спасався й навіть не питався із Матвєйом роздавити флакона, як тіки взнав, що той весь час про щось записує в товсті зошити...

Та в кожного пропадала охота мати з ним справи.

Варто лише в край ока глянути на його жилаве лице.

Тепер добавить ще до цього лиця отого собацюру, дога по національності, на яку жодна наша псина сільська побоялася навіть писнути, не те що гавкну­ ти, поховавшись при одному прибліженії хто куди. Так тихо, що цей беззвучний ужас поволі передався і їхнім двоногим односельцям...

Ну тут була ще одна причина цієї історії, а саме: страшна нужда в смислі бєдності. Усіліна ростом цен налогообложенія. Яка рано чи пізно мусіла зіткнути­ся з оцим новим сторожом колгоспного достатку.

Матвій же, начитаний многого із книжок, ним же списаних, дуже дивувався, що не може постигнуть: ну чого він, такий класний, такий столичний, а не знаходить у жінках ніякого одзиву. Навіть у тих, хто сільського фасону. Незважаючи навіть на свою кру­гом жилавість. Та ще й у нас, у селі, де котірувалися куда мєнєє жилаві і по віку мєнєє молоді дядьки, яких ставало кожного сезону менше по причині загибання сільського господарства.

Це було й мені дивно. Особино тоді, коли до мого куреня й забреде, не буду казать хто, яка-небудь доярка погомоніти по причині взятої на фермі банки молока чи сметани.

А до нього — ні-ні. Хоч він уже був тою сметаною переповнений. І накидаємий на самописні книжки по три рази, жаждая отвєта по тій причині, що там його не було.

Не було його навіть серед наших місцевих алкого­лічок. Так вони його, по-відіму, поважали, що од од­ного його вигляду ставали тверьозі.

І от він окончатєльно почина дозрівати для цього. І сад також, лише яблуками. Куди вдень колгоспниці приходили робити на колгосп, а вночі — щоби трошки попрацювати й на себе. В смислі яблуків, яких оно сила-силенна пропадає, розбиваяся об землю, гниючи.

Це, мабуть, у тих самописах він начитався, що в такому случаї не пора бігати із японськими криками, а тихцем собі підстерегти яку нарушитєльніцу і, на­ цькувавши собакою, справедливо наказати за це. Тим, що завжди носить при собі кожен нестарий мужчина. Щоби вона кричала по-японському, чи по якому хоч, запугана предварітільно собакою, яка своїми гарчаннями й гавканнями глушила не лише її воплі, но й навіть страх, тим гаканням визиваємий.

Так продовжувалося не часто, але доволі й не рід­ко. Особино перед хорошими святковими базарними днями. Особино, коли дозрівали ранети "Слава побідітєля", виведені для того, щоби нагадувати салют перемоги. І ріс він у самому опасному місці — найдалі од сусідньої лісопосадки, у якій було зручно ховати велосипеда для швидкої втечі, для врятування своєї нічної жіночої добичі.

Но в случаї з Матвєйом та лісосмуга не захищала, бо він умів бігать садом, не стукая по ньому своїми кінцівками, включаючи в них і голову, а дивлячися нею, куди окривається порушник, особино, якщо він — порушниця нестарої статі.

І хоч я людина невіруюча, но він мені якось при­знався, що у цьому саду він себе відчуває змєйом-іскусітєльом благодаря яблукам. Но я допускаю даже, що він потім ощущав себе і Адамом. І навіть лічно й богом, це коли, поваливши яку нічну тітку, він достигав їй свого й, наконєц, взривався отим са­мим салютом із яблук...

Так продовжувалося кожен сезон, бо начальство за це дуже уважало Матвєя, що він уберігає багато колгоспного добра. Якого колгосп однаково збира­ти не встигає. Однак для чого потрібна чітка охоро­на, бо тут охоронявся не сад, а щось набагато болїї важне.

Ну, це все приказка була, бо казка наша про звєря.

