Тоді, як прохолоне, додають з тих же ягід сік, такий, що вже забродив, а часом і м'якуш житнього хліба, і так отой мед бродить ще скільки треба – місяць там, чи два, не знаю і називається він кислим. У князя нашого медоварень навколо Києва, щоб ти, діду знав, як на Русі городів!
– У князя? – Видуті здалося, що він чогось недочув. – Хіба князь і над волхвами владу має?
– А волхви тут до чого?
– Та як же?! Ніхто, окрім волхвів, мед у нас не ставить: бджола – Божа муха і мед – напій Божий, через те ніхто не відає, як творити його, лише одні волхви...
– Ха-ха-ха-а! – зайшовся сміхом київський дружинник, немов не старійшина роду сидів поряд з ним, а уноша котрийсь: – Волхви-и!! Ой, не можу! Волхви! Медовари мед варять, діду, ме-до-ва-ри! Хитрість там своя є, це правда, я от не зварю, брехати не стану, а чогось такого... волшебного... нема там нічого.
Видута, мов громом уражений, мовчки витріщався на гридня, котрий пересміявшись, гордовито вів далі:
... – Так ото всі медоварні опісля Перунового дня діжами з кислим медом заставлені. Тільки він ще не той мед, що ми з князем нашим п'ємо. Кожної неділі з княжої волі везуть до нас на Гору[189] не менше півста проварів[190] свіжого меду – що тобі літом, що зимою; а для того кислий мед проварюють з водою, додають щось туди і він, побродивши тижнів чотири, хмільніший вашого ставленого виходить, зрозумів?! Ех ви, сіверяни, живете тут, в глушині, мов ті вовки, – гридень навіть головою з жалю похитав, – вік прожити й вареного меду не скуштувати.
– Та вже ж, куди нам до вас... – образився Видута.
– Не дмися діду! – засміявся дружинник: – Не куштував ти суничного півторака[191]! Що солодкий! Що духовитий! А смак!
– І не хочу! – дувся й далі старійшина. – Свій питимемо, ставлений, Дажбогом освячений, ми ж бо онуки його. Нам поспішати нема куди – по Кону живемо.
... Як лягав спати богатир Дунай
У ногах своїх він коня ставив,
А одесну його меч-кладенець лежав,
А ошую щит черлений...
– Що там тобі гридь той казав? – допитувався у Сивера, обіймаючи його за плечі, сотник Давило. Сивера мало не знудило: Давило був усмошвець[192] і шорник[193], і від нього завше тхнуло як не дьогтем, так кислою скорою, або й усим одразу.
– Та-а... Нічого такого.
– Я ж чув – немов князь сей простого роду... Кажи, Озаричу!
"От уп'явся, мов причепа[194] в гриву!" – зітхнув Сивер і аби тільки швидше здихатися смердючого Давила, здався:
– Ну казав, що князь від жони-простолюдинки, з Любеча... А більше й нічого такого.
– Ти ба! – Давилу вочевидь сподобалось почуте: – Хех! Отсе так! – крутив він головою.
– Не лепечи на всі боки...
– Шила в мішку не сховаєш! – сотник плеснув Сивера по рамену й знову видихнув свій подив: – Хех!
... Спить-поспить Дунай, погоні не чує,
А хозари скачуть, з-під копит земля летить,
Трава полягає, назад не встає,
Хорс за спиною їм путь підсвічує...
Старий купець Ждан Ходотич поміж родовичів зажив слави мовчуна. Коли цілий день порозхвалюєш на торговищі свій товар, надереш горлянку, перекрикуючи інших купців, то потім вже й рота не хочеться відкривати, не те, що казки онукам розповідати. Домочадці давно звикли, що огнищанин їхній більше на мигах показує, чого хоче – навчилися вгадувати, через що й двір старого купця був чи не найтихішим на всьому посаді. З поваги обрали його нарочитим мужем і коли траплялося таке, що Ждан Ходотич у вічниці рота відкривав, слухали його уважніше, аніж Видуту: раз уже цей змовчати не міг, то, певно ж, що недарма.
Ось і на пиру купець тільки зиркав на всі боки, зате в два вуха слухав, про що говорять, особливо гридні, хоча сам у розмови не встрягав і коли до нього хто й звертався, то скоро, махнувши на сивого мовчуна рукою, шукав собі іншого якогось слухача. Десь уже перед самим смерком випадково почув Ждан Ходотич, як два сп'янілі гридні по сусідству з ним взялися згадувати княжий суд, що стався на їхніх очах у Києві наприкінці зими.
– Дістанемось Києва і піду я таки свататись! – похвалявся перед другом зовсім молодий дружинник: – Ще на Великдень уподобав Лабуню, свитникову[195] дочку з Копиревого кінця. Чекати обіцяла.
– Це ж котрого свитника? – поцікавився старший з двох гриднів, смаглявий до чорноти, зі шрамом через усе лице.
– Довганя, того, що зимою силою притягнув на княжий суд шорника Управку.
– А-а-а, як же, як же – таке хіба забудеш?! – засміявся смаглявий. – За те, що Управчин отрок, коня переплутавши, на Довганевому покатався, присудив князь з отця його три гривні взяти – за образу. Пам'ятаю, як свитник того Управку за шкірку тягнув, наче кошеня! Ха-ха-ха-а!
– Мені тоді навіть жаль стало шорника, – підтримав молодий гридень, – такий вже він ростом малий!
