У вогненнім колі

Прилетіла, правда, не очікувана усіма тарілка, а колесо.

Із нього випала вогниста ступиця, схожа на колоду, і, посипаючи строкатими іскрами, сіла неподалік селища міського типу Майданецького Черкаської області.

Туди прибули представники ООН і зачинилися.

Контакт тривав уже тиждень, і про що вони там торгувалися – прибульці із оонівцями, лишилося загадкою.

І хоча вищезгадане селище опосіла геть уся світова преса, коментатори могли коментувати лише велетенське колесо у небі та гладенького полірованого циліндра, що стовбичив за лісосмугою. Єдине, що просоталося конкретного: він приблукав із далекої планети Кола-Дан, а також що це не перший контакт, попередні шість тисяч років наші контачилися з ними більш-менш регулярно.

– І так само безрезультатно, – злостивилися коментатори.

Коли оонівці вийшли нарешті з циліндра, то японським кореспондентам вдалося гострофокусними мікрофонами виловити кілька необачно кинутих фраз, і вони помчали до Києва, немов навіжені, змагаючися зі спецслужбами ООН за трасу, а потім за битий асфальт міських закапелків.

Гонитва ця мало не збила з ніг чоловічка, який зі двома вщерть набитими порожньою тарою авоськами вийшов із двору.

Преса вмить обфотографувала подвір'я: будиночки, які вже не годилися ні на реставрацію, ні на злам. А потім з'ясувала, що їм був потрібен той дядечко, який невідь-де зник, вийшовши на вулицю.

Чекати на нього довелося довгенько, бо сам він ніяк не міг проштовхнутися до домівки крізь шалену юрбу репортерів, яка скандувала:

– Бо-о-орис! Бо-о-рис!

Нарешті це йому вдалося. Однак він, поки не заспокоїв свою численну рідню, на контакт з представниками ООН не йшов. Взявши на руки свою меншеньку, він буркнув:

– Ну що там?

Йому урочисто проголосили, що прибульці з Кола-Дану давно вже спостерігали за допомогою телепаторів усіх представників земної раси і їм для здійснення справжнього контакту й передання знань позаземної цивілізації потрібен один-єдиний чоловік, який, на їхню думку, не зазнав генетичних спрощень – це він, Борис Володимирович Дідух. Так постановила Основна Рада Кола-Дану, й зореліт спеціально прилетів сюди, аби забрати його з собою для такої великої місії.

Той, киваючи головою, почісуючи тім'я, усе вислухав.

Людство затамувало подих біля телеекранів.

– А чому саме мене?

– За формою вуха. Бачте, вони вважають, що ваше вухо...

– Не поїду, – тихенько відказав Дідух.

– Чому? – запитав ад'ютант ООНу.

– Бо не хочу.

– Це не відповідь представника земної цивілізації...

– Та ну?

– В ній – немає логіки. Це – не відповідь у таку визначну історичну мить.

– Не хочу – це значить: не хочу. До чого тут логіка? – звів бровенята Борис.

Німецькі репортери, які першими отямилися від шоку, тут же виснували з цього тексту філософську доктрину, якої вистачило на їхні, спеціально звільнені на сьогодні шпальти передовиць.

– Усі вільні! – скомандував Дідух і ляснув дверима перед журналістами, які намагалися просунути понад головами фотоапарати, аби зафіксувати його помешкання.

Бориса підтягувало в животі, бо в авосьці, яку він приніс із гастроному, було на обід і він знав, як сімейство на те очікувало.

***

Жив він після того відносно спокійно, оскільки війська ООН заблокували усі підступи до Дідухового мешкання, пропускаючи туди лише прописаних та будівельників. Які, не рахуючись із часом і коштами, блискавично перетворювали Поділ у те, чим він і мусив бути.

Звісна річ, здавати порожні пляшки йому вже не доводилося. Саме тому він крадькома в задній кімнатці поставив мольберта. Любовно витер із нього довгочасну пилюку і, взявши клятви з усіх домочадців ("бо поїду на Кола-Дан!"), що нікому про те не розкажуть, похапливо заходився класти олійні фарби на ґрунтоване полотно. Йому було приємно, що він має вільний час, що дітвора його взута й вдягнута.

Держава також багатіла, продавши право друкувати Борисове вухо рекламним концернам. Вигуки "Борисе, їдь!" заполонили усі вільні дециметри київських обширів.

Цю метушню споглядали з висоти прибульці, неквапом позираючи на свої дисплеї та численні прилади.

Через його знайомих преса довідалася про улюблених письменників Дідуха, і всіх їх, ба навіть і тих, кого років з шістдесят не видавали, почали шалено тиражувати усіма мовами.

Найспритніший із французів спромігся через фарцовщиків позбирати його листи, писані з армії до друзів, і видати все те з капітальними коментарями, підготованими французькою Академією мистецтв.

За валюту було продано Англії касети з його телефонними розмовами. Ідентифікувавши голос, радіокомпанія викристалізувала з усіх них цілий світогляд Бориса Дідуха, що. породило зливу журнальних популярних і наукових публікацій, а кілька найвдаліших було навіть зекранізовано.

Тоді-то він і збагнув, що допустився помилки, заявивши оте своє "не хочу", а, закликавши до себе телеслужбу, змінив своє формулювання на "можливо". І дозволив раз на день показувати себе на екранах, відповідаючи на питання світової преси про свої кулінарні вподобання, тощо. "Борис заговорив!" – заволали газетні заголовки.