Який прокидається у фруктовому лісі, іминуємом садом. Саме в той момент, коли його вкус достигає урожаєм. І цей хишник пользує тайну неразглашонності проісходящого по причині людського позора.

Про яке, надо сказать, усі, навіть ті, хто ніколи не був під Матвєйом, однак здогадувалися про це. По­зора — для женщин як воровського за яблука, так і дамського за ті дині, кавуни, сливи, словом, що в кого з них достигло за пазухою. Но лише уговор — аби воно не було переспілим для Матвєя. Доведшого себе до такої стєпєні полювання на цих нещасних, що потім він міг спокійно знову цілий рік терпіти, вичікуючи на новий садоводчеський сезон.

Одного разу його починають турбувати маленькі такі акуратні сліди. Жіночих тухвель таких, які йому отут ще ні разу не попадалися в руку. Такі, які мо­жуть бути лише з юного существа, бо существо старшого віку зроду не полізе у такому взутті в запрещонне місце. Вони є кругом, і кожні кілька днів повторяються. А вещественних доказів нема по при­ чині того, що вони у вигляді яблуків і виносімі з міс­ ця злочину.

І звідки? Із найсортовіших дерев. Преступніца наче знала, з якого дерева надо брати плоди, а з якого ні.

Не міг зметикувати Матвєй, що ця загадка рішається дуже просто. Оскільки вона була научена дуже добре лазити по деревах, чим обривая сліди, таким чином недоступні вночі для собачого нюха. А тим часом скриватися в зовсім протилежному напрямкові од посадки. Збивався Матвєй, бо вірив, що жінки ніко­ли по деревах не лазять, бо вони ніколи свого часу не були для цього хлопцями. Він усиляє свою охрану — і знов — сліди є, а нарушитільніци, молодої, юної при цьому, каблукастої такої — нема. Й ця загадка виявилася для нього набагато хитріша, ніж він привик.

Так що усе це похожим стає на казку, де Іван ніяк не зловить свою Жар-птицю, яка похищає при цьому його яблука чародійні. До такої стєпіні, що він по­клявся перед своїм барбосом, що виловить хитрунку.

І не лише виловить, але й...

От він на обкладинці свого загального зошита пише нову мудрість. Лише бере її не з чужої книги, а зо своєї лічної голови. Й складає графік нарушенія тими каблучками сада. Який точно совпав з діжурствами в поліклініці медсестри Таньки. Но він про медчасть ще не здогадався, а вичислив точно, коли неізвєсна незнайомка точно прибуде до указаних дерев возобновлять свої дєйствія.

Ці дерева мали ту особливість, що їх Танька, ще будучи школяркою під час нескінчених суботників і недільників, безплатно вкалуя на колгосп, чим прививая собі любов к труду, лічно сама їх посадила.

Будучи дівчинкою меткою й любознатільною, вона їх прищепила. Причому так вдало, що вони стали найсолодкішими на увесь колгосп.

Одно тілько біда, що дівчина по завіршенії школи їздила у столицю поступать у той університет, де вчать на садоводку.

— А навіщо тобі це? — запитали її там.

— Я селянка, у мене це в крові, я дуже вдало поса­дила й прищепила сорок дерев, тому в мене така любов к труду.

— А докажи!

Не могла вона доказати, бо привезти й показать їм оті свої дерева вона не зуміла. І її отвьоргнули.

Да навіть якби вона й мисль допустила про надання університетові дерев у вигляді доказатільств, то який бригадір із Матвєйом її до такого дерева з лопатою підпустять? Шо ти! То вона вище коридорної медсест­ри в науці ніколи й не піднялася.

Підіймалася вона вище й вище по стовбурові туди, де сонце найяскравіше просвічує плоди, од чого вони стають налівнішими за нижні, і, здавалося, випромі­нюють у темінь листя те денне тепло й світло. І так вона цим ділом, відімо, захопилася вся, що незчула­ся, як внизу виник жилавий чоловік.