– Отак і багатіють люде! – засміявся ще один дружинник.
Хтось би почув те та й забув, але Ждан Ходотич був не з таких. "Три гривні за те тільки, що хтось без дозволу чужого коня взяв! Отсе суд! Бач, князь – се тобі не наші старотці."
... У граді Києвому, у граді стольному
Із дружиною своєю вірною
Володимир-князь меди розпиває,
Меди розпиває, до дружини промовляє...
Немає нічого солодшого на білому світі, аніж відчуття своєї влади над долями інших людей! Влада ця п'янить більше, ніж варений мед-півторак, з тією лиш різницею, що мед людину до землі хилить, а влада ввись підносить. Трапляється часом так, що володар у тій небесній вишині ширяє один, гордовитий, мов орел, але й самотній до розпачу. Володимир же, вірною дружиною оточений, в любові її купаний і на силу її опертий, від своєї влади мало не щодня отримував все більше задоволення і все більше від неї п'янів. Вміти так повернути діло, щоб із ворога отримати вірного собі слугу, а перед кимось при потребі м'яко постелити не без вигоди для себе – таке уміння ні за яке золото не купиш!
– Ну, Пильтяю, зранку ти моє слово чув, тепер же я хочу почути твоє.
Пильтяй, що сидів перед Володимиром ошую, поряд із сотником Людмилом, уперше за п'ять останніх днів ситий і від меду сп'янілий, приклав до грудей обидві руки:
– Я та мій рід готові служити тобі, княже.
– Завтра на крові роту мені дасте. Тепер іди.
Дружинники повели ковуя в город, князь кивнув Путяті:
– Вели, нехай приведуть старотців тутешніх.
Ведені дружинниками коропці пройшли поміж двома рядами столів і безладним натовпом спинилися перед Володимиром, що вишів за своїм столом у трьох сажнях від них, приклавши десниці до серця, вклонилися в пояс і дякували князеві красно за учту й пригощання, немов і не свій мед пили та не своїми наїдками закушували:
– Гой єси, славний княже!! Рід Кологастів вклоняється тобі до землі за те, що здолав супостата, не дав йому попалити житла наші, мужів посікти, а жон і дітей в полон погнати! Кланяємося Громовержцеві-Богу, що почув моління роду нашого про поміч і зримо тепер великого князя київського! І третич вклоняємося тобі, великий княже, що вдостоєні честі на учті твоїй сидіти, княжий лик зорити і разом з тобою Перунові жертву творити!
– До серця мені і ваша учта, старотці! – князь говорив з таким почуттям гідності та величі в голосі, якої коропським старотцям, окрім хіба що Сивера, ніколи в житті від мужа й чути не доводилося: кожне слово здавалося гривнею срібною, що її ось на очах присутніх, чародій якийсь карбував. – Вдячний вашому родові і я, що непорушно тримаєте роту, київському великокняжому столу дану, що родові мужності не забракло перед сильнішим суперником і що хоробро боронили Руську землю!
Хіба багато потрібно людині, аби запишатися собою? Від самого князя, котрий Богами посаджений над людьми так високо, що простолюдинові навіть не видається можливим розумом своїм осягнути тої вишини, почути слова подяки! – та після цього вже й помирати можна спокійно: сидять у Сварзі пращури, дивляться з Вирію, чують все і заздрять нащадкам своїм, що після славної брані розпивають нині меди з самим великим князем київським Володимиром!!
– Слухайте ж слово моє, старотці, й передайте його роду своєму! За те, що він не схилився перед супостатом і роти не порушив, беру город ваш під свою руку й волею своєю великокняжою даю городові нове ймення – Хоробр! Відтепер буде тут застава княжа у півста ратників і кожен супостат від моря Руського й до Десни знатиме, що стати на прю з родом вашим – то зі мною стати!
Диво дивнеє: не впізнавав Озарич родовичів своїх – до землі вклонялися князеві зраділі коропці за звістку, що віднині бере город під захист свій. І жодна думка не виокремилась ще в його голові від почутого, а в роті вже від того присмак чомусь гіркий...
– Яке помістя[196] сплачує город ваш? – цікавився тим часом князь.
– Дик... теє.., – розхвилювався Видута: – не числить тивун городом нас... урок, значить, платимо... по куні з диму, з сохи – такожде...
Володимир здивовано поглянув на Путяту, за тим перевів очі на Орма – ті мовчали. Він і словом не згадав Седня та старша дружина, добре вже знаючи свого князя, тивунові не позаздрила – ой, не минеться старому таке! Там, де город, там ремество буяє, там торг іде, туди гостинці мають бути проторовані й мости наведені. Ремісники товар свій купцям віддадуть, купці мита князеві сплатять: за дороги, за мости, за постій і виторг – куди більше, аніж з диму та рала. Ой, не минеться тивунові!
Зате князь, що з юних літ осягав науку вуя свого, Добрині, потроху навчався усе – і добре, й лихе – повертати собі на користь.
– За доблесть вашу желовання моє новому городу Хоробру: урок віднині заміняю вам на оброк[197] – рід прокорм воям моїм і коням дає; окрім цього ще платно на одіж, взуття і упряж, кузнь[198] по потребі. Гридням, що тут залишаться – по наложниці в прислугу, аби похіть молоду вдовольнити могли.
– Княже!!... – задихнулися в щасті коропці, вклоняючись поясно й не один раз.
– Рід ваш для застави моєї до наступної Покрови мусить звести дитинець – де скажу.