Набалакавшись про гастрономію та комплекси Гоголя, він зненацька замовк і, витримавши чималу паузу, промурмотів:

– Мені прикро. Прикро згадувати, – зізнавався він нарешті про причини своєї відмови, – скільки разів я пропонував себе, тепер не побоюся так говорити, – себе! – і мене не брали. До художньої школи, наприклад. Довелося кінчати звичайну. Потім в худінститут – п'ять разів тикався! П'ять. Потім ще раз – до поліграфічного. В педінститут, – також не взяли. Потім я, як дурень, вирішив покинути оте своє малювання, почав кидатися з краю в край, куди влізе: в психоаналіз, в приймальний пункт склотари, в альпінізм, віршування! Добре, що все спалив. Сторожем працював, – слухало приголомшене людство, – захоплювався підводним плаванням, кіноаматорством, – Дідух сумно загинав пальці на руці, – працював кочегаром, вивчав есперанто. Пробував навіть дельтапланеризм – і скрізь мене гнали. Зважте, що одружився я рано, на мені була сім'я. Лише одного разу мене вислухали: коли я, сидячи в кочегарці, з нудьги вигадав, як передбачити виграші у спортлото – але на це мені був потрібний час і всі номери попередніх виграшів. І от коли я вже все розгадав, систематизуючи виграшні номери по діагоналі, я пожалів нашу державу й не розорив її на п'ятдесят два мільйони, написавши в дирекцію спортлото листа, де зазначив усі майбутні виграшні номери. Після тиражу прислали до мене комісію. Нарешті я став комусь потрібен! Вислухавши мене, вони поміняли механізм, який викидав номери. Далі я практикував йогу, їздив на Памір по снігову людину. Що з того, що ми її там не знайшли, як і всі попередні експедиції? На нас почепили ярлика – "антинауково", а, між іншим, ми там тоді мало не знайшли махатм. Приїхавши, я подався в кіукушингай, але нашу секцію розігнали. Ви погляньте на все моє життя – навіть в юнацьких змаганнях із альпінізму, після моєї перемоги, на республіку послали іншого, перспективного, як це в них називається, спортсмена! На що я витрачав свій час? Замість того, аби малювати картини й бути знаним художником, я, страх сказати, повірив ремісникам із приймальної комісії, що мої роботи ні к бісу не гожі. А тим часом там, де мали висіти мої, висять полотна тих, хто несправедливо сідав на моє місце, – ось про що я хотів сьогодні усім вам сказати. І так скрізь – у спорті, роботі, коханні, мистецтві – мене підмінювали на когось іншого. Я, виходить, проживаю чуже життя – і я ним невдоволений.

Він не дав телекоментаторові увірвати себе:

– А тим часом ті, хто проживає моє життя, страшенно з того вдоволені, бо їхнє власне було б для них набагато, бачте, нудніше. Нікуди я не поїду, от.

– Але ж відмовою ви ображаєте цілу цивілізацію...

– От і спробуйте тепер переконати ту цивілізацію, що ті, хто сидить на моєму місці, – а вам неважко буде їх розшукати, кращих за мене, – нехай вони усі летять на Кола-Дан, а я нарешті залишуся при своїх ділах!

Злива листів поглинула київські поштові відділення. Борис наказав з усіх одпарювати марки, бо старшенький був у нього завзятим філателістом. А найкурйозніші надсилання передавати йому. Так у квартиру потрапив термостат, який надіслала голлівудівська кінозірка, маючи бажання запліднитися од Бориса. Той одразу перейменував його на спермостат і поставив на видноті – на шафу. Дружина вмить облишила докоряти йому за те, що він повернувся до малярства, марнуючи на нього час, коли оно які справи закрутилися, мовляв, – а боязко позирала на ті поліровані поверхні, вкриті інеєм.

Доки світові експерти з голкотерапії на всіх телеканалах коментували активні точки Борисового вуха, він, зачиняючись у кімнатині, думав лише про одне: як йому збільшити швидкість малювання, не втрачаючи при цьому якості?

Тим часом сусіди його почали багатіти, бо в кожного з них відкрилася пам'ять на численні історії з раннього Борисового життя – вони поглиналися читачами, ба й вивчалися напам'ять в клубах шанувальників від Гренландії до Гавайїв. Ескімос і зулус, маорі та бедуїн – кожен покинув свої буденні тривоги й поринув у Ілюстровані видання з оповідками про дідухівські походеньки, ба деякі з них і виспівували – які було покладено на музику. Раз у раз він особисто почитував такі видання, згадуючи забуті сторінки з минулого й дивуючись чужій пам'яті, яка вберегла те, що він, здавалося, втратив остаточно.

Цілі юрби наполягали на біржах праці, аби їх записали в кочегари – кожен хотів бути таким, як Дідух. "Кочегар" – це поняття ставало символом доби, як донедавна, наприклад, масон, будівельник. Бо фраза Борисова, буцім кинута колись начальникові ЖЕКУ № 103:

– Тримайте грубки чистими! – набула вмить пророчого значення для загалу.

Як і багато інших дідухівських звичок, за які йому частенько перепадало за його колишнього, мирського життя.

Доходило й до смішного.

– Скажіть, – запитав його диктор Кирилов, – а що ви думаєте з приводу...

– Я не думаю, – урвав його Борис.

Після цього гештальтпсихологія не на життя, а на смерть зчепилася з сенсуалістами, перетягуючи його на свій бік в численних трактатах.

Пункт склопосуду, де він колись працював і звільнився, дивом уникнувши судового розслідування, бо там невідомо куди зникли цілі стоси склотари – перетворився на мекку для іноземного туриста.